Закарпаття: Кислотна бомба будь-якої миті може вибухнути неподалік Тиси на Рахівщині

«Премікс», залишки пести- цидів і гербіцидів колишніх колгоспів, Мужіївський золоторудник – відносно локальні, але страшні символи екологічних негараздів нашого прекрасного краю. До цього переліку належать і жижка й букова смола у цистернах, які залишилися від Великобичківського ЛХК.
Від гіганта до банкрута
Комбінат працював більше ста ро­ків – з 1868-го, навіть під час війни не зупинявся. Вироблялося тут деревне вугілля, карбамідоформальдегідні смоли, оцтова кислота, пековий лак. За радянських часів на підприємстві працювало 1300 людей, постачали продукцію аж у Новосибірськ. На базі басейну, що належав підприємству, проводилися республіканські змагання, а колишній Будинок культури ЛХК – тепер єдиний для мало не десяти­тисячного селища.
Як більшість радянських виробництв, Великобичківський лісохімком­бінат був дуже енергозатратним – за добу тільки мазуту спалювали близько 60 тонн. Та ще й якраз на зорі незалежності України, коли й так уся соціалістична економіка розвалювалася, у харчовій промисловості дозволили застосовувати синтетичну оцтову кислоту. Отож натуральна, яку робили кілька лісохімкомбінатів Закарпаття, у тому числі й Великобичківський, через високу собівартість втратила застосування.
Росли борги підприємства, і накопичувалася жижка, що була сировиною для виробництва оцтової кислоти.
2000 року київська фірма «ЦБМ «Карпати» викупила 80 % території з будівля­ми ЗАТ «Великобичківський лісохімкомбінат». Нове підприємство зо­середилося на випуску деревного ву­гілля й налагодило лісозаготівельне та лісопильне виробницт­во. 20 % майна та землі залишилися за ЗАТ «Великобичківський лісохімкомбі­нат».
Постановою господарського суду Закарпатської області у серпні 2002 ро­ку ЗАТ «Великобичківський лісохімкомбінат» було визнано банкрутом. А наприкінці 2004-го ліквідовано.
На аукціоні майно банкрута, зо­кре­ма будови хімцеху № 1 та № 2, цех розфасування оцтової кислоти, склад ЛЗР, мазутосховище, в тому числі й за­лишки продуктів лісохімії та мазуту були продані фірмі «Золота нива» (директор В. В. Дорчі, м. Берегово). А цистерни з  жиж­кою та буковою смолою – приватному підприємцю І. С. Пилипенку з Білої Церкви Київської області.
Небезпечну хімію можна спалити
Жижка – це 85 % води, хар­чова  оцтова кислота та всілякі похідні орга­нічної хімії. На дні кожної цистерни – букова смола. За висновками експертів, вони належать до найзагрозливішого, першого класу небезпеки.
Як повідомив начальник управління охорони навколишнього природного середовища в Закарпатській області Андрій Погорєлов, фахівці цієї структури розробили спеціальний регламент спостережень за об’єктом, і зокрема за станом цистерн. Займаються цим усі наділені відповідними повноваженнями структури – санепідемстанція, еколо­гіч­­на інспекція, постійно беруть аналізи, стежать. Однак це не вирішує самої проблеми.
Між тим, вирішення є і потребує навіть не так грошей, як доброї волі чи бодай бажання щось робити власника – підприємця Пилипенка.
Знає, що робити, Іван Тернущак, який оберігає цистерни та інші небезпечні речовини колишнього ЛХК, завдяки саме йому майно підприємства ще не розі­крали. Він прийшов на комбінат 36 років тому, одразу після закінчення вишу, пропрацював від робітничих посад до головного інженера.  Нині є заступником директора фірми «Індустрія нова», яка володіє частиною майна колишнього ЛХК, охороняє територію, де розміщуються, зо­крема, й цистерни, і... качає воду для жителів прилеглого мікрора­йону! Річ у тім, що в середині 80-х хім­комбінат скинув у ґрунт феноли, вони потрапили у водоносні шари, а відпо­відно і в колодязі людей (приблизно в радіусі кілометра від підприємства). Відтак ЛХК зобов’язали зробити людям централізоване водопостачання.
Одарка Зеленко, селищна голова Великого Бичкова: «Багато років підземні горизонти забруднені, і близько 1000 мешканців отримують воду, яку подає тепер ТзОВ «Індустрія нова», за графіком – двічі на добу. Це дуже велика проблема для місцевих селян, адже вони мають господарство, худобу, а через брак води є постійна загроза спалаху якогось інфекційного захворювання. Уже готовий проект побудови двох водонагнітних башт, з яких вода для людей буде цілодобово, визначено виконавця робіт, з державного бюджету. За програмою «Питна вода» на їх спору­дження виділено 1 млн 43 тис. грн. Ще потрібно 220 тис. грн. Частину з них, близько 100 тисяч, ми навіть готові виділити, але виникають усілякі бюро­кратичні перепони. Якщо ж не буде всієї потрібної суми, казначейство не від­криє фінансування, а за два місяці закінчиться рік, гроші повернуться в Київ, і ми вже їх ніколи не побачимо, отже, не зможемо забезпечити людей водою». (Треба бачити емоції, біль із якими говорила про цю проблему жінка. Тоді як в Ужгороді за графіком отримують воду понад 100 тисяч населення і нічого, мерові не пече... – Авт.)
Отож, за словами Івана Тернущака, вивезти цистерни з території колишнього ЛХК уже навіть при бажанні неможливо – зсув ґрунту засипав біль­ше 100 метрів залізничної колії неподалік Бичкова. Та й цистерни ніякої подорожі вже не витримають. Навіть формально, на отримання дозволу, вони мусять спочатку пройти техогляд (це робиться на Львівщині, ціна – близько 25 тисяч грн за кожну). Однак уміст цистерн можна спалити. Для цього на комбінаті ще в доброму стані збереглися законсервовані спеціальні печі, до яких системою насосів подається жижка і смола. Найкраще це робити влітку, коли від навколишньої температури розріджується букова смола, яка в інші пори року має консистенцію мармеладу. Колись спалювали з використанням мазуту, нині можна б із дизельним пальним. Київський Інститут теплофізики 2004 року підготував розрахунки для спалювання, тоді для вмісту всіх 17 цистерн треба було 360 тис. грн, але щороку витрати зростають. Спеці­алісти є, викиди в повітря особливої загрози не становлять.
За словами Тернущака, на таку утилізацію вмісту всіх 17 цистерн треба близько року, розпочинати найкраще влітку, але треба, щоб на це згодився власник, а той востаннє приїжджав на Закарпаття торік – на виклик прокуратури.
І сам не гам…
Разом із жижкою та смолою ком­бінатові треба позбутися 150 тонн кубових залишків виробництва оцтового ангідриду (ІІІ–IV клас небезпеки, належать фірмі «Золота нива») та 50 тонн мазуту, який колись залив у мазуто­сховище Держрезерв (сховище в такому стані, що хіба знімати фільм жахів). Однак Держрезерв ще мав би теж якось визначитися з цим мазутом, як і фірма «Золота нива» з кубовими залишками.
Спробуємо зрозуміти дії приватного підприємця Пилипенка. Купляв він цистерни як брухт (ціна – 40,8 тис. грн), але при цьому зобов’язувався вивезти й тоді ще сировину – жижку та букову смолу. Це зафіксовано у договорі купівлі-продажу. Однак бізнесмен нічого не зробив, а торік на звернення прокуратури ще й поскаржився, мовляв, обдурили мене,  казали, що речовини у цистернах безпечні та й вивезти їх не можна, бо нема маневрового тепловоза, а 70 метрів колій з комбінату розібрано. Крім того, повідомив, що нібито заплатив 140 тис. грн фірмі «Золота нива» за утилізацію жижки і смоли, а та нічого не зробила. Прокуратура порадила звертатися до суду.
У будь-якому разі комерційний зиск підприємця очевидний: спеціалісти ствер­джу­ють, що й нині за цистерни як металобрухт можна отри­мати близько двох міль­йонів гривень. Подейкують, йому вже навіть пропонували в сім разів більшу ціну, ніж він колись за­платив.
Ні Пилипенко, ні «Золота нива» за зберігання й за­грозу довкіллю цих фактично вже відходів не платять – вони не переведені у статус від­хо­дів.       
Один із заступників мі­ні­стра охорони навколишнього природного середовища, коли був на комбінаті, запропонував варіант: здавати цистерни і за вилучені кошти оплачувати спалювання їх умісту. Однак, знову ж таки, це не можна робити без власника. А він не спішить – нині, дякувати Богу (!) катастрофи ще не сталося, отож притягти до відповідальності його не можуть. А коли й станеться... територія комбінату і довкола нього забруднена за півтора століття існування підприємства так, що непросто буде довести, що стало гірше. За даними моніторингу, в радіусі 170 м від під­при­ємства земля отруєна на глибину до 20 м, показники хімічного поглинання кисню в підземних водах перевищують гранично допустимі концентрації у 20–56 разів, а вміст фенолів – у 2000 разів!
Інша річ, що така ситуація на все-таки обмеженій території, а коли цистерни з жижкою та смолою не витримають, усе піде в річку Шопурку, що за якихось 100 метрів, а звідти в Тису...
Андрій Погорєлов: «Цю проблему я б порівняв із горезвісним преміксом та хімічними засобами захисту рослин, з якими ми намагаємося впоратися. Це приклад людської безгосподарності. Приватний підприємець викупив із комерційною метою ці ємності, вони вже 5-ий рік стоять, іржавіють, а він не робить нічого, аби вберегти від катастрофи людей, захистити довкілля. Не хочу навіть казати, який жах чекає нас, коли цистерни таки не ви­тримають. Ми зверталися до прокуратури, щоб відшукати бізнесмена. Але він далеко і йому нема діла, що тут відбувається. Державні установи, у тому числі й наше управління захисту навколишнього природного середовища, хочуть і повинні зарадити цій проблемі, але законодавство, фінансова дисципліна не дозволяють використовувати державні кошти на розв’язання питань приватних власників».
Обізнані люди неофіційно ствер­джують: в усій цій історії не обійшлося без афери, що тягне на кримінальну від­повідальність. Та це вже інша історія.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати