Сім'я тернополян тоді відпочивала у селі Поляна Свалявського району.
Вставати доведеться дуже рано, бо їхати — далеченько, — попередив нас заздалегідь представник місцевої турфірми.
О 8.00 вже сідаємо в мікроавтобус. За кілька хвилин вервечка бусів рушає з місця, а ми, зручно вмостившись, милуємося краєвидами за вікном.
Метеостанція — як курячі яйця
Перша зупинка — на високому перевалі. Виходимо з буса і бачимо перед собою високу гору з дерев’яним хрестом на самому вершечку, довкола — кілька нижчих. Вздовж дороги ростуть високі ялини. Полонини з копицями сіна, вдалині — отара овець.
— Ось ця найвища гора, висотою 1677 м, називається Стій, — показує рукою екскурсовод. — Вона стоїть на межі Свалявського та Міжгірського районів на полонині Боржава. На крутих західних схилах гори густі чорничні хащі, там розташований заказник Росішний. На південних і східних — полонини.
У радянські часи на вершині гори збудували радіолокаційну метеостанцію, яка ззовні нагадувала великі курячі яйця. Там переховувалися від негоди та інколи ночували подорожуючі. Відколи станцію зруйнувала стихія, від неї залишилися фундаменти локаторів та іржаві, пописані туристами цистерни.
Бринза — “на халяву”, шашлик — за гроші
За три години серпантинною дорогою під’їжджаємо до Синевиру. Вздовж дороги — кілька десятків великих автобусів та легківок. Припаркуватися дуже важко, але наш водій-віртуоз під’їжджає якнайближче до озера. Вийшовши з буса, неначе потрапляємо на великий і гамірний ярмарок. Вздовж дороги, що веде до озера, стоять столи з всілякими наїдками і напоями. Продають вироби народних умільців.
До нас підходять дві дівчинки в народних строях з короваєм, кланяються і пропонують скуштувати шматок. Йдемо далі вгору й бачимо над столами вивіски з назвою району. За столами стоять усміхнені жінки у вишиванках.
— Скуштуйте, панійко, нашої файної бринзи, ковбаски, — усміхаючись, звертається до мене одна з господинь.
Окрім всіляких смакот, привітні жіночки ще й наливають 50 грамів горілки. Однак випити я відмовляюся, а чоловіки, які йдуть слідом за мною, охоче куштують міцний напій. То тут, то там стоять великі шатра зі стільцями і столами. Поряд димлять мангали, на них смажиться апетитний шашличок. Запитуємо, скільки така смакота коштує.
— 15 грн за 100 г, — відказують нам.
Що далі йдемо, шашличок стає дорожчим — біля самого озера за 100 г просять уже 25 грн. Між імпровізованими кафе чимало столиків з вишиванками, жіночими прикрасами, виробами з дерева і вовни. Ціни різні. За найпростіші силянки на шию просять 15-25 грн, а вартість розкішних герданів “зашкалює” за 150.
Пройшовши близько кілометра, виходимо лісовою стежкою до озера — краса неймовірна! Коли розступаються високі ялини, перед очима з'являється чиста, мов сльоза, водойма. Тіні хвойних дерев нависають над озером і “зафарбовують” воду в зелений колір.
Не знайшлося ще такого, хто б зміг виміряти глибину Синевиру, — каже вівчар пан Іван. — Але жартувати з долею не варто. Бо хто відважувався зайти в воду, звідти уже не вертався...
Про підступність “Морського ока” (так називають озеро в Міжгірському районі) розповідає і легенда, яку чуємо від чабана.
— Колис тут випасав отару єден чоловік, — продовжує пан Іван. — Єдного разу він заснув, а єго вівці пішли до води. Та снитси єму сон: ангел у білій одежі став перед ним і каже, аби він забрав свої вівці, бо потоплятси. Той схопивси і врятував свої вівці, а чужі потопилиси.