— Я працювала в газеті ”Ірак”, яка належала синові Саддама Хусейна, покійному Удаю, — зустрічає Сюзан у двокімнатній хрущовці на пр-ті Свободи в Ужгороді. Поряд із нею грається чорнявий хлопчик — син Айо. Жінка розмовляє мішаниною англійської та російської мов.
— В Іраку чомусь вирішили, що я належу до партії Хусейна. Хоч я його не любила, як і більшість іракців. Мій брат загинув від рук військових. Сказали, що вб’ють і мене, якщо лишуся в країні. На другому місяці вагітності я із Замалом продала квартиру в елітному районі Багдада й утекла до Санкт-Петербурга. Узяли з собою 25 тисяч доларів. Два роки жили в Росії. Але там було тяжко, — зітхає жінка.
2005-го Сюзан, Замал і Айо нелегально дісталися України.
— Іракці, які живуть у Києві, порадили: ”Їдьте в Україну, тут краще”, — розповідає Сюзан. — До кордону з Білоруссю нас везли автобусом. Заплатили за це мафії тисячу доларів. Потім тікали через кордон до Словаччини. Айо, — показує на сина, — мав один памперс на дві доби. Двоє хлопців вели нас уночі через кукурудзяне поле біля Мукачевого. Вони втекли, і ми загубилися. Разом із двома пакистанцями нас затримали прикордонники.
Родина півроку жила в пункті для нелегалів у Мукачевому. Благодійна організація згодилася оплачувати щомісяця $200, аби сім’я з немовлям винайняла квартиру.
Торік в Ужгороді Сюзан познайомилася з журналісткою з Нідерландів.
— Попросила допомогти мені. Та Елві лише дала адресу міжнародної організації ”Репортери без кордонів”, — ділиться жінка. — Я написала їм листа півроку тому. Вони просять надіслати у Францію моє посвідчення. Але воно — у валізі, яку забрав наш товариш Алі Багаб. А він утік до Фінляндії.
Жінка наливає чаю і ріже пиріг з вишнею.
— Це тістечко принесла Юдіта, свідок Єгови, — усміхається. — Ще маю подругу в центрі ”Вікно в Америку” Майю Тарасову. Вона навчила мене користуватися Інтернетом. А більше ніхто зі мною не товаришує.
— Чому? — запитую.
— Не знаю, — знизує плечима Сюзан. — Якось зазирнула до сусідки навпроти. Хотіла поділитися картоплею, яку нам принесли з благодійної організації. Та Ірина сердито відказала, що в Україні не прийнято ділитися продуктами. Коли прошу її щось позичити, відмовляє, — опускає очі жінка. — Сусід Андрій вітається з нами, але ми не товаришуємо.
Айо курдською просить Сюзан погратися з ним.
— Син розмовляє російською, українською, курдською і трохи англійською, — мати садить хлопчика на коліна. — Замал також уміє російською. Він пішов навідати товариша — іракця, який мешкає в готелі.
Айо ходить до місцевого дитсадка N12. Сюзан цілими днями читає Біблію.
— Я — мусульманка. Але Коран і Біблія майже однакові. Я не бачу різниці, — зауважує жінка.
— Чому не працюєте? — питаю.
— Не можемо влаштуватися на роботу, — пояснює Маруф. — Благодійних продуктів нам бракує. Замал звик гарно їсти й пити, курити, — показує на пачку цигарок ”Мо” на поличці. — Він — інженер, у Іраку добре заробляв. Тому мій брат із Німеччини час од часу висилає нам по 1500 доларів на харчі. Купуємо м’ясо, курей, хороший чай.
Одяг для родини надає організація ”Ніка”.
— Раніше я не мала теплих чобіт, — зізнається жінка. — Ходила в тісних, натерла мозолі. Улітку одягала утеплені зимові штани. А тепер маю хороший одяг і черевики.
1961, 25 грудня — Сюзан Маруф народилася в м. Сулейманія на півночі Іраку
1999 — познайомилася з інженером Замалом Кадером
2001 — побралися
2003 — виїхали до Росії, народився син Айо
2005 — родина втекла до України, оселилися в Ужгороді
2006 — попросили статусу біженців