Досвід Угорщини — уроки для України

Будівля Парламенту Угорщини

Для українських учасників форум був по-своєму унікальним. Їм було надано можливість не тільки простежити логіку угорських реформ, а також неупереджено обговорити їх результати з провідними угорськими економістами — учасниками вироблення та прийняття низки найважливіших рішень, які визначали стратегію розвитку країни впродовж останніх 40 років. Участь у конференції міністра фінансів Я.Вереша, професора Л.Бокроша (міністр фінансів в уряді Д.Хорна та автор однойменного стабілізаційного пакета, 1995 рік), віце-прем’єр-міністра Й.Мар’яні (уряд соціалістичної Угорщини часів Я.Кадара), академіка М.Шимаї, професора А.Інотаї, а також неформальне спілкування з експертами цілої низки провідних дослідних центрів Угорщини дали можливість ознайомитися із широкою палітрою поглядів на сьогоднішні особливості угорської економіки, завдання, що стоять перед нею, і підходи до їх вирішення.

Після трагічних подій 1956 року, що супроводжувалися кривавим придушенням угорського повстання, мало в кого залишилися сумніви в тому, що в «таборі соціалізму» Угорщина перебуває не як будівельник, а як в’язень. Ринкове інакомислення і прагнення до політичної свободи простежувалися впродовж усіх років її вимушеного перебування «у зоні стратегічних інтересів СРСР». При цьому Будапешт ніколи не припиняв мінімізувати глибину та наслідки режиму, які йому нав’язувалися. З огляду на це показовими є економічні реформи 1968 року, які, за свідченням очевидців, здійснювали «із зв’язаними руками». І хоча край соціалістичному вільнодумству було покладено в 1972 році на дачі генсека КПРС у Завидово, Угорщина продовжувала використовувати щонайменші можливості для зміцнення своїх зв’язків із західними економіками.

Ці зусилля знаходили відповідну підтримку з боку Західної Європи і США. Історія вступу в 1982 році в МВФ і Світовий банк — за вісім-дев’ять років до розпаду СРСР, РЕВ і Варшавського договору — за формою нагадувала політичний детектив. Останні міжнародні формальності улагодили буквально за кілька днів, і колишній Союз поставили перед фактом. Рішення про остаточний політичний суверенітет також приймали за умов, коли на території країни ще перебували радянські війська, і ніхто не міг точно прогнозувати подальший розвиток подій.

Не дивно, що членом СОТ Угорщина стала одночасно з Португалією — 1 січня 1995 року. Через два роки їй, Польщі та Чехії запропонували вступити до НАТО, членами якого всі вони стали в 1999 році. Ще через два роки — у 2001-му — Угорщина вийшла на фінішну пряму вступу до ЄС, членство в якій здобула 1 травня 2004 року. Сьогодні в Будапешті готуються приєднатися до Шенгенської зони, яка гранично спрощує переміщення громадян усередині Європи.

З огляду на те, що формальна відмова від соціалістичного будівництва в Україні та Угорщині відбулася майже одночасно, відмінності в досягнутих результатах, безумовно, вражають. Їхня контрастність ще більше посилюється, якщо взяти до уваги дворазовий розрив у середньодушових доходах: торік виробництво ВВП на одного жителя України (за паритетом купівельної спроможності) оцінювалося в 7,8 тис. дол., а в Угорщині зазначений показник сягнув 17,5 тис.

При цьому Угорщина виступає офіційним реципієнтом фінансової допомоги з боку Євросоюзу. На підтримку угорських реформ ЄС планував виділити в 2004—2006 роках приблизно 3,4 млрд. дол. США. Сума для 10-мільйонної країни чимала. У перерахунку на душу населення вона порівнянна з трирічним обсягом прямих іноземних інвестицій, що надходять до України.

На відміну від нашої країни, яка пережила руйнівну гіперінфляцію, піки зростання цін в Угорщині не перевищували 35%. При цьому її трансформаційний спад подолано у 2000 році. В Україні ж офіційно зареєстрований ВВП все ще на третину менший за рівень 1990-го.

Зрозумілість національних інтересів і геополітичних цілей значно спростили приватизаційну кампанію і структурні реформи. В Угорщині західний капітал розглядався не у ролі вимушеного тягаря, а як природний локомотив євроінтеграції. Уже в 1990 році на його частку припадало близько 10% активів банківської системи країни. На початок 2000-го цей показник зріс до 66%, а в 2004-му становив 83%. Отже, вступ до ЄС був не формальним початком життя в євросистемі, а логічним підбиттям підсумків перебування в ній.

У цьому сенсі угорський досвід мимоволі опонує вітчизняним євроскептикам: питання не в тому, «чи чекають Україну в Європі», а в тих соціальних цінностях, які вона в себе культивує. Адже сьогодні й сам Київ обережно дозує свою «східну інтеграцію» зовсім не через відсутність інтересу до нього колег із СНД. При цьому навряд чи виникають сумніви в європейському статусі Ісландії, Норвегії чи Швейцарії, хоча всі вони не є членами ЄС.

Водночас, оскільки членство в Євросоюзі не гарантує того, що вдасться залишити його економічну периферію, український мегапроект навряд чи має зводитися до механічного вступу до ЄС. Досягнення соціально-економічних стандартів, які достойно конкурують з найкращими європейськими зразками, видається більш важливим завданням — як у частині практичного рішення, так і наступних довгострокових ефектів.

Формальне членство в Євросоюзі може й не відіграти вирішальної ролі: сприятливе зовнішнє середовище аж ніяк не є запорукою ефективності економічної політики. Хоч як парадоксально, а й у цьому питанні досвід Угорщини дуже показовий.

Попри членство в ЄС, Угорщина дотепер не зуміла подолати хронічних бюджетних дефіцитів, які циклічно підвищуються до 8—9% ВВП у роки парламентських виборів. Необхідність їхнього фінансування провокує підвищений податковий тиск: частка ВВП, що перерозподіляється через бюджет, стійко перебуває в районі 50%. Нерівномірний розподіл фіскального тягаря нерідко підштовхує підприємців до відходу «у тінь», що, як і в Україні, служить живильним середовищем для корупції.

Споживча домінанта угорського бюджету активно стимулює імпорт товарів і послуг, який провокує стійкі дефіцити зовнішньої торгівлі. Від’ємне сальдо поточного рахунку платіжного балансу сягає 6—8% ВВП. Через це угорські економісти кажуть про найгострішу проблему двох дефіцитів — бюджетного і зовнішнього, надмірність яких для країни—члена ЄС є очевидною.

Від’ємне сальдо поточного рахунку видається надмірним не лише тому, що вдвічі перевищує щорічний приплив чистих прямих іноземних інвестицій (3% ВВП). Насторожує, що в 1997 році подібні й навіть менші його значення виявилися нездоланною перешкодою для ряду азіатських економік, які здетонували найбільшу за останнє десятиліття світову валютно-фінансову кризу.

Недостатній рівень національних заощаджень і зовнішніх інвестицій зумовлює потребу в іноземних запозиченнях, щорічний обсяг яких оцінюється в 5—7% ВВП. Проблеми бюджетної та загальної валютно-фінансової стабільності трансформуються в значні розміри державної і зовнішньої заборгованості. Рівень держборгу перевищує 60% ВВП. А з урахуванням пенсійних зобов’язань дер­жави його розмір виявляється вищим ще на три-чотири відсоткових пункти. Що ж до зовнішнього боргу, то він становить близько 91% ВВП. При цьому спостерігається стійке зростання як внутрішнього, так і зовнішнього боргового навантаження.

По суті, угорська економіка не відповідає жодному з маастрихтських критеріїв. Більш того, їхні граничні ліміти стосовно бюджетного дефіциту та інфляції стабільно перевищуються вдвічі-втричі. Вступ до ЄС із такими показниками вважається майже неймовірним. Певне, тому після трьох із половиною років перебування в Євросоюзі в Будапешті продовжують говорити про завдання європейської конвергенції.

Необхідність бюджетного балансування та загального економічного оздоровлення очевидна. Угорський уряд сповнений рішучості мінімізувати фінансові дефіцити, надаючи при цьому першорядного значення зростанню бюджетних надходжень і зниженню державних витрат. Програма прем’єр-міністра Ф.Дюрчаня передбачає жорстку економію коштів, скорочення апарату держслужбовців і відповідних витрат на його утримання, підвищення підприємницького податку і ПДВ, зменшення загальних бюджетних витрат аж до відмови від ряду інвестиційних програм, ретельне субсидування населення зі скасуванням держдопомоги найбільш забезпеченим його верствам тощо.

Проте на практиці реалізація ініціатив далека від ідилії. Очевидно, багато хто ще пам’ятає торішні новини з Будапешта, коли багатоденні демонстрації, які проходили під гаслом негайної відставки Ф.Дюрчаня, вийшли з-під контролю та переросли у відверті акти вандалізму. Їх приводом послужила публікація стенограми закритого засідання уряду, на якому прем’єр зізнався в обмані своїх виборців щодо економічної ситуації в країні. Реакція політичної опозиції з’явилася негайно: до будівлі парламенту було стягнуто тисячі протестувальників. Хроніка наступних подій опинилася в центрі уваги провідних інформаційних агентств світу.

Повідомлення про безлади в угорській столиці відтіснили за задній план їхнє економічне підгрунтя. Те, що істинною причиною масових протестів послужили не прем’єрські одкровення як такі, стало цілком очевидно вже цього року. У середині вересня угорський парламент упродовж кількох днів знову був огороджений металевими парканами, оточений тисячами демонстрантів і спецпідрозділами, чия амуніція швидше нагадувала екіпірування середньовічних ландскнехтів, ніж поліцейських. Через місяць — 23 жовтня — відбулося чергове загострення фізичного протистояння уряду та опозиції. Цього разу воно було приурочено до річниці повстання 1956 року, проте його головним лейтмотивом залишалося неприйняття «програми Дюрчаня».

Як і рік тому, частина виборців не приховує свого обурення з приводу того, що замість розрекламованої на виборах допомоги держава її скорочує, зменшуючи субсидії населенню і тим самим підвищуючи для нього ціну комунальних і фармакологічних послуг, охорони здоров’я та вищої освіти. Також зрозуміло роздратування підприємців, які замість обіцяного їм патерналістського уряду одержали зростання податків. І навряд чи прибічниками чинного прем’єра стануть звільнені держслужбовці. Тим часом його програма передбачає майже 30-відсоткове скорочення апарату міністерств і дер­жавних відомств.

Те, що країна живе не за коштами, відомо давно. Дванадцять років тому Угорщина вже перебувала на межі дефолту. У 1995-му стабілізаційна «програма Бокроша» відверто назвала речі своїми іменами, що, на думку її основного ідеолога, і стало одним із вирішальних чинників подальшого успіху. Чесний діалог уряду з профспілками сприяв мінімізації протестних настроїв. Жорстка ж економія бюджетних коштів і тимчасові обмеження на підвищення доходів дали змогу поєднати економічне зростання із полегшенням боргового навантаження. Проте напередодні чергових виборів тягар реформ здався надмірним, а доступність зовнішніх запозичень — надто привабливою.

Сьогодні професор Л.Бокрош із жалем каже про нелюбов політиків до розмов про економічні проблеми. Адже ніхто не любить їх розв’язувати, особливо у періоди виборчих кампаній. Тим часом популізм не сприяє здоровій оцінці фінансових можливостей нації і реальних шляхів підвищення її добробуту. Динамічне зростання добробуту неможливе без важкої праці, соціальної відповідальності капіталу і моральної сили дер­жави. Прагнення ж попри все потрафити виборцю призводить до його соціальної дезорієнтації.

У цьому сенсі угорський досвід дуже співзвучний вітчизняним реаліям. Три роки політичного протистояння і безкарних публічних обвинувачень супроводжуються в Україні навмисним зверненням до найбільш непривабливих людських якостей і масових утриманських настроїв. За умов, коли партійні лідери свідомо обмежують своє інтелектуальне змагання ескалацією споживчих очікувань, може йтися про навмисне розкладання суспільних цінностей, що набагато небезпечніше за несприятливу фінансову статистику.

Щоденні обіцянки загального підвищення зарплат, багатотисячної бюджетної допомоги та негайного повернення знецінених заощаджень породжують не тільки марні надії. Вони деморалізують суспільство. Переповнені обіцянками виборці дивуються зростанню цін і рівню своїх доходів; їхні політичні обранці нарікають на несподівані складнощі, несприятливу кон’юнктуру, підступи спекулянтів і «занижений» курс гривні; економічні радники рекомендують брати в борг, проїдати інвестиції та накопичення попередніх поколінь; а тисяча монополій у цей час спокійно паразитує на доходах 46-мільйонної країни. При цьому їхня показна розкіш смакується засобами інформації як зразок суспільного успіху та приклад для масової імітації.

Стабільне зростання добробуту неможливе без інвестицій і накопичень. В Україні ж завзято пропагують споживчий спосіб життя. Суб’єктивно його привабливість цілком пояснювана. Тим паче в країні, яка не відійшла від десятиліття найглибшої депресії. Тим часом її наслідки усе ще простежуються саме в сфері нагромаджень: обсяги інвестицій в основний капітал залишаються на рівні кризового 1994-го, тоді як спад особистого споживання вже подолано. Принаймні його обсяги перевищують показники 1990 року. А от інвестиції залишаються на 65%(!) меншими за рівень 17-річної давності.

Хронічний розрив між попитом і внутрішньою пропозицією неминуче породжує товарні дефіцити й підвищену інфляцію. Нівелювати їх деякою мірою може імпорт. Проте його нескінченне нарощування може спричинити системне погіршення торговельного балансу і зовнішнього боргу, обслуговування якого згодом може стати надто обтяжливим. Про це свідчить і власний досвід України. Характерно, що ні дефолт, ні валютно-фінансові потрясіння, які супроводжують його, самі по собі боргових зобов’язань не знімають. У кращому разі може йтися лише про їхню відстрочку за додаткову плату.

Про прискорене економічне зростання за таких умов також говорити не доводиться: життя в борг сприяє розвитку не країни-позичальника, а кредитора, що просуває свій споживчий експорт. В Угорщині, до речі, темпи зростання ВВП стійко перебувають у районі скромних 4%. А показник доходів на одного жителя приблизно на третину менший за середній по ЄС. За існуючої динаміки може знадобитися близько 20 років, щоб вийти на цей середньоєвропейський рівень. А вітчизняній економіці, у разі збереження 7—8% її щорічного зростання, — років на п’ять більше.

Україні необхідні зростання та інвестиції, які формують фундамент суспільного добробуту. Замість цього вибудовується система, яка робить акцент на особистому споживанні. Показово, що ця модель уже довела свою неефективність в Угорщині. І справа не в кредитному бумі населення, заборгованість якого перед вітчизняними банками з початку 2005 року зросла більш як увосьмеро. Питання в структурі кредитування. Якщо іпотека сприяє збільшенню зайнятості у вітчизняному будівництві та суміжних галузях, то масові позики під імпорт побутової техніки і ширвжитку забезпечують не тільки робочі місця за кордоном, а й зростання зовнішнього боргу України, котрий, як і в Угорщині, демонструє досить високу динаміку — його обсяги з початку 2005 року зросли з 30,6 до 65,4 млрд. дол. США.

Не прийнято казати, але сьогодні на закупівлю «наземних транспортних засобів» Україна витрачає практично стільки ж, скільки і на імпорт газу. З огляду на мільярди доларів, які щороку витрачають на ввезення автомобілів, давно час розширити потужності з їхнього випуску всередині країни. Проте для цього держава мала б докорінно переглянути свою інвестиційну політику.

Тим часом вітчизняні політики переймаються іншими завданнями — вони перебувають у стані перманентних виборів. Обрій їхнього стратегічного планування звузився до року-двох. Про глобальні підходи за подібних умов не йдеться — вся увага концентрується на підготовці та проведенні чергової виборчої кампанії. Залежність від її результатів породжує догідливе ставлення до виборця. Його поточні доходи перебувають у фокусі політичної конкуренції вже четвертий рік поспіль.

За три роки (2004—2006) особисті доходи і витрати населення збільшилися в 2,2 разу. Вкладення ж в основний капітал приростали вдвічі меншими темпами. Найодіознішим у цьому сенсі став 2005 рік: 24-відсотковий приріст реальних доходів населення супроводжував 1,9% приросту інвестицій в основний капітал. Не дивно, що за таких диспропорцій рівень інфляції до середини 2005-го підстрибнув до 15%. Уряд же стрибок цін пояснив низьким курсом гривні та дефіцитом споживчого імпорту.

В угорській економіці спостерігаються аналогічні дисбаланси. Торік обсяги інвестицій в основний капітал скоротилися на 2%, а вже цього року інфляція перевищила 9%. Примітно, що різке підвищення цін сталося всупереч гнучкості курсу форинта й «таргетуванню інфляції», яким Національний банк Угорщини займається уже восьмий рік.

Рівень вкладень в основний капітал Угорщини (23,4% ВВП, 2006) практично збігається з вітчизняним (22,9%). З огляду на євроінтеграційні претензії України та ступінь відповідності її інфраструктури світовим стандартам, подібна норма нагромаджень абсолютно неприйнятна. Показово, що багато наших сусідів демонструють незрівнянно більшу увагу до розвитку своєї технологічної бази. Так, у Румунії торік рівень інвестицій в основний капітал становив 25% ВВП, Словенії — 25,6, Чехії — 26,2, Ірландії — 28, Латвії — 32,2, Естонії — 32,4% ВВП.

Претенденти на національне лідерство обіцяють інноваційний розвиток вітчизняної економіки. На практиці ж — виявилися нездатними знайти інвестиційне застосування 4,8 млрд. дол. США, виручених від реприватизації «Криворіжсталі». Їхнє проїдання — на тлі Чорноморського морського пароплавства, що «розчинилося», — далеко не найгірший варіант. Проте він навряд чи має щось спільне з досвідом Китаю, де норма нагромаджень вдвічі вища за вітчизняну і стійко коливається в районі 45% ВВП.

Піклуватися про зростання особистих доходів, безумовно, потрібно. Та не за рахунок інвестицій. Якщо уважно придивитися до фінансових потоків вітчизняних монополістів, то коштів може вистачити і для пенсіонерів, і для працевлаштування на батьківщині мільйонів вимушених трудових мігрантів — громадян України.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати