Закарпатська Колочава святкувала День села

Готувалися до цього дійства, що включало десятки заходів, давно і серйозно. Відповідне розпоря-дження сільського голови Юрія Хланти було видано ще 21 березня, узгоджене з народним депутатом Станіславом Аржевітіним. До організації долучилися сільські депутати – В.Мостовий, М.Кий, А.Сюгай, В.Станішевська, В.Леньо, М.Шетеля, І.Штаєр, В.Шмулига. До свята випущено третій номер кольорової газети “Колочава”.
Зранку на шкільному стадіоні почався фінал футбольного турніру, що проводиться на селі вже дванадцятий раз. Проведено конкурс дитячих малюнків та декоративно-прикладного мистецтва “Вернісаж”. Відкрито виставку двох місцевих художників М.Росохи і І.Буркала. Того ж дня відкрито два соціальні об’єкти. Перший – дитячий садок у присілку Сухар. Другий – Центр послуг (сауна, перукарня, два готельні номери).
Окрасою свята стала театралізована хода від навчально-виробничого комбінату і музею “Стара школа”, де розміщено експозиції трьох сільських шкіл (австро-угорської, чехословацької і радянської) до школи сучасної. Півсотні чоловік, переодягнутих в однострої австро-угорські, петлюрівські, січовицькі, упівські і навіть один енкаведистський, пронесли селом 15-метровий державний прапор.
Відтак на стадіоні відбувся великий концерт, який відкрили Ю.Хланта, С.Аржевітін, голова Міжгірської райради І.Ярема. Було відправлено делегації для покладання квітів на могили шанованих односельців, до військових поховань. Далі концертні номери чергувалися з виступами історичних постатей Колочави, котрих грали місцеві самодіяльні артисти. З номерів же найбільше запам’яталися варіації на теми мишачих сцен з “Лускунчика” у виконанні місцевих дітлахів.
Найперше концерт і присутніх благословив напутнім словом дяк Іван Лугош, котрий 1747 р. переписав манус-крипт “Перло дорогоцінноє со Євангелієм”.
Він нагадав, що писав книгу церковною мовою з нашими колочавськими словами, як-то “ашто маєме робити”, “із голоду ревати і соктитися”, “фрасунку собі не завдавати” і продовжив: “Дуже м хотів нашу мову в сею книгу покласти. Сею книгу купив раб Божий Іван Симотянка со женою своєю Марією со чадом за здравіє і за отпущеніє гріхов своїх за отця свого Сімеона. Дале з книгою бив Іван Попадинець, дяк колочавський, май пузно книга перейшла до крайового товариства “Просвіта”, а з 1956 году і донині зберігається у Закарпатському краєзнавчому музеї. Скоро копію сеї книги передаме до Музею Святодухівської церкви на Горбі, аби могли колочавці читати, а туристи ся дивувати нашій давнуй культурі”.
Екскурс у минуле продовжив священик Петро Колочавський, що 1737 р. написав тут збірник з 23 проповідей: “Довгий час мій рукопис зберігався у Івана Матвійчика, а далі книжку видурили у нього доктор Стрипський і Володимир Гнатюк”.
Іван Івашко, що вчителював тут 1897-1918 р. згадував: “Школа була у просто будованій хаті. Дяковчителі вчили дітей молитві, мало читання і писання кириликою, бо самі вищих студій не кончали, тільки того научали, що від свого священика знали... До церковної школи ходило 45 хлопчиків і 35 дівчат. Трохи менше – по 35 і 20 дітей – ходило до іншої, державної школи... Крім шкільних справ, мені довелося вести всі поштові справи, закладав браство тверезості, заложив кредитне дружество. Моя могила знаходиться між православною і католицькою церквами в Лазах, тому приходіть до мене на могилу хоч інколи всі, хто бажає вклонитися не стільки мені, як всім церковним вчителям”.
Його підтримав Омелян Скиба, колега з державної школи, збудованої 1879 р. на землі Давида Вольфа, викупленій за 250 золотих: “Коли я прийшов до Колочави у 1918 році, то був єдиним учителем, а коли у 1934 році перебрався до Салдобошу, в Колочаві було 12 державних учителів. Після мене у 1934 р. управителем школи в Колочаві став Василь Опаленик з Ворочова (коло Перечина). Він у часи Карпатської України трагічно загинув. Йому мадярські війська у 1939 році як активному січовику вирізали очі, обрізали вуха і познущалися над тілом”.
Виступив священик Стефан Краль: “На мою колочавську долю з 1927 по 1931 рік випала можливість створити в селі ще одну читальню, в 1930 році за моєї участі відкрито Руське потребітельске дружество, на території якого я поставив пам’ятник Духновичу, який і донині стоїть. Я видавав газету “Соціалізмус і Християнізмус”, яка виходила на руськім, чеськім і мадярськім язиках. Встановив радіо в церкві і на парафії, яке від мене потім відібрали. Завів у Колочаві автомобіль. Мене запам’ятали колочавці найбільше за мої невдачі з земельними векселями та земельними спекуляціями на Горбі”.
Далі сцену зайняли Микола Шугай з кумами і письменник Іван Ольбрахт, що почав: “Колочава – моя друга батьківщина! Тут мій Шугай і моя Марійка-невірниця. Тут мій музей і мій пам’ятник”. Його персонаж продовжив: “Скоро буде сто году з того часу, як ми опришкували, а про нас пам’ятають нині і в Чехії, і в Словаків, а в Україні ми так і лишилися останніми опришками Карпат”.
Далі вітали революціонери Стефан Лугош, Григорь Ковач, Тома Булик, що 7 листопада 1918 р. очолили тут народну раду: “То у нас била не руська, а колочавська революція. Айбо била”. Їх змінили Августин Волошин і 11 січовиків на чолі з Миколою Шимонею: “Ми проводили мітинги і боронили Колочаву від мадярських і польських терористу, розвішували листівки. У 1939 році ми несли через Колочаву такий самий державний прапор, як і нині бив. Коли закарпатці голосували за самостійну Карпатську Україну, то зібрали 94%, а наша Верховина дала найбільше – 98%. У Колочаві за неї не проголосувало лиш 15 чоловік. Мішко Дербак повіз у Хуст шкуру ведмедя у подарок Волошину”. Наостанок повстанець Штаєр заявив: “Майжинь десять году нас імняли московські кагебісти. З 1948 по 1957 гуд я з цімборами не давав їм супокою. А як тото било з нами, скоро можете увидіти у фільмі “Колочавські повстанці".
Перша радянська вчителька Євдокія Косяк-Доманець згадувала: “Нас привезли у серпні 1946 р. у товарних вагонах. Дехто з дівчат скакали з поїзду, коли дізнались, куди їдуть. В той рік у Колочаві був голод, на окраїні села стріляли з одного боку дружинники, а з іншого – вояки УПА. Нас ніхто не чіпав”. Привітав присутніх і староста Іван Банга, що керував селом тридцять літ від чехів до совітів. Художник і медик Іван Буркало прочитав свого вірша, написаного 1943 р. в окопах.
Відтак вийшли вже реальні шкільні екс-директори В.М.Дербак і В.Ю.Дербак, В.Малета, В.Попович. Концерт завершився феєрверком і включенням освітлення центральних вулиць села. Подібний сценарій може стати еталонним для днів села по цілому Закарпаттю та й Україні.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати