Незручний свідок

Нечасто іноземець, який перебуває у Чеській Республіці «начорно», подає скаргу у кримінальну поліцію на свого «клієнта» (так тут називають посередника у роботі, який його експлуатує). Правоохоронці нібито чекають на такі сигнали: але коли свідок знаходиться, державі він «не підходить». Випадок львів’янки Антоніни Винокурової про це чітко свідчить. І він не єдиний...

П’ятдесятирічна Тоня Винокурова кілька років нелегально випікала пончики у пекарні міста Остров у Карловарському краї, що на північному заході Чехії. Тепер з усіх сил бореться проти наказу про депортацію та кількарічною забороною повернення до ЧР. Заборону «заслужила», коли минулого року заявила про бажання подати свідчення проти агентства з працевлаштування, на яке вона працювала у важких умовах. «Це ж ви могли висмоктати з пальця!», - накинувся на неї чиновник табору для шукачів притулку у Вишніх Лготах.

З міліції – на «кобліги»

В Україні Тоня була адміністративним працівником у міліції. Та не склалися стосунки з одним колегою, який її переслідував та погрожував убивством. Правоохоронці лише розводили руками... Тоня виїхала до знайомих до Москви, і там вони допомогли їй одержати туристичну візу до Чеської Республіки. Прилетівши до країни у 2001 році, Тоня одразу ж поїхала до Вишніх Лгот, у табір для "азилянтів", і звернулася з проханням про надання притулку.

Звідти її перевезли до Костельця-над-Орліці. «Про «азіл» я тоді не знала нічого. Сприймала його як можливість легалізації. Так робили усі. Це був останній рік, коли заявники на статус біженця могли від початку працювати, - пригадує нині вона. - Одна знайома дала мені контактні дані агентства, котре також знайшло мені роботу в пекарні у празькому мікрорайоні Височани. Підписало з мною відповідний контракт. У пекарні теж хотіли ознайомитися з моїми документами».

В січні 2002 року там трудилося біля тисячі осіб. Кілька десятків іноземців жили прямо на роботі. Тоня працювала в цеху з виготовлення пампушок – замішувала тісто. Щодня випікали їх від 30 до 40 тисяч. Працювали від восьмої вечора до шостої ранку, або й довше – в основному дванадцять годин. Агентство залишало іноземцям зароблені гроші у вахтера в конверті. Платило 45 крон на годину (тоді це було $1,25), але скільки грошей залишало собі – невідомо. «З нами поводилося пристойно. Коли хтось був хворий, відвозили його до лікарні, допомагали продовжити паспорт чи інші документи. Якщо хтось їхав додому, йому виплачували гроші заздалегідь», - не скаржиться на тодішні часи Тоня.

Нещасний випадок

Кожні два місяці була змушена продовжувати візу в установі для біженців. Коли у 2002 році чеську столицю полонила повінь, випікали пончики замість усього міста – працювали безперестанку. Одного разу рука зісковзнула, і машина зламала Тоні пальці. Місяць не могла працювати. З пекарні її не вигнали, дозволили жити весь місяць. Коли пальці зажили, Тоня вже боялася підійти до верстата, і вирішила звільнитись. Це було наприкінці 2002 року.

Продовжила працювати на кухні ресторану «Магічний сад» біля Національного театру. Мила посуд і готувала салати. Миючі засоби протягом двох місяців призвели до алергійної реакції. За порадою лікаря поїхала до Карлових Варів – пити мінералку і приймати там ванни: «Моя подруга по пошуку притулку мала в Карлових Варах знайомих українок, котрі виготовляли порцеляну. Я також стала там працювати, проживала в будинку з іншими українками. Двічі на день ходила до колонади по мінеральну воду. Через два тижні рука була здорова. Хотіла повернутися до Праги. Та якось ми на колонаді познайомилися з двома росіянами. Вони й сказали, що знають одну українку, котра могла б мене працевлаштувати в місцеву пекарню. Мовляв, можу покладатися на неї, вона нікого не обкрадає, бо постійно ходить до церкви».

Чемпіонка

Невдовзі Тоня повернулася до пончиків – у фірмі CORNIA випікала їх за ті ж 45 крон на годину. Завдяки цьому її «кобліги» в супермаркеті коштували дуже дешево і продавалися тисячами. Але Тоня цим пишалася. Коли наприкінці 2003 року звільнилася її колега Маша, і повернулася назад до Молдови, взяла роботу і за неї. «Лєна обіцяла, що це лише тимчасове рішення. Але я з роботою впоралася, і помічницю перестали шукати. Потім обіцяли доплату – 10 крон за годину. Але Лєна сказала, що цю різницю виплатить пізніше, бо зараз їй потрібні гроші. А пекарня їй за мене платила подвійну зарплату: близько 150 крон на годину. Доплати від неї ніколи я не отримала», - згадує вона.

Прямим працедавцем Тоні була Лєна, тобто колишня жителька Ужгорода Олена Бібен-Решетар, тобто її агентство Rodstav. Лєна, просто кажучи, Тоню «позичала» пекарні, або надсилала її у "постійне відрядження". Письмовий контракт не укладався, тільки усна домовленість. Тоня була зарахована прибиральницею. За кавою Тоня розповіла Лєні про свої проблеми...

Невдалий крок

В кінці 2003 року чеські органи внутрішніх справ відмовили Тоні у задоволенні її заяви про притулок. Подала апеляцію, і отримала продовження дозволу на перебування до квітня 2004 року. Та й цей термін йшов до кінця, і Тоню викликали для пояснень. «Я могла подати ще одну касацію, й одержала б на рік візу через змушене перебування (т.зв. "віза терпіння"). Але мені потрібно було продовжити цю візу, ходити до адвоката... На це треба був час, - описує Тоня свої бюрократичні переплетіння. – Замість мене спробував працювати один чоловік, але він задихався від випарів смаженої олії, хоча ми носили флер. Ще одна українка була занадто маленька. Вона не могла витримати ґрати з пончиками, що занурювалися до гарячої соняшникової олії. Та сітка була розміром півтора метра, на ній було п’ять кілограмів тіста, і було дуже нелегко підіймати її весь день».

Так вони з Лєною і не знайшли нікого. Тоді «клієнтка» сказала Тоні, щоб нікуди не їздила, що про «папери» вона подбає. Мовляв, у неї є знайомі у поліції, а за гроші можна все зробити. Тоня погодилася. І про це погане рішення ще не раз шкодувала...

Абсолютна «нелегалка»

Лєна на два місяці зникла. А коли повернулася, обіцяного дозволу на проживання не привезла. Мовляв, знайомі в поліції вже не працюють, та й закони змінилися. З Тоні враз стала стопроцентна «нелегалка»: не лише працювала, а й перебувала у Чехії незаконно! Понад три роки отак переховувалася. Хоча їй в пекарні й подобалось, йти було нікуди. Лєна про це прекрасно знала, і маніпулювала нею. Обіцяла то купівлю нового паспорта, то амністію для нелегалів. Якщо Тоня чимось була невдоволена, Лєна казала, що повинна бути їй, навпаки, вдячна. Двічі до пекарні заходив контроль. Начальник завжди попереджав Тоню про це, і вона поверталася, коли контролери йшли геть.

Антоніна Винокурова показує заяву в поліцію, яку подала на Олену Решетар

Тоня й далі пекла... Каже, що навіть актор Депард’є, коли відвідав кінофестиваль у Карлових Варах, хвалив її пампушки. Але з часом пекарня стала погано платити, люди звільнялися. Не доплачували і Тоні, й вона вирішила розійтися з «клієнткою». В квітні 2007 року попросила її видати зарплату – біля 180 тисяч крон (за тодішнім курсом понад 8,5 тисяч ам. доларів). Лєна стала шукати відмовки: не має, перекаже... «Коли я їй заявила, що поскаржуся, вона тільки розсміялася, - із сумом згадує про колишню «подругу». – Після звільнення я знову попросила притулку. Статус біженця мені не було надано. Я подала апеляцію і не втрачаю надії».

Всі про це знають

Пекарня в Острові виглядає нещасно не лише зовні – а й зсередини. Чекаємо на когось, хто б нас познайомив із її шефом Ярославом Лінгартом. Він працював з Тонею. Пекарня належить нині іншій фірмі. Проходить маленька дама з іноземним акцентом, заводимо розмову з болгарином Андрієм. Питаємо, на кого він працює – тільки посміхається. «Ніхто її тут не тримав, якщо їй це заважало», - постійно кричить до слухавки шеф пекарні. Зустрітися з нами не бажає. «Через цю тітку не зроблю ані зайвого кроку! В Чехії стільки нелегальних іноземців! І весь народ це знає! Про те, як тут іноземці працюють! То чого вас цікавить тільки цей випадок, чого?!», - нервується Лінгарт. Відповідь дуже проста. Іноземців у її становищі – як маку, але тих, які б скаржились на своїх «працедавців» – як шафранів. Тих, хто б розповів про це газетярам – ще менше. Тому Тоня є важливим свідком...

Який свідок? Злочинниця!

Поручик Їржі Прохазка з карловарської кримінальної поліції навіть не дає нам завершити фразу! На його погляд, Тоня вчинила правопорушення. «Той, хто тут перебуває нелегально понад три роки, нехай замітає перед власним порогом», - заявляє старший криміналіст. Слідство не знайшло доказів, що у даному випадку йдеться про злочин – торгівлю людьми, як вказала у своїй скарзі на агентство «Родстав» Тоня. «Це була добровільно укладена угода», - каже Прохазка. Цитує Олену Решетар, що письмові угоди між нею та Тонею є, і вони усі – в порядку. «Документація повинна зберігатися в офісі компанії в Празі», - каже Прохазка. Діло передали до Праги, розслідується, чи сплачує «клієнтка» необхідні податки і страховки. Те, як поводяться посередники із працівниками, чи не утискують їх або чи часом не «обдирають», поручик поліції розслідувати не буде.

Слідами «клієнтки»

Якби поручик глянув на офіс фірми Rodstav, можливо, засумнівався б у тому, що тут знаходиться документація. Приземлений напівзруйнований будиночок біля дороги. Двері широко відчинені, зліва на зовнішній стіні висить величезна поштова скринька, а над нею – десятки металевих табличок з назвами компаній, багато з них мають українську назву. Всередині дві малюсінькі кімнати. В одній сидить пан, сердечно з нами вітається. Об стіну за собою обпер свої милиці, часом витрачає час на карткову гру за комп’ютером, слухаючи мелодії російськомовного радіо. Каже, що саме пише договір оренди з фірмою Rodstav, і з радістю дає нам номер телефону Сергія, який нібито представляє її. Дзвонимо. Кажемо, що маємо цікаву інформацію про працевлаштування іноземців. Хвилька нерішучості – і з вуст Сергія лунає, що він не має нічого спільного з Родставом. Кидає слухавку...

Кілька років тому ми розповідали про Інну Калинець, яка опинилася у аналогічній ситуації. Про випадок писали і в чеській пресі, розповідали на телебаченні. Але на це мало хто звертає увагу: чеські чиновники вважають, що «усяким іноземцям з їхніми проблемами» краще зникнути геть, українські ж або проблеми взагалі не розуміють, або відписуться, що не мають компетенції на території іншої держави. Чеське МВС мало намір включити Тоню до програми захисту жертв торгівлі людьми. Хоча там і припускають, що поліція часто незграбна під час розслідувань таких випадків. Тому наразі справа далі засідань якихось робочих міжпрофільних груп не йде. Для "клієнтської системи" це – благодатний ґрунт.

Текст: Маркета Кадлецова, Їтка Поланська.

Авторки працюють у недержавній організації "Člověk v tísni" ("Людина в скруті"). Репортаж виник у рамках проекту "Czech made" Мультикультурного центру Прага за підтримки Європейської комісії. Співпраця та переклад: Олекса Лівінський. Матеріал вперше вийшов у тижневику А2 та часописі для українців в ЧР Пороги

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати