Нова книжка Оксани Луцишиної “Не червоніючи” – виняткова. Незвичність полягає як в темах, які порушує авторка, так в їхньому висвітленні, у неперевершеній оголеності ліричного героя.
Я би назвала цю книжку не збіркою новел, а збіркою виправдань і звинувачень. Виправдання себе – героїні, яка не любить. І звинувачень інших – які не навчили любити, не полюбили чи недостойні любові. Від усвідомлення, що героїня страждає саме через це, мимоволі задаєш собі запитання: чому кожна людина так конче потребує любові і чому так страждає без неї?
Якби збірка не була поділеною на новели, то спокійно могла називатися романом, бо всі історії, зібрані в ній -- це історія одного життя, висвітленого на тлі інших історій, життів, трагедій...
Дозволю собі зацитувати думку Василя Кузана про книжку «Не червоніючи» зі статті «Мимохіть неконтрольоване»: “Психомеханіка деяких особистостей діє по принципу лавини. Дрібні сніжинки незадоволення налипають одна на одну, перетворюються на смертоносний потік, що змітає на своєму шляху все, нищить внутрішню цілісність, підриває основи, нівелює цінності, вселяє сумніви, страх, тривогу, нерозуміння, несприйняття, провокує протест, бунт, який передбачувано не дасть жодних результатів”.
Та здається, що Василь Кузан починає психоаналіз не з тієї висхідної точки. Оця первинна, утробна незадоволеність, про яку він пише, не є здоровим, жіночим, людським егоїзмом.
Авторка говорить про “дитячі” болячки, на які не потрібно звертати увагу, забуваючи, що саме оце трохи ігноруюче ставлення близьких (“Таточко”) породжує “ідіотські болячки в дорослому житті”. Бо “кажуть, що тебе не вбило, зробило тебе сильнішим. Але це нелюдська думка, бо насправді таки вбило. Це вже не ти, якісь клітини у тобі назавжди відмерли.”
Бо “тато каже, що я взагалі ні на що не спроможна”. І цей тато власними руками вкладає у серце доньки невпевненість у собі і звичку підкорятися іншим, навіть якщо вона з цим не згідна. Ось звідси бере свій початок загальна ображеність на всіх і вся.
Постійні порівняння себе з іншими ше ніколи ні до чого доброго не привело. Бо завжди знайдеться хтось, хто стояв чи стоятиме вище.
“Усіх зустрічають рідні, - думає головна героїня, - а мої рідні іще живі”. Тобто: “і знову я не така, як інші”.
Героїня Луцишиної – це тип нового героя, нової жінки. Нелюбляча мати, яка постала з нелюблячої жінки – в минулому недостатньо любленої доньки.
Інколи здається, що вона страждає від відсутності сексу. Пізніше починаєш розуміти, що відсутність сексу – це радше наслідок і аж ніяк не причина! Бо коли їй (“Менада магдалина”), розчарованій сімейним життям, коханець пропонує усе, що має, то вона не наважується поміняти квартиру зі зручностями на кімнату в гуртожитку.
А, може, це такі тепер сучасні жінки? Що прагнуть тільки комфорту зовнішнього? Незадоволені, часто нещасні жінки, які свою внутрішню нереалізованість перекладають на плечі чоловіків, аби потім звинуватити їх у нездійснених мріях і проголосити себе… феміністками.
Ролі у чоловіків і жінок О.Луцишиної незмінні: “він молодий (чи старий чи середній) і перспективний – а мене, МЕНЕ (головне) знову ж таки немає – а є лише оця зацофана прислужлива кобіта”.
Звичайно, що ось такі самоствердження типу: “ “ти” з маленької літери і – ЯЯЯЯ!” і приводять трохи пізніше (“Цвіркун”) до появи нового чоловіка – Матяшика. Ну чим вам не таточко з першої новели? Такий собі чоловічок, який під проекцією Дарини все меншає й меншає, врешті стаючи маленьким Матяшиком в солом’яних черевичках із сувенірного магазину.
Він ніби й народжений на цей світ тільки для того, аби сопіти собі тихенько в ліжечку, створюючи кілька ілюзій. Першу – це все таки присутність чоловіка в хаті. Тобто його наявність. Оскільки в кожній жінці закладена чисто психологічна потреба його мати. (Бо ж як без нього?). Друге – це явне почуття вищості дружини. (Бо ж я за ним доглядаю – Я!Я! Його життя залежить тільки від Мене!).
Зрозуміла річ, що такий “недочоловічок” не може задовільнити героїню як жінку, коханку.
Чогось на згадку приходить винничуківський тип жінки. Коли в кожному творі одна й та сама панянка, тільки вже з іншим іменем. Так і в Оксани Луцишиної. Всі вони однакові. Чому?
Та тому, що вибір партнера – це завжди або в більшості випадків – свідомий вибір. Будь то чоловік чи коханець! Чомусь згадується давняя сентенція: мірилом достоїнства жінки є чоловік, якого вона має біля себе.
Спочатку героїня невдовлена чоловіком, далі – коханцем, пізніше нестерпними стають усі – навіть ще ненароджена дитина. Із цих суцільних нелюбовей народжується бажання засудити тих, на кого покладалися великі надії на власну самореалізацію, хочеться зробити з них монстрів-утискувачів жінок та їхніх прав.
І все через те, що вони, оці маленькі нікчемні, не підкорилися, не реалізували її. І врешті, тихенько скиглити про співчуття... Плакати... Повернутися в дитинство, де до своїх плечей пригорне недотаточко, якому самому потрібна допомога (якщо він в цю хвилину не надасть перевагу сестрі) і ось воно – дитинство – звідки й починається історія цього життя.