Ганна Когутка: “Жодна пара, для якої в мене брали рушники на весілля, не розлучилася”

Невже людським рукам дана така можливість?!” — це з відгуків відвідувачів останньої, ювілейної виставки члена Спілки майстрів народного мистецтва та самодіяльних художників Ганни Когутки, яка протягом двох тижнів жовтня тривала в залах Закарпатського музею народної архітектури й побуту.
Багаторічною — з 6-ти років (!) — та копіткою працею майстриня заслужила на такі слова. Дитяча цікавість поволі переросла в серйозне захоплення, якому присвячувала весь вільний час. Працювала пані Ганна близько 40 років інженером-будівельником у комунальній системі міста і лише з виходом на пенсію сповна віддалася вишиванню, в якому вона справжній віртуоз. Її роботи захоплюють не лише розмаїттям ідей та багатством кольорів, а й бездоганністю виконання. Тож і не дивно, що нині вони є в приватних колекціях як удома, так і за кордоном, зокрема в Росії, Сполучених Штатах Америки, Канаді, Великобританії і навіть в Аргентині. Нині Ганна Михайлівна в нас у гостях.
— Ганно Михайлівно, вишивати — це важко?
— Дуже важко, та водночас і приємно. І домогтися успіху в цій справі, певно, як і в усякій іншій, можна лише якщо справді цього хотіти.
У нас же в селі Добрівляни, що в Стрийському районі на Львівщині, вишивали всі — і дорослі жінки, і дівчата. Починали, звісно, з дитинства, а першою вчителькою була мама. Так і я азбуку вишивання пройшла біля моєї матусі, і не лише я, а й молодша сестра. Правда, для Оксани це не стало улюбленим заняттям, а я скільки себе пам’ятаю — вишиваю. І в школі, і в технікумі, і коли приїхала в Ужгород. А з часу виходу на пенсію це стало моїм основним заняттям.
— Свою першу роботу не пригадаєте?
— Це була серветка з маками, яку я вишила в першому класі. Наша вчителька, польського походження, вчила нас усього. Ми мали вміти в’язати, вишивати стебнівкою і гладдю й обов’язково з наперстком (я і донині з ним не розлучаюся, навіть ґудзика не можу пришити без нього). Отже, пригадую, вона нам усім роздала клаптики полотна і нитки (з ними було сутужно, тому здебільшого їх виточували з шерстяних хусточок). Я вишила стебнівкою три маки, використавши червоний і чорний кольори. Ця серветка потім довго в мене зберігалася.
Запам’ятала і першу ужгородську вишивку. Якось невдовзі після приїзду сюди на роботу в 1967 році йшла проспектом, тоді ще 40-річчя Жовтня, і побачила гарний килимок. Загорілася і собі зробити такий. А оскільки канву неможливо було купити, взяла біле полотно, повитягувала нитки вздовж та впоперек і так вишивала. Він у мене є й досі. Щоправда, від часу трохи зіпсувався зворотний бік, тож хочу його відновити.
— На виставці бачила скатертину, яку ви вишивали разом із мамою. Коли це було?
— Спільних із мамою робіт у нас удома тоді назбиралося чимало. Доки я була малою, вона брала на себе важчі ділянки, бо мала більш набиту руку, а я вишивала легші. Таким самим чином працювали і над скатертиною. На ній “мої” вишиті стебнівкою гілки та гладдю листочки, мама ж заповнювала хрестиками хризантеми. А було мені тоді 14 років. Цією скатертиною ми вдома застеляли стіл на Різдво, Пасху і храмове свято.
Загалом у нас на Львівщині на селах хати та церкви вбирають вишивкою — і тоді, коли прикрашати не було чим, і нині, вже за традицією. Причому у вишивці переважають геометричні фігури, квіти зустрічаються рідше. А кожному періоду відповідав певний колір. Так, коли приходив піст, у церкві вивішували рушники, вишиті чорним. На Різдво, Великдень, інші свята все вдягали в традиційні 5 кольорів Львівщини: червоний, чорний, оранжевий, жовтий та зелений. А поміж святами, наприклад, між Русаліями і Петрами, — в голубе. Оскільки моя мама в церкві була сестрицею, то саме вона відповідала за її “вбрання”. Тут, в Ужгороді, такої традиції немає, проте для церкви Святої Трійці на вулиці Богомольця я вишила голубим рушник для підставки, з якої читається Євангеліє, червоним та чорним — 3-метровий на центральний хрест і 15 рушничків на хресну дорогу.
— Якими техніками вишивання володієте?
— Майже всіма: і гладдю, і рахунковою гладдю, і низом, але найулюбленіша — хрестик. Це моє, рідне, саме ним вишивають на моїй батьківщині. Натомість на Закарпатті перевагу віддають рахунковій гладі чи витинанню, а також ришельє.
— А з якими кольорами найбільше любите працювати?
— З оранжевим. Це яскравий, світлий колір, він між колоссям і сонечком. Дуже мені подобаються темно-вишневий та голубий. Модні нині жовто-коричневі барви використовую, але не дуже їх люблю — я в них не купаюся.
— Що, і у вишивці є модні кольори та прийоми? Звідки про них дізнаєтеся?
— Зі спеціальною літературою негусто. Тож переважно з виставок, журналів. Крім того, багато спілкуюся з львів’янами — вони в цьому обізнаніші за нас.
— Де берете ідеї для робіт?
— Щось комбіную, а щось відтворюю за маминими роботами чи старовинними орнаментами. Наприклад, ідею рушника “Несе Галя воду” видивилася в 70-х роках у жіночому журналі. Це був візерунок із Миколаївщини. Він мені дуже сподобався, і я вирішила його “адаптувати” до Закарпаття. А оскільки голуби — це не наш стиль, ввела свій візерунок.
Якось на одній із попередніх виставок мені дорікнули, що я вишиваю незакарпатські мотиви (мене ж ототожнюють із Закарпаттям, бо я із 67-го року тут, ще й невістка закарпатська). Тож, думаю, цього разу до виставки зроблю щось закарпатське. Скатертина вийшла красива, багата, але не до душі мені. Що значить не моє…
— Скільки часу у вас іде на один виріб?
— Залежно, на який — вишиваю ж і скатерті, і рушники, і серветки, і подушки, і сорочки. Над скатертю, наприклад, працюю 3 місяці, над рушником чи сорочкою — по місяцю.
— День у день?
— Так. Але до того, як узятися за вишивання, рахую клітинки, аби “ліг” візерунок: для скатерті на це йде 2 дні, на рушник — півдня. Тож говорити про зависоку ціну на ручну вишивку недоречно. Це роблять ті, хто не має анінайменшого уявлення про нашу роботу. Рахуйте. На скатертину йде 75 мотків ниток (нині вони по 4 грн.). Разом із полотном (2 метри по 20 грн. за кожний) маємо 340 гривень. Тож якщо продам її за тисячу, навіть мінімальну зарплату за 3 місяці не зароблю. Те саме і з рушником, на який треба залежно від тканини — магазинної чи домотканої — 25 або 27 мотків ниток — десь коло 110 грн., плюс 2 метри полотна — 40 гривень, а за нього візьмеш “аж” 300—350 гривень. Неодноразово доводилося чути, що, зокрема, рушники можна дешевше купити. Так, можна, китайського виробництва чи з Івано-Франківщини, вишиті на комп’ютері. Ця робота не до ручної: комп’ютер не вміє обрізати нитки, тому на звороті виходить кожух. У мене ж немає жодної ниточки, що стирчить, жодного вузлика, і всі хрестики лягають в один бік.
— Робіт у вас багато?
— Гадаю, з тисячу набереться. З великих — 12 скатертин, купа серветок, подушок і рушників. Одне знаю: з усіх пар, для яких у мене брали рушники на весілля, ще жодна не розійшлася.
— Чим би ви це пояснили?
— Щоразу, коли беруся за весільний рушник, спочатку в душі помолюся і помию свяченою водою руки. Рушник має оберігати хату. Це перша спільна річ молодят.
— Як вважаєте, це забобон, що мати не може вишити дочці весільний рушник?
— Не знаю. Мені мама вишила, і я вже 38-й рік, слава Богу, в шлюбі.
— До речі, де ви познайомилися зі своїм чоловіком?
— Теж завдяки вишиванню. Якось до мене прибігла моя заміжня подруга, з котрою ми жили в сусідніх під’їздах у будинку на проспекті, і каже: “Аню, я таку серветку вишиваю! Ходи, глянеш”. Ідемо до неї… Там і зустрілася з Михайлом, котрий саме допомагав її чоловікові класти плитку (це так вони вирішили нас познайомити. — сміється). А невдовзі й одружилися.
— Наскільки я зрозуміла, до Ужгорода ви приїхали за розподілом…
— Не зовсім так. По закінченні Львівського житлово-комунального технікуму мала їхати на роботу в Мукачево, та опинилася в Ужгороді — в нашому технікумі заочно вчився начальник ужгородського 3-го ЖЕКу Василь Петрович Коргодін. Він дізнався в секретарки, хто їде на Закарпаття, і запросив мене до себе на роботу.
— А чого раптом сільська дівчина вирішила вчитися на будівельника?
— Узагалі-то я мріяла бути газовиком.
— ???
— Неподалік у нас працювала бурова — тож була б і робота. Хотіла вступити до Дрогобицького нафтового технікуму, але документи в мене не прийняли, бо на 1 вересня року, на який припадав випуск, мені ще не виповнилося б 18-ти — а допуск до практики давали лише за цієї умови. Діставши відкоша, прийшла до маминої сестри додому і кажу: “Вуйку, завтра їдемо до Львова, і на який перший технікум натраплю, туди і вступлю”. Я мріяла будь-що вийти з колгоспу. Він мені так набрид! Я була в сім’ї найстарша і завжди допомагала мамі копати буряк, кукурудзу й картоплю. Закінчили одне, перейшли до другого. І так ціле літо. В жодних піонерських таборах не була… Приїхали до Львова, вийшли на Галицьку площу, і я побачила вивіску “Житлово-комунальний технікум”. Подалася туди. Як виявилося, тут була спеціальність “газовик”. Правда, у приймальній комісії порадили вступати на ТЕЗ, бо там менший конкурс і набирали 2 групи. Не маючи жодного поняття, що таке ТЕЗ, а розпитувати було соромно, погодилася. Аж потому, як вступила, дізналася, що це “техническая эксплуатация зданий”. Та вчитися сподобалося. Я від природи добре малювала, тож легко виконувала креслення, опановувала спеціальність, за якою потім пропрацювала 38 років, аж до виходу на пенсію.
— На одному місці?
— Ні. Спочатку в 3-му ЖЕКу, потім у 1-му. Згодом стала інженером-будівельником із технагляду в міськжитлоуправлінні, а коли в 1976 році створили РБУ, мене перевели туди старшим інженером виробничого відділу. На пенсію ж вийшла з рідного 3-го ЖЕКу. Отаке коло зробила.
— Робота, переконана, була далеко не жіноча й забирала чимало часу. То як устигали ще й вишивати?
— Усе встигала. Вишивала вночі. Це найнатхненніша пора доби, коли можна творити. Ніхто не заважає, не треба відволікатися на хатні справи. Я і тепер так роблю. Можу прокинутися о другій, повишивати до 4-ї, а далі знов лягти. До того ж добрий шмат турбот узяв на себе чоловік. Він і нині багато допомагає по хаті, дачу обробляє сам — я мушу берегти пальці від згрубіння, бо від того кашлатиться тканина…
Серйозно зайнялася вишиванням уже після звільнення з РБУ, мала багато замовлень. І найважчі, “беззарплатні”, часи пережила завдяки йому. Вишивала за завданням від Художфонду: моя товаришка там працювала і брала роботу й на мене. Потім після його розпаду просто вишивала і складала готові вироби. А в 99-му році познайомилася з жінкою, котра працювала в магазині, і запропонувала їй свої рушники для реалізації. Там їх побачила директор “Червоної рути” Тетяна Федорко і забрала до себе в крамницю. Так зав’язалася наша співпраця. Якось пані Тетяна попросила терміново вишити великий рушник та 11 маленьких для членів аргентинської делегації, котрі брали участь у Всесвітньому конгресі українців, що проходив у Києві. Так вони потрапили до Аргентини, а великий — ще й до музею.
— А де ще є ваші роботи?
— Скатерті мають Кучма (до 60-річчя), Черномирдін, Пустовойтенко та англійський посол. Звісно, не я вручала ці вироби, але вишивала їх на замовлення.
— А задум вишити сорочку для Ющенка здійснили?
— Вишила, але…
— Важко розставатися з роботами?
— Дуже. Не раз думаю сфотографувати кожну, що виходить з-під голки, але все якось не до того… Біда, що з молодих мало хто здатен оцінити цей труд. Його цінують ті, хто розуміє і має смак до вишивки.
— Смак треба виховувати.
— Знаєте, дуже мене тішить, що у 8-й школі нині заведено, аби кожна 9-класниця вишила свій весільний рушник. І до мене по допомогу звернулася онучка моєї подруги — радо вчитиму її. Якось запрошували в 15-ту школу на семінар шкільних бібліотекарів, де я зробила міні-виставку і розповідала про цей вид народного мистецтва. У 2-й школі моя колегиня Марія Купар навчає вишивання. Емма Левадська “пробиває” такий гурток у дитячій школі мистецтв. Тобто справа помалу рухається.
— Гадаю, варто скористатися ще й нинішньою модою на вишивані речі…
— Радо всім покажу і навчу, як це робиться. Хай усі вишивають. Я з собою знання не заберу.
— Ви почали виставлятися порівняно недавно. Проте встигли, окрім інших, мати 4 персональні виставки. Як це було?
— Своєю “розкруткою” (як нині модно казати) завдячую Софії Тищенко з Будинку народної творчості та Габріелі Андял, директору музею народної архітектури та побуту. Вони побачили мої роботи під час візиту жінок-українок з Америки, Канади та Австралії до Ужгорода, в рамках якого я організувала презентаційний український куточок. А за рік допомогли організувати першу виставку. Її відкриття відбулося наприкінці 2000 року, на Анни (що символічно), а тривала вона місяць упродовж усіх новорічно-різдвяних свят. Уже невдовзі була наступна в Києві, до 10-річчя Незалежності України. До неї терміново вишивала портьєри. Згодом їх, а також майже всі роботи забрав до церкви до Америки наш земляк-священик. Напередодні Пасхи у 2005 році в Ужгороді виставлялася втретє. Нинішня виставка — четверта.
— Розкажіть про вашу участь у вишиванні Рушника національної єдності.
— Рушник завдовжки 9 метрів і завширшки 75 см на виготовленому з конопель 55 років тому полотні вовняними нитками вишивали представники всіх областей України. Таким чином, на ньому кожен регіон залишив притаманні йому візерунки. До Ужгорода рушник привезли у грудні 2007 року. Тут, у музеї народної архітектури і побуту, протягом 2 годин над ним працювало 12 місцевих вишивальниць. Я запропонувала, як обкинути нашу “ділянку”, і виконала її темно-вишневими та бежевими нитками. Все відбувалося дуже урочисто і, звісно, запам’ятається надовго. Від нас рушник повезли ще до Харкова та Дніпропетровська, а завершили його в Києві, і в День Соборності України під нього стали керманичі держави та голови партій на знак єдності в ім’я України. Видно, не допомогло, раз таке в нас тепер твориться.
— Чи думало колись сільське дівча, що вишивання стане хлібом і сенсом життя?
— Ніколи. Я завжди була надто енергійна, тож усі дивувалися і зараз дивуються, як мені вистачає терпіння годинами сидіти над полотном.
— То як?
— Сама не знаю. Просто маю від цього насолоду.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати