Ніна Гецко: "Моє сімейне щастя мені не вибачили..."

Ніна Гецко

Створений ними міжнародний інтелектуально-економічно-творчо-спортивний центр «Віжи-3000» розшифровується так - вічне життя. Спочатку він мав назву «Віжибу» - вічне життя буде.. Зрозуміло, що тільки завдяки спорту. Життя спортсмена та ще й рівня олімпійських ігор - це завжди життя «на колесах». Нещодавно в Ужгороді у спорткомплексі «Юність» пройшов турнір з гандболу, присвячений олімпійській чемпіонці Ніні Гецко, тут ми її і зустріли.

Про неспокійне життя олімпійської чемпіонки, про приємні спогади, творчі пошуки і сучасні спортивні орієнтири кореспондент обласної газети «НЕДІЛІ» розмовляє з олімпійською чемпіонкою Монреалю 1976 року

- Ніно Романівно, за своєю батьківщиною - Грузією не сумуєте, хотіли б її відвідати?

- У своєму рідному місті Застафоні я була дуже давно - 15 років тому. Й досі мрію туди поїхати, але там у мене вже майже нікого не залишилось. Приємно була вражена, коли приїхала туди - виявляється, мене ще там пам'ятали, зустрічали урочисто, тоді вся школа вийшла з квітами. Мої батько й мама - росіяни. Тато ніс на Кавказі військову службу. Старша сестра - Неллі народилася в Білорусі, а я - в Грузії. У Грузії взагалі дуже всі дружно жили, пам'ятаю, тоді двері ні в кого не зачинялися, ніхто нічого не крав, діти вільно бігали з однієї хати в іншу. Коли сестра вийшла заміж за українця, ми всі вирішили переселитися на Закарпаття, в яке я одразу ж закохалася.

- З 1989 по 1998 рік ви були воротарем відомих у світі гандбольних команд «Вашаш» Будапешт, «Стьярна» Ісландія, чороногорської «Будучності». У вас були наміри залишитися за кордоном?

- Звичайно, були, але мене не підтримав мій чоловік Юрій, адже він корінний закарпатець і сказав, що свою батьківщину не покине. Клуби неодноразово запрошували мене грати, пропонували хороші умови. Одного разу, коли я грала в Ісландії, чоловік все ж таки покинув Закарпаття і переїхав з сином до мене, щоб той вчив мову. Нам пропонували дім, належні умови, але через два тижні чоловік вирушив додому, а ще через рік і я остаточно повернулася в Берегово. Нещодавно запрошували працювати тренером воротарів до чорногорської «Будучності», але я відмовилась - вважаю, що робота тренером в гандболі - не для жінок. У всіх клубах я була основним стражем воріт. Так я стала тричі чемпіоном Ісландії, тричі володарем кубка Ісландії у складі клубу «Стьярна», чемпіоном і володарем кубка Югославії у клубі «Будучность», тоді ж стала кращим гравцем Югославії. Важко було витримувати конкуренцію. Дуже допомагала Юрина мама. Вона взяла на себе всі домашні клопоти. До речі, коли я змінювала країну, неодмінно вивчала мови, тепер знаю, окрім української і російської, ще п'ять мов - англійську, угорську, грузинську, сербську, ісландську.

- Розкажіть про Олімпіаду 1976 року в Монреалі. Що пройшла на своєму шляху збірна СРСР, щоб стати олімпійськими чемпіонами?

- Олімпіада в Монреалі взагалі була першою для жіночого гандболу. Чоловічий гандбол вже брав участь в олімпіадах з 1972 року, до речі, тоді чоловіча збірна СРСР теж стала олімпійськими чемпіонами. А для жінок це був дебют На Олімпіаду в Монреалі поїхали тільки два воротарі з СРСР - киянка Наталія Тімошкіна і я - з маленького Берегова. Основу збірної складали гравці київського «Спартака», тоді це був лідер СРСР, її очолював Ігор Турчин, потрапити в неї мріяли мільйони дівчат з усіх кінців СРСР. Туди потрапити навіть на тренування було щастям. Гандбол у колишньому Радянському Союзі за рівнем популярності міг змагатися з футболом. Зі «Спартака» узяли дев'ятьох, з Азербайджану - двох, одну з Латвії (Каунас) і одну з Росії (Краснодар). У фіналі ми зустрілися з румунами і перемогли. Мені тоді було лише дев'ятнадцять років.

- Багато хто мріє побувати на Олімпіаді, з чим вона у вас асоціюється, які враження залишились з Олімпіади ?

- У канадському Монреалі вільного часу не було. Дуже сувора дисципліна, все розписувалося по хвилинах. Серйозно було і з допінг-контролем, забороняли пити кока-колу, потрібно було їсти лише все натуральне, інакше не пройдеш допінг-контроль. У місто ми вийти не могли - олімпійське селище було огороджене з усіх боків. І я пам'ятаю, коли неподалік побачила дискотеку, то дуже здивувалася - я не розуміла, як це так: для нас такого поняття, якдискотека, клуби, розваги, не існувало, нас виховували інакше - відбій, зранку тренування, потім гра. Після того як ми етапи чемпіонами, для нас зробили три вихідні дні - це, мабуть, було більше щастя, ніж тоді, коли ми отримали золоті нагороди. Можна було йти куди заманеться, робити що хочещ. А Монреаль - дуже велике місто, і було на що подивитись. А я тоді товаришувала з литовською дівчинкою з команди - Алдоною Чісайтіті. В Монреалі проживала дуже велика литовська діаспора і Алдона зустріла там своїх друзів, які нам показали усе місто. Тому я з нею, напевно, нагулялася найбільше (сміється).

До речі, я їхала на Олімпіаду за такої умови, що після її завершення переїду до київського «Спартака». Я планувала це зробити, але не дозволив Юра. Після Олімпіади ми з ним одружилися. Народився син. І я на деякий час «вийшла» з гандболу. Моє сімейне щастя мені не вибачили. На Олімпіаду в Москву я не поїхала, навіть не запрошували до збірної. Довелося дуже важко попрацювати, щоб знову з цієї маленької команди Берегова мене помітили і запросили до збірної СРСР. Нарешті мене туди запросили ще раз, у 1982 році, - тоді ми в Будапешті стали чемпіонками світу.

- Що найбільше вам запам'яталося за кордоном, як до вас ставились люди?

- Коли я грала в Ісландії, то дуже була здивована. Там люди - як маленькі діти, довірливі, добрі. Якщо говорити про демократію, то треба поїхати туди і подивитися, що таке демократія. В Ісландії не знають, що таке чайові, що таке вкрасти. Ставляться до приїжджих з великою повагою, дуже гостинні. А в Чорногорії в мене дуже багато друзів, мене зараз часто туди запрошують. Чорногорія подобається за те, що нагадує мені мій рідний Кавказ. Усюди, куди б я не приїжджала, було відчуття, що я ніби вдома. І на тебе всюди чекали й називали бажаним гостем.

- Кому завдячуєте за свої досягнення?

- У мене було два тренери - Йосип Зупко та Ігор Турчин. Вони дуже схожі: емоційні, фанати улюбленої справи. Наприклад, Зупко контролював моє навчання в школі. Тато мій такого не робив. Ці люди виховали нас, особливо Турчин, який дав дорогу в життя десяткам всесвітньо знаних майстрів. Ігор Євдокимович мав звичку добряче насварити. Але це приносило свої плоди. Високоінтелігентна була людина, а головне - професіонал. А найбільшим противником мого захоплення гандболом стала мама. Після кількох тренувань в мене порвалися кеди й вона, сподіваючись на те, що я припиню займатися гандболом, довгий час не поспішала купувати нове спортивне взуття. Але, незважаючи на це, я все ж тренувалася, хоча й в шкарпетках. Місце у воротах я зайняла не відразу. Була висока, дуже тонка й слабенька. Тренер подумав та й поставив мене у ворота. І вгадав. Мені там сподобалося, бо залежала сама від себе. Спочатку боялася м'яча, а потім звикла. Траплялися воротарські травми. Кілька разів пережила струс мозку. Таке воно, воротарське життя.

- Розкажіть про феноменальну команду Берегова, яка, не маючи великих коштів, зуміла пробитися і виступати у вищій лізі СРСР?

- Так, це цікаве питання. Ця команда була створена в Берегові Йосипом Зупком, який, на жаль, минулого року помер. Команда спочатку була зібрана тільки з берегівських дівчат, вже потім прийшли кращі з Хуста та Солотвина. Скільки тоді ми працювали! Ніяких канікул. Витримували такий режим тільки найсильніші дівчата. Починали в групі 40-50 осіб, а під кінець залишалося 10. З мого випуску, наприклад, залишилось шестеро. Я вважаю, що це була команда-феномен, тому що потрапити в когорту кращих клубів СССР з якогось маленького Берегова - навряд чи хтось зможе повторити.

- Ви продовжуєте жити в спорті. Розкажіть, як ваша спільна з чоловіком фірма пов'язана зі спортом?

- Повернувшись до Берегова у 1997 році я стала одним з. керівників нашого сімейного дітища. На фірмі організовано виготовлення понад чотирьох тисяч найменувань рекламно-сувенірної продукції, серед них і спортивної нагородної атрибутики.

- Ще підтримуєте свою форму і здоровий спосіб життя?

- Після професійного спорту, на жаль, майже не займаюся. Востаннє, мабуть, бігала, коли брала участь у естафеті пронесення олімпійського вогню в Києві три роки тому. Тепер деколи ходжу у сауну. Я розумію, що це непрофесійно, але я так довго працювала і так важко, що коли мені не потрібно було ходити на тренування, була просто щаслива (сміється). Зовсім не вживаю спиртних напоїв, полюбляю кока-колу. У Грузії жінки не вживають спиртного, вони - добрі господині, матері. Мої рецепти страв, як каже чоловік, можуть змагатися з кулінарними витворами кращих кухарів світу.

- Скажіть, що для вас значить гандбольний турнір на вашу честь, який кожні два роки проходить в Ужгороді?

- Без сумніву, дуже приємно, що пам'ятають про мене. Але я вважаю, що це турнір не особисто для мене, а це просто гандбольний турнір, а я беру в ньому участь, і дуже приємно, що можу чимось допомогти, зокрема спортивною нагородною атрибутикою - кубками, медалями та іншим, які ми спеціально замовляємо для турніру. Дуже задоволена його організацією. Цей турнір проходить в Ужгороді вже вчетверте. До речі, коли відбувся турнір вперше, до нас приїжджала найтитулованіша спортсменка світу Зінаїда Турчина, я і зараз з нею підтримую хороші, дружні контакти. На турнір, про який я згадувала, вона привозила команду ветеранів.

- Після переїзду з Кавказу до Карпат ваш характер змінився?

- Взагалі, Кавказ - це цілеспрямованість, гордість і темперамент. Якщо ставлю собі завдання, прагну одразу його виконати. Нема терпіння висидіти, перечекати, Я шаную всіх людей і болісно сприймаю, коли мене чи стороннього ображають. Відчуваючи чиюсь незацікавленість моєю особою, не переконую в протилежному. Карпати стали моєю домівкою, дали мені затишок, комфорт. Це почуття народилося від наявності хорошої сім'ї, доброго сина, чуйної невістки. Тут мене чекають, люблять. Люблю читати «Кобзар», той чи інший вірш сьогодні викликає одні думки, враження, а завтра - зовсім інші. Я - реалістична людина. Цураюся компліментів. Якщо можу щось зробити потрібне, корисне, то роблю і не чекаю винагороди. Очікую тільки поваги, такої, на яку заслуговую. Мені достатньо шани від родини, Друзів. Боляче, що так рано пішли із життя мої батьки.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати