Олександр Сабінін про інфаркт міокарда: В Ужгороді проживає особа, яка 96 разів помирала і 96 разів ми повертали його до життя

Та й лікарі радять змінити фах. Мова йде про соціальну реадаптацію. Людей, що потребують її, – багато, а от тих, хто в цьому може посприяти – катма. Про цю проблему, а також про інші, які стосуються хвороби за віком – інфаркту міокарда – ми розмовляли із завідувачем кардіореанімаційного відділення Ужгородської міської лікарні Олександром Сабініним.


– Чому питання соціальної реабілітації хворих таке проблемне?

– Скажімо, у випадку із далекобійником, ми його врятували, а от далі нічим допомогти не можемо. Йому потрібно змінити професію, адаптуватися, а це досить складно. Мова йде про те, що хворі, яких виписують з лікарні, потребують якщо не соціальної реабілітації, то хоча б реадаптації. А таких осіб, які у працездатному віці переносять інфаркт, – доволі багато (близько 100 людей на рік). Серед них багато водіїв. Якщо, наприклад, директор підприємства чи певного навчального закладу може працювати далі, бо це інтелектуальна справа, він працює за столом, то у випадку з людьми інших професій, тих же водіїв, справа є набагато складнішою. Їм доводиться змінювати фах. Є ще один аспект. Пацієнти старшого віку після виходу з лікарні потребують нагляду. Проста життєва проблема: людина живе на 5 поверсі, без ліфта. У нашому відділенні таких людей лежить маса. Усі їхні родичі працюють. А як же бути з наглядом, коли хворі повертаються додому? Вони залишаються практично наодинці зі своєю хворобою. А деякі взагалі не мають навіть телефону і у разі ускладнення нічого вдіяти не можуть. Таких випадків вдосталь. Мені здається, усіма цими питаннями мала б займатися соціальна служба, вона б могла допомогти вирішити ось ці проблеми. Однак ми жодних контактів із соціальними службами не маємо. А нам би дуже хотілось налагодити роботу з ними. Адже ми робимо одну справу.

– Люди якого віку, статі, яких професій найчастіше хворіють на сердечні захворювання?

– Це цікаве запитання. Річ у тому. що абсолютно добровільно, з власної ініціативи, ми створили базу даних. У нас записані всі пацієнти, які були у нас за останні шість років. Є таке поняття, як «реєстр інфаркту міокарда». Якщо вдасться, ми створимо цей реєстр. Це медична програма, яка дає відповіді на питання: якого віку було більше пацієнтів, якої статі, якої професії; коли стаються інфаркти (навесні, влітку, восени чи то взимку), у який період доби і т.д.

На Заході, звісно, такі реєстри створені і регіональні, і великі реєстри. В Україні щось подібне впроваджують на Буковині, але це гучно сказано. Намагалися у нас, на Закарпатті, створити національний реєстр, але поки що, на жаль, безуспішно.

Коли він таки запрацює, можна буде говорити конкретніше, мовою цифр і відсотків.

– А попередньо?

– Попередньо можна сказати, що на сьогодні інфаркт міокарда в Ужгороді – це хвороба чоловіків, в основному, від 45 до 70 років. Тобто, протягом цього вікового проміжку хворіють здебільшого представники саме сильної статі. Після ж 60 років нездужає більше жінок. Скажімо, інфаркт міокарда у жінок до 55 років – доволі рідкісне явище. Щоправда, за останні два роки з інфарктом до лікарні потрапляє все більше жінок віком до 40 років.

Найчастіше інфаркти стаються з пенсіонерами. Якщо говорити про професії, то це, мабуть, водії, зварювальники. Для водія це узагалі трагедія.

– Наскільки високою є смертність?

– Смертність, звичайно, висока. Якщо хворобу не лікувати, то надзвичайно висока. Я застав ще ті часи, коли, років тридцять тому, від інфаркту міокарда помирало половина хворих, 50%. Кожен другий, по суті, помирав. Але річ у тім, що тоді інфарктів було менше. Коли я навчався в університеті, то бачив лишень один інфаркт, настільки це було рідкісне явище. А тепер це хвороба віку! На сьогодні на смертність від інфаркту припадає відсотків з 10. Хоча могло б вмирати менше людей, якби вони своєчасно звертались по допомогу.

За рік у середньому ми виводимо 10 пацієнтів зі стану клінічної смерті.

– Чи підраховували, скільки пацієнтів вдалось повернути з того світу?

– Для нас це повсякденна робота, до того ж, низькооплачувана. Після 50 випадків виведення із клінічної смерті я перестав їх рахувати.

– Напевне, люди часто приходять зі словами вдячності…

— А вони не завжди навіть й знають те, що були при смерті.

– Цікаво чи розповідали пацієнти, яких вдалось повернути до життя, щось неймовірне?

– Одного разу після того, як повернули жінку зі стану клінічної смерті, вона сказала: «Навіщо ви це зробили, мені там було краще!» І більше вона нічого не промовила, бо через 15 хвилин повторно померла і вже до тями не приходила. Одна бабця, що була у подібному стані, розповідала, наче опинилася на якомусь середньовічному балу.

До речі, в Ужгороді проживає особа, ім’я якої з легкістю можна записувати до книги рекордів Гіннеса. Звуть його Йосипом, він ще працює. Так от, у нього клінічну смерть було зареєстровано 96 (!) разів. 96 разів він помирав, і 96 разів ми повертали його до життя.

Була ще одна старенька… яку я, разом зі священиком, розпитував про те, що вона бачила, коли настала клінічна смерть. І от вона розповіла, що була в теплому місці й бачила такі рослини, як у неї в кімнаті, невеликі. Там було дуже гарно, затишно. Легко, у біле вбрані люди. Лунала музика. Священик отець Іван дійшов висновку, що вона безгрішна і за це потрапила прямісінько до раю.

Ще один випадок. Щойно ми до тями привели чоловіка, а через 5 хвилин у нього знову настала клінічна смерть. Ми знову його вивели. Згодом він розповідав, що бачив пустелю. Каже: «Ви знаєте, мені здалося, ніби я лечу над якимось сірим піском… пустеля, але пісок не жовтий, а якийсь сірий. І стоїть черга людей. Я звернув увагу, що вони всі одягнені у чорне, у темне, сіре. Я пролітаю над ними, хочу ставати в чергу, і тут подумалось, – це все старші люди, вони якось так дивно вбрані, що я тут роблю?!» І от тоді він прокинувся. Але потім знову настала клінічна смерть, і він знову опинився у тому ж місці, де ця тьмяна пустеля… Однак він там не затримався, бо ми його реанімували.

– У вас не робота, а суцільний стрес. Чи витримує медперсонал таке навантаження? Чи нема плинності кадрів?

– Якщо вже затримуються, то надовго. Робота у реанімаційному відділі надзвичайно важка. Керівництво нашої держави, рахує нам рік за два. Є така постанова. Якщо так, то я вже маю 60 років стажу, а це більше, ніж я живу. В Англії, до прикладу, в реанімації заборонено працювати довше 15 років. Там вважають, що після 15 років роботи в реанімації настає психологічний надлом. Найбільш страшне, найбільш важке, – працювати кожен день, з дня на день бачити хворих, вислуховувати тільки нарікання, бідкання. Абсолютно байдужим до цього бути неможливо. Потрібно завжди бути готовим. Цей постійний стан напруги, адреналіну.

– Чи вистачає місць у лікарні?

– Такого, щоб місць не стало, бути не може, не повинно бути і ніколи не буває. Такого просто ніколи не може бути! Наше основне завдання – прийняти всіх хворих у критичному стані. А це близько тисячі хворих за рік, що проходять через нашу клініку. У нас 30 ліжок реабілітації, 6 місць реанімації.

Ми хочемо всім допомогти – це одна справа, а те, що лікування дороге – це інша. Власне, лікування інфаркту міокарда дуже дорого коштує. Лікування інсульту теж дуже дорога справа. Але попри все, ситуації, щоб ми прив’язали хворого до ліжка і казали «доки не купите ліків, ми вас лікувати не будемо», на щастя, немає і не може бути. Однак лікування інфаркту міокарда це не один день це все життя.

– Серед ваших колег дехто подався у політику, став депутатом обласної ради. Ви не плануєте чогось такого?

– Я не хочу в це вплутуватися і весь час обговорювати цю містечкову політику. Мене вона не хвилює, не цікавить і не стосується в принципі. Я добре знаю всіх цих політиків, я знаю Різака. От з ким я справді спілкувався на медичні теми, то це з Бандровським, колишнім першим секретарем обкому партії. Я з ним розмовляв про розвиток медицини. Його дуже цікавили мої думки. Ми говорили близько чотирьох годин поспіль, коли він був першим секретарем. Це було, мабуть, єдине і останнє моє спілкування з керівником такого рангу, який захотів мене вислухати, якому цікаво було, що я взагалі думаю.

Власне, я відмовився від участі в прохідній п’ятірці у двох блоках, і абсолютно про це не шкодую.

– І на останок, порада від медика…

– Раджу не палити. Все більше і більше ми залежимо від себе. Втратити здоров’я легко, а потім відновити його, вилікуватися і знову стати повноцінним членом суспільства і встигати у цій життєвій гонці, доволі складно. Скільки можемо, ми поможемо. Але найкраще здоров’я берегти. Робити це стає все важче і важче. Але, тим не менше, можна.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати