Василь Шкіря перевтілився з казкаря у драматурга

І ось чергова несподіванка від Василя Шкірі: в ужгородському видавництві «Карпати» побачила світ книжка «Ранок вечора мудріший». Тут вміщено п’єси, які наразі є своєрідним дебютом автора як драматурга. Хоча варто відзначити, що окремі з них передусім адресовані нашій малечі, уже успішно втілені на аматорській сцені. Саме з них маленький читач і глядач щедро черпає історії про добро і зло, товариську відданість і честь. А п’єси, які адресовані дорослому читачеві, позначені насамперед злободенністю життєвих проблем, які характерні для нашого суспільства і залишаються актуальними для пересічних громадян (заробітчанство, пияцтво, занепад моралі). Вони чекають свого сценічного продовження.

Припаде до душі п’єса на три дії «Обіцянка-цяцянка». Головні герої – наші сучасники, вони живуть поруч з нами. Це кандидат у народні депутати Іван Петрович, його дружина Марія Іванівна, їхня внучка Оксанка, сусід Петро, циганка Надія, сільський політтехнолог Михайло Петрик та інші. Вийшовши на пенсію, київський чиновник вирішив взяти участь у виборах. Звісно, у столиці йому це зробити нелегко, бо там чимало олігархів, які й самі не проти стати депутатами. Тому він вирішив податися у провінцію, а точніше, на Закарпаття. Звісно, дружина була проти. Вона казала, що куди йому? Нехай молодь йде у політику. Саме їй будувати майбутнє. «А нам уже час відпочити, пожити просто для себе. Чому б нам не поїхати до внуків в Англію, побачитися з ними, порадіти за них?» -- каже вона чоловіку. Іван Петрович, себто чоловік, розлючено кидає перуку в шафу, здається, йому увірвався терпець: «Чи не за скоро мене списуєш? Я не звик сидіти на лаві запасних. У мене ще стільки задумів. Я лише тепер відчув самк життя, а серед народних депутатів багато моїх друзів. Їх майже щодня показують по телику, про них пишуть газети і журнали. А чому б і мені не стати публічною людиною? Не гірше Яворівського буду молоти язиком. А народ наш звик передвиборним обіцянкам вірити…»

Звідси й назва п’єси «Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість». Іван Петрович упевнений: чим зухваліше це робиться, тим більше люди в це вірять. Правда, його дружина Марія Іванівна іншої думки: хто безцеремонно і безвідповідально брехав, розсипав наліво і направо передвиборні обіцянки, той і перемагав. Але так довго тривати не може. Люди потрохи почали розбиратися, хто є хто. Політик має бути чесним, щирим, відкритим, а його політика – прозорою. А ті, хто наговорив сім міхів горіхів, то всі потихеньку відходять у минуле…» Іван Петрович – людина вперта, дещо наївна. «Мене не переконаєш, -- каже дружині. – Он уже мої друзі є депутатами кількох скликань. Парламент майже не міняється».

Переконання дружини були марними. Він навіть не хотів слухати те, щоб не пхався у депутати. Йому краще, на її думку, з онучкою погратися, на фазенду сходити, у доміно із такими, як сам пограти. Один тільки Бог знає, казала дружина, скільки ще нам ряст топтати. Іван Петрович мріяв бути у Верховній Раді України. Закони приймати, інтерв’ю радіо, телебаченню і газетам давати, на каналі «Рада» перед телекамерою красуватися.

І таки чоловік не послухався дружини. Поїхав на Закарпаття випробувати долю. Перший виступ був у сільському будинку культури. Іван Петрович за словом не ліз до кишені. «Сьогодні країна перебуває у глибокій кризі. Нинішній склад Верховної Ради України засвідчив свою неспроможність законодавчо забезпечити вихід із неї. Серед депутатів велика кількість випадкових людей, нездатних працювати над законами, які дбають лише про свої власні інтереси, проштовхують те, що потрібно їхньому клану!».

Втім, краще прочитаймо уривок з п’єси, який точно відтворює ті часи, коли бажаючих сісти обранцями народу було чимало.

Михайло Петрик (єхидно). Чули? Ви чули, що він торочить? Серед депутатів, каже, значне число випадкових людей. А він хто? Не випадковий? У нас і своїх вистачає… Ось Степан Бодрик. Народився і виріс в Іршаві. Добре знає проблеми міста і району, дбає про інтереси людей. Ми, іршавчани, господарі в нашому місті. Нам будувати майбутнє для своїх дітей.

Іван Петрович. (вислухавши Михайла Петрика, продовжив). Ми мусимо уникати попередніх помилок і не дозволити прийти до влади демагогам і нечесним людям. Роль передової інтелігенції у формуванні органів влади має бути більшою. Адже на нас лежить відповідальність за формування складу Верховної Ради України.

Михайло Петрик (підводиться і сердито буркає). Ха! Роздайся, море, жаба пливе! Чули! Та він -- перший демагог!

Фінал п’єси такий: поки двоє кандидатів у депутати чубилися, переміг третій, на якого й не сподівалися. Правда, то був чоловік – не простак, а бізнесмен, який володіє мінеральними водами Закарпаття. Іван Петрович зробив висновок для себе: депутатами стають не патріоти, а мішки з грошима. Мало хто з них любить мову, культуру… Мало хто з них говорить українською. Навіть ті, хто її знає…

Про всесвітньо відомого силача Івана Фірцака-Кротона написано багато. Василь Шкіря вирішив подивитися на білківського богатиря по-новому. Він показав Івана Силу вже у зрілому віці, коли він повернувся додому. Позаду вже були США, Бразилія, Канада, Великобританія, Франція, Німеччина, Австрія, Іспанія, Бельгія. Аж не віриться, що цей чоловік з пшеничними вусами виступав у 64 країнах світу.

Незважаючи на титули, Іван Кротон у рідних Білках жив скромно. Але всією душею вболівав за простих людей. Автор п’єси Василь Шкіря змальовує сцену, де він дарує бабусі гроші. Дружина Ружена, почувши про благородний вчинок чоловіка, сказала: «Бідним, Іванку, треба допомагати. Бог дав нам здоров’я, силу, талант, то й ми маємо віддячувати за це…» На що Іван Кротон відповідає: «Бачиш, Руженко, як воно в житті буває : одному щастя рікою пливе, а другий в нещасті цілий вік живе…»

П’єса «Ранок вечора мудріший» про наше сьогодення. Ще в пам’яті ті часи, коли була колгоспна система, панувала соціалістична ідеологія, а люди будували комунізм, який усе віддалявся від них, як горизонт. Автор вводить героїв, які добре відомі не лише на Закарпатті, але  й далеко за його межами. І серед них -- фольклорист Іван Хланта з Ужгорода. Він навідався у червоний куток молочнотоварної ферми із книгами. Тут був і кореспондент районної газети Василь Вареник. Побачивши гостя із обласного центру, каже:

Василь Вареник . Якраз вчасно… Стелажі пусті, тільки що забрали твори класиків марксизму-ленінізму. Вони вже нам більше не потрібні. А от ваші книги (до Івана Хланти) – то перлини мудрості народної. Люди повинні знати свою історію, культуру, літературу. Вони самі мають прагнути пізнати всі тонкощі рідної мови, яка є життєдайним корінням нації».

На одному подиху читаються також п’єси Василя Шкірі «Сонце в калюжі», «Перевтілення», «Найкраще, коли ти можеш захистити себе сам», «Хто чинить зло, від зла й страждає».

Усе, про що пише В. Шкіря, таке рідне, близьке, знайоме. Герої п’єс говорять дотепно, доступно і зрозуміло. У їх мові багато прислів’їв і приказок, які можна почути з вуст земляків. Воістину з казкаря в драматурга перевтілився Василь Шкіря. Віриться, що його п’єсами зацікавляться режисери і невдовзі поставлять на сцені, бо вони того варті.

Теги: Шкіря, п'єса, казкар

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати