Знаковою у контексті сказаного стала поява книжки ідеолога неорусинства – канадійця Павла-Роберта Маґочія “Народ нізвідки: ілюстрована історія карпаторусинів”. Заграючи на чистих партіотичних почуттях сучасних закарпатців, канадійський автор прагне переконати їх у неукраїнському походженні, щоб потім, зловтішаючись, можна було їх неважливо називати народом без імені чи то пак народом нізвідки. Отже мова про працю П.-Р. Маґочія “Народ нізвідки: ілюстрована історія карпаторусинів”.
Аби не інтригувати, що це за карпаторусинський народ, П.-Р. Маґочій розпочинає книжку розділом “Географічне положення Карпатської Русі”, де, як і належиться, автор вмістив карту – “Карпатська Русь, 2005”. Досить кинути погляд (див. Карту), щоб зрозуміти – західна адміністративна межа Львівської та Івано-Франківської областей – це західний кордон України. А що за територія, виділена фарбою іншого кольору, західніше Маґочіївського кордону України – назва карти, здавалось би, дає однозначну відповідь – “Карпатська Русь, 2005”. Проте пан Маґочій, мов відома баба С. Руданського, не лише чортові, а Богу не забуває поставити свічку: у легенді до карти знаходимо несподіване та нелогічне пояснення – “території, переважно заселені русинами, 1920 рік”. Який стосунок до Карпатської Русі 2005 р. мають території, заселені русинами 1920 р., збагнути годі, хоча виникає логічне запитання, чому на карті пана Маґочія ніяк не зазначено, що у 1920 р. і в сусідній Галичині місцева людність, зокрема польськими властями називалася не інакше, як русинами? То тоді чому русина, що жив на північних схилах Карпат, не можна називати карпатським русином і чому це не відображено на карті? Відповідей годі шукати у книжці П.-Р. Маґочія, зате уважний читач помітить інші шулерські прийоми, як-от, наприклад, з демографічною характеристикою карпатських русинів. У основному тексті книжки при демографічній характеристиці карпаторусинів П.-Р. Маґочій старанно уникає числових характеристик, віддаючи перевагу абстрактним дробово-пропорційним окресленням: “Три чверті карпаторусинів мешкають в Україні, зокрема в її Закарпатській області (історична Підкарпатська Русь)” (с. 7), ще туманнішими та двозначними є твердження, що “на початку XX століття існувало понад 1100 селищ, де більшість мешканців розмовляли русинською мовою або називали себе русинами” (с. 12), (чи у цих числах враховано карпаторусинів з галицького боку, не зазначено), проте у таблиці на с. 11 та примітці на с. 112 кількість русинів, зокрема громадян України все-таки дістає числове окреслення: на підставі неофіційних підрахунків усіх 740 тис. закарпатських українців П.-Р. Маґочій зараховує до числа карпатських русинів, у тому числі і тих, хто походить з Галичини, Буковини, Поділля, Наддніпрянщини і т. п. та які, певно, не додають чистоти Маґочіївській расі, проте канадський компілятор, демократ і ліберал, очевидно, великодушно дозволив їм бути статистами у величній справі утвердження неорусинства, щоб лише більшим, переколивішим було число невизнаних Україною русинів.
Третій розділ Маґочієвої книжки – “Рання історія карпаторусинів (V-ХV ст.). Тут автор хоча й скоромовкою зазначає, що “предками карпаторусинів можна вважати слов’янські народи (що це слов’янські народи у середині V ст.? – Л. Б.), які почали малими групами з’являтися в долинах Карпатських гір протягом V-VІ століть” (с. 29), проте чомусь апелює лише до угоських джерел. Якщо використання “Діянь угорців” (кін. XII ст. ), на думку багатьох дослідників, джерела вельми ненадійного, ще хоч якось зрозуміти можна, то покликання на пропагандистську брошурку “Арпадъ – основатель отечества” (1898 р.), де наука й не ночувала, викликає щирий подив. І це при відсутності навіть згадки про “Повість минулих літ”, де про угорців та “здобуття ними нової батьківщини” згадується більше 100 разів. У характерній для П.-Р. Маґочія маніпуляційній манері розкрито “першу важливу подію в історії Карпатської Русі” (с. 32) – християнізацію. Щоб переконати читача, що Карпатська Русь християнізувалася не так і не тоді, як Русь Київська, автор, мов бесарабська бублейниця, переповідає всякі вельми сумнівні історійки, головне, лиш аби на підставі таких розповідей читач утверджувався у думці, що християнізація сучасного Закарпаття не має нічого спільного із християнізацією решти України: “Й нині серед карпаторусинів побутує точка зору, що перед своєю місією до Великої Моравії Костянтин (Кирило) та Мефодій принесли християнство на Карпатську Русь. Існує також версія, що візантійські брати (чому візантійські, коли у науці їх прийнято називати солунськими – Л. Б.) заснували єпископство в укріпленому центрі Мукачеві – або це зробили у 863 р. їхні учні. Незалежно від того, хто в дійсності здійснив хрещення Карпатської русі, цілком вірогідно, що певна форма християнства існувала в Карпатах задовго до кінця IX ст. З цієї причини історики припускають, що карпаторусини стали християнами на століття раніше, ніж інші слов’яни (сучасні українці, білоруси, росіяни)” (с. 33). Цей пасаж викликав би чорну заздрість навіть у такого сумнозвісного майстра фальсифікацій, як Геббельса: адже як автор, що називає себе істориком, міг заявити, що візантійські брати, не будучи єпископами, “заснували єпископство або це зробили у 863 р. їхні учні”, які на той час навіть не були висвячені на звичайних священиків – цілковите безглуздя. Щоб наважитися оприлюднити таке відкриття, треба цинічно зневажати читача, того ж таки карпаторусина, трактувати його як бездушний матеріал для дослідів у царині етногенетики. На різкий осуд Маґочіївська версія християнізації Закарпаття заслуговує ще й тому, що її автор добре розуміє справжню ціну своїх відкритттів. Це він засвідчує у примітці на с. 115, що “класичне дослідження з цієї теми: Francis Dvornik, Byzantine Missions among the Slavs: SS Constantine-Cyril and Methodius (New Brunswick, N. J., 1970), доводить, що візантійські ченці ніколи не були в Карпатській Русі”. Від себе додамо, що й інший авторитетний західний історик – А. П. Власто у капітальній монографії “Запровадження християнства у слов’ян” притримується такої ж думки, як і Ф. Дворнік.
Коли мова заходить про прийняття унії, то, щоб читач, не дай Боже, ніяким чином не розглядав Берестейську та Ужгородську унії подіями, які засвідчують етноконфесійну єдність автохтонної людності по обидва боки Карпат, П.-Р. Маґочій безцеремонно підміняє етноніми (бо саме русини укладали унію і в Бересті, і в Ужгороді) назвами країн та заявляє: “ У контексті (...) політичної напруженості кілька православних священиків та єпископів, спершу у Польщі, а згодом і в Угорщині, прийшли до висновку про необхідність тісніших стосунків з офіційною релігією країн, де вони мешкали” (с. 46). Маніпуляцію читачами через навмисне замовчування загальновідомих фактів вбачаємо й у твердженні П.-Р. Маґочія, що “з кінця ХVІІ-ХVШ столітті поодинокі кириличні книги русинських авторів і для русинів друкувалися за межами Карпатської Русі – у Трнаві (нині Словаччина), Коложварі (нині Румунія), Відні (нині Австрія), Буді (Будапешт, нині Угорщина), Кошицях (нині Словаччина) тощо” (с. 52). Адже саме під цим “тощо” П.-Р. Маґочій приховав Львів, Острог, Київ та інші українські міста, звідки йшов основний потік друкованої продукції, часом в обхід різних урядових заборон, бо це суперечить його основній ідеї — обгрунтувати відрубність карпоторусинів від України.
Новітні РR-технології для маніпулювання свідомістю читачів П.-Р. Маґочій використовує при описі періоду Карпатської України. Хто бодай трішки цікавився історією другої світової війни, добре знає, як жорстоко хортисти розправилися із січовиками у березні 1939 р. та як згодом катували українців чи то пак карпаторусинів у концентраційних таборах. Однак у книжці читач нічого не знайде про розправу хортистів над місцевими мешканцями, а вони ж, за П.-Р. Маґочієм, карпаторусини, хай і “спокушені” українською ідеєю, натомість його увазі запропоновано фото зі зворушливим підписом “Угорські вояки надають першу допомогу пораненому гонведу” (с. 87). Дивно, але панові Маґочієві, як модерному демократові та лібералу, годилось би згадати, що ті угорські вояки йшли на територію Карпатської України з фашистськими гаслами та з благословіння А. Гітлера, а саме молода Карпатська Україна спромоглася на першу, хай і не вдалу, відсіч фашизму у Європі. Проте це, мабуть, не вкладається в історичну концепцію карпаторусинства, то й пан Маґочій з цього приводу глибоконауково мовчить.
Хоча у тексті ілюстрованої історії П.-Р. Маґочій наполегливо намагається уникати вживання слова Україна, український, а також інших слів на позначення українських етнокультурних реалій та персоналій, проте аби остаточно скомпрометувати все, що пов’язано з українством, переконати читача, що для місцевої людності на південно-західних схилах Карпат українство несло лише лихо, автор формулює речення, яке хоч і хибує на брак формальної логіки, та ідеально вписується у маніпуляційну методу канадійського автора: “Політика українізації на Пряшівщині відбувалася приблизно в той самий час, коли греко-католицьку церкву було поставлено поза законом (1950), а землю було відібрано від русинських селян і об’єднано в колективні господарства” (с. 99). Хай же буде відомо маститому любителю древностей, що, наприклад, і на Галичині приблизно у той же час греко-католицьку церкву було поставлено поза законом, а землю відібрано від галицьких селян і об’єднано в колективні господарства, а до того самих селян насильно виселяли в Сибір, проте всі ці злочини комуністичного режиму ніяк не пов’язані з українізацією.
Не траба, однак, думати, що Маґочіївська історична метода грунтується лише на використання психолінгвістичних прийомів маніпуляцізю громадською думкою. П.-Р. Маґочій не гребує, коли цього вимагає карпаторусинська ідея, й грубою фальсифікацією очевидних фактів, як то, наприклад, у випадку з питанням закарпатського місцевого референдума 1991. П.-Р. Маґочій заявляє: “На референдумі, що відбувся у грудні 1991 р. (...) 78 відсотків схвалило впровадження автономії (самоврядування) Закарпаття, але цей вияв волі народу не був реалізований урядом України” (с. 107). Неправда, 78% закарпатців проголосували за впровадження на території Закарпаття “особливої самоврядної зони”, а це не має нічого спільного з автономією, то й не варто висловлювати ніякі претензії до уряду.
І насамкінець. П.-Р. Маґочій для власної інтерпретації історії автохтонної людності на найзахідніших українських етнографічних теренах обрав назву та жанр праці, який, певно, зовсім не випадково та дуже претензійно перегукується із відомою “Ілюстрованою історією Руси-України” М. Грушевського. Цим, треба думати, П.-Р. Маґочій хотів зайвий раз наголосити – маємо справу з популярною версією історії окремого народу, карпаторусинського. Що ж, карпаторусини, але галицькі колись любили приповідати: “Коня кують, а жаба ногу наставляє”.