Далекий спомин дитинства: дві розлогі гіллясті яблуні над колодязем посеред двору для двох газдівств - батьківського і дядькового. Подвір'я просторе, поросле споришем, впадеш - і ніби в перину, не вдаришся. Покотом сплять діти обох сімей теплої літньої ночі.
Батьки, Федір Микитович та Улита Карпівна Вітки, жили заможно. Мали власний млин-вітряк, ступи для обробітку проса, пару коней, вівці, корови, свині, чималий шмат землі. І ось починається колективізація. Заможних селян оголошують куркулями. До таких віднорять і родину Вітки. Взимку, в холоднечу, вивозять її разом з іншими п'ятьма сім'ями до лісової сторожки без вікон і дверей.
Як вижили - невтямки Ганні Федорівні, бо ж дитиною світ сприймається легше, а турботи дорослих не здаються складними. Батько - селянин з діда-пра-діда - змушений був покинути споконвічне ремесло і податися на заробітки в Кременчук. Там влаштувався на кондитерську фабрику. Раз на тиждень навідувалася до нього мати і в торбі приносила (за 50 кілометрів)
окрайці хліба, щоб прогодувати дітей. Та лихо чіплялося одне до одного. Як не викручувався селянин у місті, та й тут його спіткало нещастя. Якось у години лихоліття рідна тітка завезла до нього мішок зерна, щоб переховати. За це батька заарештували. Вийшов із тюрми опухлий, виснажений та подався у сусіднє село ремонтувати млин. Повертаючись додому, знесилений упав біля прадідівського вітряка й помер.
Як згадує Ганна Федорівна, мати ввечері після смерті батька, відіслала її з братом Миколою до тітки Харитини. Чуло її серце близький кінець. Вочевидь, гадала хоч так порятувати дітей від голоду й страху. Приходять діти на другий день додому, а мати на лежанці холодні лежать. Так і поховали обох батьків та ще й дядька Петра в одній могилі.
Моторошний парадокс: вмирали люди від голоду на всепло-дющих чорноземах світової житниці, вмирали на дорогах, у холодних хатах, на промерзлих вокзалах, поодинці та цілими сім'ями. Земля здригалася від того, що творили люди з людьми. Дітей сім'ї Вітки - Ганну й Миколу -забрали в сиротинець, що був при школі. Миколка помер тут у перші ж дні. Похоронили його разом із 12-ма іншими сиротами в одній могилі.
Голод забирав і старих, і малих, забирав усіх, хто за окраєць хліба недоносив на брата, хто не йшов виривати останній кусень у гододних дітей, хто не спекулював, не крав, не вбивав, аби вижити самому. Але народ вижив. Вижила і Ганна Федорівна попри тяжке сирітство, завдяки добрій тітці Харитині. Не забулися роки навчання в Красногорівському агротехнікумі, який не встигла закінчити, бо грянула війна.
Серед полонянок-українок опинилася й вона. Оглядають німці-фермери робочу силу зі Сходу, вибирають наймитів. її ніхто не взяв, бо худа й мала на зріст, скидалася на підлітка. Потрапила на завод - носила цеглу, прибирала цехи. Лютий наглядач усіляко знущався над полонянками. Та яким би сумним і тяжким не було життя, молодість брала своє. Тут, на чужині, на березі Балтійського моря, далеко від рідної землі, зустріла закарпатця Михайла Пайду. Вони й поєднали свою долю.
У наше гірське Пацканьово молода пара приїхала до батьків
Михайла в повоєнному 46-ому. Незабаром Михайло захворів і став інвалідом. Але має ця сім'я неоціненний скарб, що допомагає долати всі життєві перешкоди. Тут дорожать одне одним, турбуються про честь родини. їх поважають люди. Чверть віку працювала Ганна Федорівна Пай-да у сільській раді: спочатку секретарем, потім - головою. Велике терпіння, людяність, скромність і трудолюбство притаманні цій жінці. Вона серцем відчуває чужу біду, бо й сама зазнала її чимало. Така вона, наша Ганна Федорівна - живий свідок того страшного голодомору.