На перший погляд, двох художників нічого не зв'язує між собою, хоча їхні твори непогано гармоніюють між собою. В.Роман не був учителем Г.Дьорке, але колись, побачивши його роботи в образотворчій студи Ужгородської школи мистецтв, яку веде Е.Левадська, вирішив підтримати молодий талант і здійснити спільну виставку. Колись самого В.Романа так же вводила у велике мистецтво Н.Пономаренко, організувавши спільну виставку. В.Роман повважав, що творча манера хлопчика досить близька до Ф.Семана, той погодився. Тому першу виставку зробили два роки тому утрьох. На нинішній виставці покійний Ф.Семан теж присутній — автопортретом.
В.Роман подав сім скульптурних композицій — поєднання дерев'яних, кам'яних і бронзових тіл. Починав він свого часу як скульптор-дерев'янник, з 1991 р. працює і з каменем. Це поет чистої форми, який нічого не нав'язує глядачеві. Кожному дозволено побачити у цих композиціях щось своє власне. Для когось це казка про три віки — кам'яний, бронзовий і дерев'яний. Для когось це діаграми неухильного зростання чого-небудь з року в рік - наприклад, вродливості ужгородок. Багато чоловіків сприймають ці скульптури просто як звабливі жіночі торси. Принаймні, око обмацує усі вигини абстрактних фігур цуже небайдуже. Якщо ж зважити на контраст матеріалів, кольорів, розмірів, то виходить ціла поема про суперечності нашого життя, про його складності, котрі не дозволяють сягнути ідеалу і заспокоїтися.
Картини Г. Дьорке набагато безпосередніші. У них поки що суцільна радість від спілкування зі світом і цілковита відкритість. Якщо на попередній виставці художник демонстрував свою здатність вживатися в образний світ доброго десятку класиків світового живопису, то тепер він, явно шукає власний індивідуальний почерк. Хоча цитат з класиків і тут не бракує. З'являється власна колористична гама. Точніше їх кілька — холодна коричнево-блакитна і гаряча червоно-жовта для картин символічних, зелено-золотава для пейзажів. Г. Дьорке каже, що і в нього твори народжуються не так з якоїсь чіткої ідеї, як із форми — яскравої плями чи примхливої лінії. В результаті довкілля перетворюється на якусь колоритну театральну декорацію. Ужгород — на шахову дошку з десятками фігурок перехожих. Рудий кіт — на гігантського володаря нічних дахів з драконячими лапами і пащекою-вогнеметом. Якийсь заляканий інтелігентик — на зелену рибу, що сторожко пробирається через міст. Різні стихії (земля, річка, небо, гори) плавно перетікають одна в одну. Рідкісна як для художника риса — велика увага до назв своїх картин, багато з них є просто короткими одновіршами.
Підлітковий сюрреалізм прекрасно заримувався зі зрілим абстракціонізмом. У результаті вийшла напрочуд органічна оповідь про наше химерне місто, населене монашками і розпусниками, філософами і блазнями, дідами і малюками. І ще - талановитими художниками.
Федір Сірко, "Закарпатська правда"
26 вересня 2006р.
Теги: