Правда, при нашому кінематографі, що давно і безнадійно перебуває у летаргійному сні, порівнювати особливо ні з чим, та й взагалі перебирати не доводиться. Тому тим більше дивне ставлення нашої влади до нього. А судячи з того, що фільму влаштували одночасний вуличний показ в багатьох містах, рішення приймалося на самих верхах. Чесно кажучи, більше позбиткуватися з фільму, аніж сталося, влада і не змогла би. Не знати, як деінде, а в Ужгороді він не викликав інтересу у випадкових перехожих. Лише лічені одиниці подивилися кіно від початку до кінця. Психологія людей зрозуміла і сформована нашою дійсністю: безкоштовне – значить неякісне, не варто витрачати часу й уваги. Подібний початок прокатної біографії фільму був його приниженням, на яке твір не заслужив. Замість того, щоб організувати масовану рекламу на телебаченні й у пресі, а після того – нормальну всеукраїнську кінопрем’єру у глядацьких залах, вирішили отак – дешево, сердито і програшно. «Ой, Богдане! Нерозумний сине! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну, що колишучи співала про свою недолю, що співаючи ридала, виглядала долю...» Фільм є, так би мовити, нашою відповіддю Єжі Гофману. Він починається з того епізоду, яким закінчується «Вогнем і мечем» – облога Збаража у липні 1649 року. Правда, актор В.Абазопуло грає більше В.Ющенка, ніж реального гетьмана. Упродовж цілого фільму Богдан постійно виголошує красиві і правильні промови, а також пару разів рубає шаблею по столу. Ще одна асоціація – з «Молитвою за гетьмана Мазепу» Ю.Іллєнка, режисера елітарного, який створив мистецьки вартісний, але геть не розрахований на масового глядача фільм. На відміну від нього М.Мащенко – режисер кон’юнктурний (у 60-ті зняв стрічку про Лесю Українку, у 70-ті – про Павку Корчагіна, у 80-ті – «Овода»), тому дбає не про самовираження і зовнішні ефекти, а намагається виконати певне соціально-політичне замовлення. Тому фільм вийшов цікавий, справді на злобу дня. Весь історичний антураж у ньому сприймається як маскарад, художня умовність. Натомість там дві головні теми, що є наскрізними для цілої української історії. Це теми зради і розчарування. Перша розкривається доволі оригінально – через адюльтер Богданової дружини. Гетьман не певний ні у дружині, ні в своїх союзниках-татарах. Його стосунки з ханом Іслам-Гіреєм навіть ще складніші. Фільм показує, що Україна могла бити Європу тільки завдяки цинічному союзу з Азією, але цей союз з татарами був ланцюгом безперервних звинувачень у взаємних зрадах, у недотриманні коаліційної угоди тощо. Фільм просто просякнутий духом реальної, а ще більше віртуальної зради. Безперечно цей дух запозичено з сьогоденної політики. І Богдан, і поляки намагаються вести війну по-рицарськи, але раз у раз зриваються на варварство. У тій громадянській для Речі Посполитої війні все було настільки химерно переплутано, що поняття зрадника і вірного васала просто втратило будь-який сенс. Натомість один з найсильніших епізодів у фільмі – прихід Богдана до гробарів, що копають величезну братську могилу для загиблих під Збаражем і Зборовим. Могильники картають гетьмана останніми словами – не гірше, ніж нині учасники помаранчевих подій Ющенка, а потім взагалі лопатами кидають йому землю в обличчя. «Людоньки, та що ж ви робите! Це ж наш гетьман!» – голосить якась жінка. Зовсім як зараз «Єдиний центр». Кіношний Богдан пливе по течії, відбивається від радикальних сподвижників типу Данила Нечая, мече блискавиці на внутрішню опозицію і з кожним епізодом все більше віддаляється від перемоги. Фільм, з одного боку, витриманий у крутому націоналістичному дусі, з іншого – у невеличкому епізоді виведено дуже позитивного царя (передбачається прокат у Росії). Кіно вийшло дуже суперечливе, як і наша нинішня дійсність, і тому – максимально живим. Його варто подивитися. Звісно, аж сім років зйомок і такий великий бюджет для фільму – це занадто, але маємо те, що маємо.