Пожежі розпочали квітневу "ходу" Закарпаттям

Причина подібного більш ніж проста – в прагненні впорядкувати свої присадибні та дачні ділянки закарпатці обирають найлегший спосіб прибирання території від опалого листя і сухої трави – випалювання. І коли б ще зібрали до купи та простежили, чи вогонь не піде «гуляти» сухотрав’ям. Аж ні.
Втім, «зібрати до купи» це з точки зори пожежної безпеки. А от з точки зори екології будь-яке горіння, якщо воно звісно не є екстраординарним, є шкідливим. Перш за все через те, що під час нього в повітря потрапляють речовини та леткі сполуки не дуже корисні для здоров’я людини.
Окрім того, як стверджують науковці, випалювання шкодить не тільки повітрю, до речі, яким ми з вами дихаємо, а й ґрунту. Вірніше саме тому родючому гумусному прошарку, який відповідає за його родючість. Знаю, що більшість переконуватиме мене в протилежному, однак, принаймні, аргументованих спростувань цього твердження в науковій літературі зустрічати поки не доводилося.
Ті ж науковці запропонували інший вихід з даної ситуації – створення так званих компостних ям. Тільки спосіб, як мені здається, не надто «український». Я в розумінні, що створювати їх, знаючи філософію українців, буде в кращому випадку тільки кожен сотий. Тому що для цього потрібно прикласти бодай якісь зусилля…, тоді як випалювання не займає тривалого часу – палаючий сірник чи запальничка і на місці півметрової трави – місячний ландшафт, на якому догорають паростки щойно розцвілої зелені. Дарма, що шкідливо, головне швидко.
Пожежники розповідають, що подібних «швидколюбів» набагато більше, ніж можна собі уявити, а гасання з пожежним стволом та лопатою на узліссі для них вже стало своєрідним передвісником весни.
Аналітики з ГУ МНС в Закарпатській області, більш конкретні. Щороку випалювання трави призводить до згоряння 10-20 дачних будиночків, та завдає шкоди більш ніж півсотні дачним ділянкам, пошкоджуючи молоді дерева та ягоду, які після випробування вогнем навряд чи родитимуть.
З огляду на те, що плоди присадибних та дачних ділянок все ще залишаються серйозним доповненням до столу українця, можете собі уявити як воно приїхати у вихідний на дачу та побачити замість яблуневого чи персикового цвіту вже згаданий місячний ландшафт.
У цьому контексті чомусь на згадку потрапляє журнал обліку пожеж Свалявського району за 1946-1961 роки, де 16 років боротьби з пожежами вмістилися у коротких записах на кількох пожовклих сторінках. Так от за випалювання трави у ці буремні роки карали ой як суворо – можна було отримати 10 місяців примусових робіт на радянських довгобудах. Суворо, однак, переконаний бажаючих розкидуватися сірниками та клацати запальничками одразу меншало. А вже якщо від цього сірника загорівся державний ліс (приміром, через залишене непогашене багаття), а в ті часи він був тільки державним, то покарання було ще суворішим.
Не маю наміру дискутувати з кимсь про суворість радянського законодавства та «трієчну» систему правосуддя у ті роки. Про це вже надто багато сказано, аби знову і знову до цього повертатися. Мені більше болить ефективність системи по відношенню до тих, хто бездумно випалював траву та ліс. Бо сьогоднішні штрафні санкції, втім як і кількість людей до яких їх застосовують, буде явно не співрозмірною.
Отож, пожежникам – гасити траву, нам з Вами – дихати смородом та сподіватися, що коли-небудь, що-небудь зміниться. Чи когось я таки наштовхнув на те, що почати треба з себе? Чи Леся Українка була права?, без надії сподіваюся (Contra spem spero)?

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати