Автор згаданого популярного глибоко наукового, художньо-документального видання на основі Святого Письма, багатьох достовірних фактів світського життя, спогадів і переказів очевидців, світлин та інших джерел дослідив і висвітлив історичну долю Церкви в житті мирян села Великі Лази, що на Ужгородщині, вірян Мукачівської греко-католицької єпархії в контексті хрищення Закарпаття та Київської Русі з давнини по сьогоднішній день.
Книга появилася не випадково. Її авторський задум визрівав давно. Стартував у 2005 році: тоді виповнилося 170 літ від того часу, коли в новозбудованому і висвяченому греко-католицькому Свято-Вознесенському храмі в селі Великі Лази відбулася перша Божественна Літургія (1835 рік). Саме з цієї нагоди написав Юрій Шип цю фундаментальну художньо розмаїту працю. Вона ввібрала велику кількість рідкісних, вперше публікованих фотодокументів.
Прикметним є те, що автор завдячує Богу за таку честь на прославу Святого Імені Всевишнього на духовний хосен шановних читачів, бо “Христова наука нам силу дає, у ній запорука щасливості є”.
Юрій Шип зацікавлено й проникливо розповідає про церковних діячів і людські долі на історичному шляху Західного та Східного Християнства до і після поділу, що спідкали його в 1054 році, про багатовікові потуги Українських Православної та Греко-католицької Церков до колишньої родинної єдності з Апостольським Престолом і незалежності від Російського православ’я.
У змістовній, зворушливо скомпонованій з неабияким хистом авторській передмові “Чому, як і для чого написана ця книжка”, Юрій Шип наголошує, що в процесі роботи над виданням “керувався принципом чистого золота правди: чорне — чорне, біле — біле, а решта — від лукавого”, пам’ятаючи, що “ у народі кожнім любить Християн Бог, де є побожні помисли мирян”.
Народжувалася ця книжка, як стверджує сам автор, “так, як бджолою мед”. Крім багатьох видань з історії Церкви Закарпаття, ним ретельно вивчено і використано значну кількість публікацій в альманахах, періодичній пресі, що виходили і виходять у світ українською, російською та іншими мовами: збірники товариства “Просвіта”, “Християнський голос”, народні календарі, котрі видавались у різні періоди в Закарпатті, Угорщині та Чехословаччині. Однак, як справедливо зазначив автор видання, “щоб усе про все сказати остаточно і правдиво — мусай всевидючим стати, що людині неможливо…, бо сповна все може знати тільки Бог”.
Юрій Шип аргументовано і вмотивовано довів, що без історії Церкви неможливо зрозуміти й у загальних рисах її сучасний духовний (ба, й світський) стан і Християнську перспективу. Для цього він крізь призму віків фрагментарно, але майстерно й прозоро висвітлив життя Християн у найдраматичніших ситуаціях від апостольських до наших часів. Мабуть, з метою актуалізації і посилення зв’язку історичних подій і фактів минулого з сучасним, ним не всюди дотримано принципів хронологічної послідовності. Тому вона подекуди може здаватися розхристаною, та це зроблено, що наголошує сам автор, навмисне для логічної доцільності розповіді. У багатьох випадках вдається до повторів та узагальнень, публіцистичних відступів. У них декларується домінуюча авторська теза про те, що правдива суть християнства полягає у вірі, надії, взаємопошані та в довірі Господу, в терпеливому несенні (в імені Божому) житейського хреста у вселенській та державній злуці, бо “в цій одвічній мудрості є плоди чудові… Наша сила — в єдності, щастя — у любові”. Майже в усіх рядках книги звучать животрепетні нотки перестороги тим, котрі на другий план відсувають або забувають про Церкву та Молитву, любов до ближнього заради слави й наживи. Це особливо яскраво виражено в оповіді “Божий дім треба всім”, у якому йдеться про значення Сповіді, Причастя та Богослужіння в житті Християнина.
Юрій Шип медитативно згадує минуле, заглядає в майбутнє з позиції християнської догматики про мораль, поведінку людини, чистоти й чесності, постулатів її совісті. У нарисах про церковних діячів на історичних та багатьох інших прикладах спонукає та переконує читача в необхідності дотримуватися мудрих порад: боятися гріха…, ближніх любити, в Господі жити і зла не робити, бо, за його словами, тільки “ той прийдешнє має і живе із Богом, хто не забуває святість роду свого”.
Зворушливо звучать і поетичні апеляції до читача, обумовлені роздумами над подіями , пов’язаними з долею Церкви. Юрій Шип щиро і відверто звертається до читача: “якщо в цій книжці щось не до вподоби і не так, хай вибачить великодушно за перше і друге, бо автор з волі Божої написав те, на що спромігся, не претендуючи на вичерпну вершину досконалості”. Робив це з однією метою: щоб якомога краще людям послужити, а декому й на правду очі відкрити, сподіваючись на їх розуміння й доброзичливість. Принаймні ми так зрозуміли і не сумніваємося, що так і буде. Після студій над цією книжкою, багато хто усвідомить, що “чесні й правдомовні християни щирі й істинно духовні мають жити в мирі”.
На цьому благосному акорді завершуємо перші свої враження про книгу письменника, який блискуче проявив себе й вдумливим істориком. Найкращим доказом цього і є рецензована побожна книжка Юрія Шипа, котру вельми радимо прочитати, як таку, що давно вже треба її всі нам, спраглим духовного хліба в цьому, забрудненому жорстокістю, світі.