Закарпаття й інші області стають заручниками авторитарної політики Кабміну Тимошенко

Володимир Гоблик

– Володимире Васильовичу, які результати роботи Закарпаття за перший квартал?

– Загалом добрі. Чітко простежується тенденція трьох останніх років: у промисловості темпи зростання виробництва – 112,5%, сільського господарства – 100,7%. Виконано бюджет: до загального фонду державної скарбниці за квартал надійшло коштів на 17,7% понад план, а проти минулого року – більше на 61%. Виконано обласний бюджет, районні, але результати були б ще ліпші в разі нормальної взаємодії з міністерствами й відомствами. Там увесь позитив кваліфікують як власні здобутки, а у разі негативу кивають на області.

Візьмімо хоча б бюджет. Це головний державний документ, який зв’язує регіон із державою. Коли його ухвалювали на цей рік, то обіцяли, що наприкінці лютого – щонайпізніше на початку березня внесуть зміни і затвердять новий. Проте вже й квітень минає, а й чутки нема. Та ще й уряд наполягає, що спочатку треба затвердити програму його дій, а лише тоді зміни до бюджету. Тож області стали заручниками цієї ситуації, адже надходжень до скарбниці – понад план, але гроші не служать ні державі загалом, ні регіонам зокрема.

Навіть те, що затверджено у держбюджеті – субвенції, з Києва не надходить. Наприклад, на соціально-економічний розвиток Закарпаття виділили 32,5 мільйона гривень, але ще не надійшло і копійки. Тільки тепер затвердили порядок використання цих коштів, а переліку об’єктів так і немає. Кабмін вирішив ще й указувати регіонам, що й де треба будувати. Але ж є обласна рада, районні – їм видніше. Вносячи зміни до головного державного фінансового документа, варто б зазначити, що об’єкти визначають на місцях, лише порядок використання субвенцій слід прописувати.

Другий серйозний напрямок, за яким мали б надійти субвенції, – енергозбереження. Кошти передбачено на засоби обліку води, тепла, тобто на лічильники, і на будівництво газопроводів – загалом 16 млн. грн. У І кварталі мало надійти 4 мільйони – нема нічого. Щодо субвенції з енергозбереження навіть немає порядку її використання – що ж казати безпосередньо про об’єкти? Проте вже виникає проблема: у документі про порядок використання цієї субвенції хочуть затвердити мізерний відсоток на газифікацію, а головну суму коштів спря¬мувати на придбання лічильників. Проте якщо, наприклад, у Донецькій області 9–10% сільського населення, то там, очевидно, варто й справді ставити лічильники; а у наших селах проживає 63% краян, тож нам видніше, що більше треба – лічильники для багатоквартирних будинків чи газифікація. Не підганяти ж усіх під єдину схему, слід зважати на особливості регіону.

І так чого не торкнись: 4,9 млн. грн. на комп’ютеризацію шкіл – не надійшло нічого; 7,8 млн. – на оснащення сільських амбулаторій та ФАПів, придбання для сільської медицини автомашин швидкої допомоги – надходжень нуль. Ще один важливий аспект: є об’єкти, що будуються не один рік, скажімо школи, лікарні. І не має бути так, що спорудження почали, наприклад, того ж газопроводу, а наступного року під цю субвенцію потрапляють тільки лічильники. Таким чином лише продукуватимемо довгобуди, які обійдуться значно дорожче, ніж об’єкти, що зводяться системно.

Інша проблема – нині влада на місцях не має особливої зацікавленості перевиконувати планові показники наповнення державного бюджету, бо віддачі жодної нема. До прикладу, якщо раніше частина прибутку підприємств залишалася в області і можна було закінчити якесь будівництво чи надати допомогу вразливим верствам населення, то влада й стежила за роботою цих підприємств. Нині ж який резон? Субвенція на соціально-економічний розвиток з року в рік одна й та ж, хоча бюджет зростає. А як ми ще й перевиконуємо його, та знову нічого не маємо – просто руки опускаються.

Треба дати регіонам більше самостійності, зацікавити їх виконувати держбюджет. Область повинна отримувати з того, що залишають від перевиконання, 25%, райони – 50%, міста – 25%. Обласна влада подавала Кабміну такі пропозиції, але результату ніякого. Напевно, урядовцям вигідно, щоб кошти не надходили, а потім на місцях не встигали виконати роботи і гроші поверталися у держбюджет.

– Проблеми не нові. Отже, уряди змінюються, а питання так і лишаються?

– І їх дуже багато. Наприклад, ліси. Вже роками кочує питання з папера на папір, є низка доручень Президента, 2006 року була постанова Кабміну, де йшлося, що в лісі має бути один господар, а тому треба передати їх від різних відомств одному. Та на ділі нічого не вирішується, тому це мусимо робити на місцях. На останній сесії обласна рада скасувала розпорядження голів РДА про передання лісів об’єднанню «Агроліс» – вони перейдуть до держлісгоспів. Згодом вирішуватимемо питання й лісів, що перебувають у користуванні освітян, військовиків. Ось і виходить, що Закарпатська облрада змушена ухвалювати рішення з проблем, які б мали розв’язуватися на державному рівні.

Мусить бути в державі єдина системна політика, яка не залежатиме від прізвища урядовця, що прийшов на посаду. Скажімо, торік вдалося вивезти з краю чимало небезпечних речовин – залишків хімічних засобів захисту рослин (ХЗЗР). Проте роботу не завершили, і цього року ми подали запит на виділення коштів, але уряд Тимошенко досі не дав ніякої відповіді.

Або візьмімо Музей лісу і сплаву на Міжгірщині. У нас найбільший в Україні відсоток заповідних територій, навіть вищий, ніж у Європі. Але якщо виділяємо територію і створюємо національний парк, то, напевно, і для того, аби показувати це багатство людям, залучати туди інвестиції – так роблять в усьому світі. А що міністерства виділяють нашим паркам? Скажімо, в Ужанському національному природному парку є точка, де сходяться кордони троьх країн, але дістатися туди може хіба що екстремал. А до єдиного у Європі Музею лісу і сплаву, який знищили повені 1998 і 2001 років, центральна влада не має ніякого діла. Добре, місцевий бізнес звернувся до керівників області з проханням скоординувати роботу зі збирання коштів і відновити його.

– Часто доводиться чути, що урядовці, особливо коли їх очолює Прем’єр Тимошенко, прагнуть керувати економікою регіонів у ручному режимі. Як це виглядає практично?

– Я постійно згадую 2005 рік, коли Юлія Володимирівна теж очолила Кабмін. Закарпатці добре пам’ятають, як за одну ніч, посередині бюджетного року, з подання Кабміну було внесено поправки до 112 статей різних законів. Тоді це зачепило й два вкрай важливі для нас закони – про СЕЗ і ТПР. Хоч у Бюджетному кодексі написано, що протягом бюджетного року не можна змінювати принципи оподаткування, хоч ніхто не прорахував наслідки, хоч це стосувалося окремо нашої області – зробили. А нам довелося виправдовуватися перед інвесторами і вмовляти їх не згортати виробництво...

Нині нова тема – вирішили забрати в державну власність комунальні летовища. І нікого не цікавить, скільки область уклала грошей в Ужгородський аеропорт. Крім того, коли підходити з державницьких позицій, якщо Україна хоче бути транзитною країною, то треба відновлювати Мукачівський аеродром як перевальну базу між Європою й Азією. Економічне підґрунтя вже є: на Закарпатті є перевантаження на вузьку європейську залізничну колію, є митниці, шосейні дороги, потрібна інфраструктура.

Складно з нинішнім урядом вирішувати навіть, здавалося б, давно з’ясовані питання. Скажімо, на протипаводкову програму «Тиса» недофінансування понад 60%. А коли, збав Боже, знову трапиться біда – збитки будуть у мільярдних сумах, і Кабміну доведеться їх вишукувати на відшкодування.

Або візьмімо питання землі. Ми дозволили збір погоджувальних документів на будівництво приблизно 160 туристично-рекреаційних об’єктів. З них 7–8 – це серйозні великі проекти на загальну суму інвестицій понад 2,5 мільярда євро, понад 36 тисяч робочих місць. Це комплекси «Боржавські полонини» на Міжгірщині, «Полонина Руна» у Перечинському районі, «Красія» – у Великоберезнянському, «Близниця – Кваси» та «Ясінянсько – Чорнотисянський» – у Рахівському, «Тесаник» – у Свалявському районах.

Але уряд ухвалив рішення про те, що земля продається або здається в оренду лише з аукціону. Виходить парадокс: структура виграла конкурс на розміщення туроб’єкта, а землю під ним може виграти інша фірма!

Це лише кілька прикладів. У повсякденній роботі маємо проблеми в багатьох галузях. Якщо укази, закони, постанови не виконуватимуться – не буде держави. Мусять бути чіткі правила гри. Вони ж часто порушуються або ж у багатьох випадках просто не встановлені.

– Ви згадали про Мукачівський аеродром, але ж другий уряд поспіль не може (чи не хоче?) профінансувати навіть будівництво кілометра дороги до вантажного терміналу міжнародного пункту пропуску «Ужгород».

– Так, це яскравий приклад того, як державну проблему, хай і не таку велику, затято хочуть повісити на область. Чим більше машин перетне кордон, тим більше податків, мита надійде до бюджету. На Закарпатті митниці збирають більше коштів, ніж податківці. За гроші Європи збудували вантажний митний термінал, аби збільшити пропускну здатність, а дороги з терміналу немає. Йшлося лише про 17 мільйонів гривень.

Ухвалили програму транскордонного співробітництва, в якій ці кошти передбачалися, але при перегляді бюджету вона не потрапила під фінансування. Не було ніякої зачіпки, то знайшли, що у програмі середньострокового розвитку області спорудження дороги закладено на 2008 рік. Ми спеціально зібрали сесію облради, щоб змінити одну цифру – 2008 рік на 2007-ий. Відправили документи в Київ, але питання так і не вирішили.

Тепер спорудження веде Укравтодор, але за кошти, які мали використати на інші шляхи в нашій області! Хоча доходи отримуватиме держава...

Схожа ситуація і з пам’ятником Соборності. Визначено, що їх має бути п’ять: у крайніх точках України та в Києві. Указом Президента передбачено, що монумент треба спорудити і в Ужгороді. Кілька років триває листування, доводимо, що це справа державної ваги, тому мають бути виділені й державні кошти. Ідеться про 2,6 млн. грн. Для області це немало, але хіба багато для держави?

– Ще одна проблема, яка вже вдруге супроводжує урядування Тимошенко, – зростання цін на пальне, інфляція...

– На жаль, так. Але в нас, завдяки великій і копіткій праці обласної влади, ситуація ще не з гірших. Якщо загалом в Україні зростання індексу споживчих цін – 109,7%, то на Закарпатті – 108,1%. Індекс цін виробників промислової продукції у державі 112%, у нас – 103,9. Ось і нещодавно ми зібрали виробників, керівників мереж торгівлі, підписали з ними меморандум про партнерство. Завдання таке: за цінами на основні продукти й товари ми не повинні входити до десятки гірших областей, і всі ціни повинні бути нижчі за середні в Україні.

У зв’язку з цим хочу сказати й про зарплати. Вже третій рік говоримо урядовцям: темпи зростання заборгованості із зарплати у нас дуже високі, але близько 80 відсотків цих боргів – на підприємствах, що належать державі (Солотвинський солерудник, Виноградівський радгосп-завод, Тячівський держспецлісгосп) або там, як на ТОВ «Закарпатполіметали», де держава має корпоративні права на управління, але керує неефективно.

Усі політики під час передвиборчої кампанії обіцяють підтримувати регіони і децентралізовувати державну владу. Однак, прийшовши до влади, на жаль, навпаки, звужують ініціативність і повноваження місцевих органів самоврядування.

Теги:

31 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати