Треба зауважити, що колектив даної школи мистецтв вже вдруге переживає свою ліквідацію. Так, розпорядженням №530 голови Ужгородської районної державної адміністрації А.В.Колібаби в серпні 2007 року перед початком навчального процесу відділу культури державної адміністрації було доручено провести ліквідацію дитячої школи мистецтв та попередити про звільнення викладачів.
Однак, після того як розумна ідея чиновника із держадміністрації “зекономити кошти” на естетичному вихованні та розвитку дітей села набула широкого розголосу та викликала обурення громадськості, батьків дітей та працівників школи, Колібаба терміново відправився у відпустку. А його заступником та виконуючим обов’язки голови райдержадміністрації на час відпустки А.А.Ковачем 25 вересня 2007 року було скасовано розпорядження “Про ліквідацію школи мистецтв у с.М.Добронь.”
Однак, як показав час, ідея ощасливити дітей ліквідацією школи мистецтв не полишила світлі голови районного керівництва. Правда, на цей раз Колібаба мудро вирішив заручитися в пікантному питанні “відлучення дітей від прекрасного” підтримкою депутатів райради, які, безумовно, добре розуміють, яке значення для виховання естетичних смаків та позашкільного виховання має дана школа, яка є фактично єдиним культурним центром для М.Доброні та навколишніх сіл.
Гадаємо, у проблему мала б втрутитися обласна влада... Однак, здається, для неї є більш цікаві спільні з райдержадміністрацією проекти та проблеми. Ще не всю землю роздерибанили. Наостанок можна сказати лише одне. Із вуст чиновників різного рангу, в тому числі й керманичів нашої області, часто лунали банальні фрази, що діти — це наше майбутнє і про них треба дбати. Немає заперечень! Особливо сьогодні, коли у Закарпатті процвітає наркоманія, область займає одне з перших місць в Україні за темпами поширення СНІДу, коли гостро стоїть проблема дитячого алкоголізму, коли чимало підлітків мають проблеми із законом. Безумовно, хлопців і дівчаток ще змалечку треба забирати з вулиці і залучати до спортивних залів і музичних шкіл. Влада нібито декларує ці принципи, але коли справа доходить до діла, маємо те, що маємо. Тож напрошується висновок, що насправді нашим керманичам байдуже, де й як проводитимуть час наші діти, для них важливіші власні меркантильні інтереси чи інтереси їхніх бізнес-партнерів. Виходячи з логіки районних очільників, новий ресторан — це краще, ніж скромне приміщення музичної школи, в якій дітей навчають прекрасному, бо зиску від цього вони не мають.