Валентин Кришталевич: "У роки голодомору нас, першокласників, до школи водили за руку: боялися, що вкрадуть і з’їдять"

— Валентине Миколайовичу, в часи голодомору ви, напевно, були ще зовсім малим…

— Так, але ті роки врізалися в пам’ять. До війни ми взагалі дуже бідували, а в 1932 році почали відчувати гостру нестачу у всьому. Це при тому, що жили в місті, Кременчузі, а села просто вимирали. Казали, що там від людей забирали весь урожай до останньої зернини, а якщо в хаті знайшли якусь кашу, то й ту висипали. І, зауважте, свої так робили! Думаю, таке цілеспрямоване знищення селянства як класу пояснювалося тим, що на Полтавщині воно було переважно заможне: на чорноземах тикни в землю палицю — і наступного року можна груші збирати. Ні про які нітрати, добрива там і не йшлося — все саме родило, і, звичайно, багато хто висловлював невдоволення розкуркуленням. Особливо страшно стало навесні і влітку 1933-го. У нас в Глобинському, Семенівському районах траплялися села, що повністю спорожніли. Хто міг, тікав до міста, але виїжджати селянам суворо заборонялося, їх ловили. В Кременчугу люди теж помирали. Ми жили в центрі, у великому дворі — 32 родини, і цей двір закривався залізними воротами. Раніше їх не замикали, а тоді мусили — боялися. Так от, виводять нас дорослі на вулицю, а під воротами двоє людей лежить — як виявилося, вже холодні… Шукали щось їстівне, та так і не знайшли… До речі, якраз тоді я пішов у перший клас, і нас, чотирьох першачків нашого двору, до школи, розташованої за 300 м, водили за руку. Відпускати самих боялися — було дуже поширене канібальство, дітей крали і з’їдали. Люди просто дуріли з голоду.

— А ваша сім’я якось постраждала?

— Кременчуг — місто промислове, а робочий клас радянська влада підтримувала, тому, повторю, городянам виживати було легше. Мій батько працював інженером, мама — лікарем, вони отримували якісь карточки, і це рятувало від голодної смерті. У школі нас теж підгодовували — давали маленький шматочок хліба і чай аж до четвертого класу. Правда, це була елітна, залізнична школа № 32, як в інших — не знаю.

— Родичів в інших областях ви мали? Що вони розповідали?

— Моя тітка жила в Одесі й розповідала: Радянському Союзу пропонували провізію як допомогу з-за кордону, але керівництво держави відмовилося. Більше того, щоб продемонструвати іноземцям, що в нас всього в надлишку, кораблі виходили в море і висипали пшеницю у воду. Це тоді, коли люди помирали від голоду. Але про таке тоді говорилося лише пошепки, і тільки в найближчому родинному колі — страшно боялися доносів, які держава явно заохочувала. А людей хапали наліво і направо з будь-якого приводу. І якщо село морили голодом, то місто страждало від політичних репресій. Мій дід працював у Києві на заводі “Арсенал”, то його не чіпали, а дядька взяли. За те, що був поручиком у царській армії, йому гвіздками прибивали пагони до плечей… Зрештою він збожеволів. То була страшна влада.

— Звичка наїдатися “про запас” після пережитого у вас не з’явилася?

— Донині вона в мене є. Наше покоління ніколи шматочок хліба не викине, для нас то святе, бо було вічне недоїдання. У 1937—38 рр. продовольчі картки відмінили, і щоб отримати одну буханку хліба, доводилося простояти в черзі добу — мінялися: то я, то мама, то сестра. Якщо тато приносив льодяники-подушечки, нашій радості не було меж. Аж у сороковому році на прилавках з’явилися цукор, мука, але тоді вже “пахло” війною. У воєнні ж часи, самі розумієте, не жирували. А в 46-му — знову голод, випадки канібальства. Але тоді справді неурожай був, і щоб вижити, люди з міста тяглися в село, вимінювали речі на продукти.

— Під час війни ви, фактично, були дитиною. Як сприйняли цю подію?

— Після 7-го класу я вступив до Київського автодорожнього технікуму (адже в столиці мав родичів), і тільки закінчив 1-й курс — почалася війна. Дуже добре пам’ятаю той день. Була неділя, ми бігали на танці до дівчат з технікуму легкої промисловості, повернулися пізно, і, як підлітки, хіхікали собі. І тут о 4-й ночі гуркіт. Спершу навіть не зрозуміли, що це таке, а то вже починали бомбити Київ. Наші хлопці з сіл порозбігалися по домівках, а чоловік 5 залишилися в Києві в народному ополченні. Дали якісь добиті автомобілі, і ми возили людей (хоч мені було 15 років, за кермом почувався впевнено: ще з 5 класу в школі займався автосправою). Народне ополчення тоді багато зробило. А як нам дали наказ відступати — переправилися через Дніпро, 3 дні просиділи в плавнях і тільки вийшли звідти — попалися фашистам у руки. В полоні наша братія була всього тиждень, потім повтікали: німці там були якісь старички (есесівці пізніше з’явилися), на нас, дітей, дивилися крізь пальці. Однак полон той мені не раз відгукувався, бо я чесно писав про нього в анкетах: не намагався приховати, хоча й міг, бо не вбачав у цьому своєї вини. Словом, добрався додому, влаштувався водієм на м’ясокомбінат (бо всіх, хто не мав роботи, німці вивозили як остарбайтерів). І набралося нас там 5—6 чоловік, котрі створили підпільну організацію. Потроху шкодили окупантам: то на станції в букси піску сипали, то проводи порізали. А ще я слухав радіоприймач,записував останні новини з фронту, і ми їх розповсюджували. Тоді ж вступив і в комсомол. Коли ж Кременчуг звільнили, радянська влада зібрала комсомольців, видала їм квитки і розподілила по роботах — чоловічого населення ж мало було, на кожного по 10 жінок припадало.

— Знаю, що ви були на фронті. Як могли туди потрапити, будучи підлітком?

— Хоч нам було по 16 років, ми з другом рвалися на фронт. І як водіїв нас без усякого оформлення у військкоматі таки взяли у військову частину: до юного віку не дуже доскіпувалися. Перше поранення не забарилося: машиною наскочив на протипіхотну міну. Автівці порвало колеса, мені ж посікло ноги. Місяців 1,5—2 пробув у госпіталі, а звідти потрапив у 19 танковий корпус. Нас відразу кинули в Новоолексіївку, під Перекоп, але його ми не брали — йшли вже по трупах. Вступили в бої аж під Старим Кримом. А після взяття Севастополя 9 травня 1944 року наш корпус розформували, і він брав участь у боях за Білорусію, Латвію, Литву. Ми були у ставці резерву головного командування, отож нас кидали на найважчі ділянки. 2—3 дні на передовій — і відходили назад. До речі, часто від ветеранів чую: “Я всю війну на передовій воював!” Неправда. На фронті до 10 днів можна було витримати, потім люди божеволіли. Тому на 2—3 дні частину відводили, а потім назад. Хоча, звісно, якщо людина служила в гаубичній артилерії, а це за 5 км від передової, то там можна воювати.

— А як доводилося вам, водіям?

— Нас усі ворожі види військ намагалися знищити, особливо авіація, адже ми забезпечували танки боєприпасами. Я своїм “Фордом” (золота машина!) щоразу 42 ящики 76-, а потім 85-мм снарядів і 4—5 ящиків патронів возив. Під обстрілом піхоти, артилерії їдеш до визначеного орієнтира на передову… Діставалося, як куцому. До кожної машини належало 3 вантажники, переважно узбеки, так вони аж дуріли, коли доводилося виходити: тільки снаряд поряд бахне — в кущі. Я вже пістолетом їх лякав: “Втечеш — уб’ю”, хач сам за всю війну жодної людини не вбив. Моя робота — підвозити набої. А хлопці ж такі, як я — 17—18 років. Але мало того, що відвезеш снаряди з патронами, назад треба гільзи привезти, це ж кольоровий метал. Їх мали за статутом після пострілу відкладати танкісти, але коли йде бій, хіба до того? У танку обидва люки відчинять — гази ж — і через них гільзи викидують, щоб під ногами не валялися. А коли питаєш, де вони, таким “добірним” матом відповідають, що йдеш і шукаєш по полю ті гільзи — чи фашистські, чи радянські, аби лиш було що здати. Всяке траплялося…

А згодом мене знову серйозно поранило “завдяки” командиру нашого відділення з 3-х машин, котрий, остерігаючись протипіхотних мін (а їх ми не раз самі розміновували), вивів нас прямісінько на ворожу засідку. Я з ’їхав у кювет, хотів вийти з машини і отримав чергу в живіт та ногу. У тазостегновому суглобі в мене досі куля сидить. Тяжке поранення було, довго по госпіталях мотався, і зрештою мене демобілізували як інваліда Великої Вітчизняної війни, я повернувся додому. Але це було вже влітку 1945-го.

— Коли ж ви потрапили на Закарпаття?

— У березні 1947 року. Деякий час працював у Кременчузі водієм (хоч і ходив з паличкою), а потім вийшла постанова ЦК КПРС, щоб людей із бодай якоюсь освітою не призначати на робітничі професії — тільки на керівні посади, тож мене перевели механіком. Я цьому не зрадів, бо опинився на “голій” зарплаті в 600 рублів старими грішми, а це ж 1945-46 рік, голод, розруха. І тут якраз наш колишній сусід, котрого направили працювати в Ужгород в облспоживспілку, кличе мене до себе, мовляв, тут легше жити. Я погодився. І справді, порівняно з Полтавщиною Закарпаття видалося мені раєм. Відразу знайшлася робота в автотранспортній конторі в Ужгороді, потім, бачачи мою бурхливу діяльність, мене переманили в радгосп. Не міг відмовитися від цієї пропозиції, бо пообіцяли житло, а я ж перевіз сюди і маму, і сестру. Однак у 1949-му знову зайнявся ближчою до серця справою — став старшим інженером облавтотресту. А після ХХ з’їзду КПРС, який викрив культ Сталіна, я, шокований цією інформацією, здав свій комсомольський квиток, хоча доти був активістом. І знову став білою вороною. Мені дали зрозуміти, що в тресті працювати більше не можу, запропонували перейти в автоколону заступником. Погодився, що залишалося? А в 1971—1972 рр. по всьому Союзу почалася боротьба з приписками, у нас 5 начальників АТП по області посадили, у тому числі двох — в Ужгороді. А мені керівництво теж: “Дай машину тому, тому”. Я ж хотів, щоб усе планово було, як слід. Або накажуть везти у Северодвінськ, за Мурманськом, корабельні меблі нашого “Мехзаводу”. Але ж назад порожняком не можна їхати, це ж гроші, тонно-кілометри! А мені: “Напиши, що тару везеш”. Приписки? Так. Ось я й вирішив звідти звільнятися. Як номенклатура міністерства поїхав до Києва із заявою із твердим наміром покинути цю систему. Однак там мене переконали просто перейти до Ужгородської автошколи. А мій заступник в автоколоні, котрого я попереджав про необхідність бути обережним, таки не послухався і сів на 8 років. Мене ж Бог милував, як і в багатьох інших критичних ситуаціях.

— В автошколі ризиків поменшало?

— Це ж набагато менша організація, такий собі тихий куточок. У нас лиш завідуючий був членом партії, отож ми навіть на першотравневі та жовтневі демонстрації не ходили. Взагалі, відколи я поклав на стіл комсомольський квиток, не був на жодній з них!

— І вам це сходило з рук?

— Як не дивно, так.

— Давайте облишимо роботу. Розкажіть трохи про свою сім’ю.

— Я довгенько холостякував, одружився уже 30-річним. Свою Ніну знав задовго до весілля, але якоїсь особливої уваги не звертав на неї. А то якось іду по Корзо, вона попереду, потім звернула в магазин. І раптом мені наче хтось наказує: “Іди за нею”. Пішов. Той же голос у голові каже: “Ця — твоя”. Присягаюся, було саме так. Ось так почав упадати за своєю Ніночкою. Вона ж на той час мала нареченого. Але я характер проявив і таки домігся свого. 32 роки прожили душа в душу, донечку виростили, жодного разу не посварилися. Звичайно, як і кожна жінка, вона могла побурчати, тримала мене в руках (сміється, — авт.), але я дякую Богу, що вона була в мене саме така. На жаль, у 1988 р. дружина померла, мала хворе серце.

Наша донька Ірина за фахом музикант, закінчила консерваторію. У неї душе хороший чоловік, чудовий дизайнер. 28-річний онук після юрфаку УжНУ разом з друзями започаткував власну справу.

— Зараз ви в основному займаєтесь ветеранами?

— Так. Став співпрацювати з ними, ще будучи в автошколі, мене навіть обрали головою ради ветеранів та інвалідів. Потім суміщати посади стало важко, тому автошколу кинув. Уже 6 років, як тут. Роблю, що можу, турбуємося про інвалідів війни, допомагаємо в міру сил, хоча проблем дуже багато. Так, ось уже 3 місяці не отримуємо ліків, а це нагальна потреба.

Втім зараз найголовніше для мене — здоров’я. Проте гріх жалітися: ще сам ходжу, хоч серце й “барахлить”. Ніколи не палив, не зловживав спиртним, але даються взнаки постійні стреси, котрі були невід’ємною частиною моєї роботи.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати