Так сталося і цього року. Минулої п’ятниці в Ужгороді пройшли урочистості з нагоди визволення. Та з кожним роком подібні святкування проходять, вибачте на слові, все млявіше й млявіше, зі слабшою душевною віддачею. А що найобразливіше, щороку багато перехожих, які стають свідками святкувань, все частіше й частіше питають: а що це за свято? Люди просто забувають про своє минуле, забувають історію...
Якщо минулими роками про такі свята, як День перемоги, Визволення Закарпаття добре пам’ятали в школах, у вищих навчальних закладах, а в радянські часи чи не кожен другий школяр мріяв бути схожим, приміром, на Кузнєцова, то з часом молодь переорієнтувалася на інші ідеали, цінності, відносини... Нині школяра-п’ятикласника, на жаль, не зацікавиш розповідями про війну, про фронт, про мужніх героїв... Сьогодні все більше й більше наш мозок поглинають новітні електронні технології, які пропонують нам інших героїв – трансформерів, бетменів, спайдерменів та ще купу інших «менів»...
Якщо раніше школярі та студенти у визначні дати навідувалися до ветеранів та учасників війни, то сьогодні ця ж молодь краще посидить десь на набережній річки, потягуючи щонайменше пива та цигаркового диму.
Якщо раніше всіх учасників визволення Закарпаття відзначали ті організації, де вони працювали, то нині на підприємствах не можна дочекатися преміальних і фізично здоровим, працюючим робітникам. А учасників визволення нашого краю лишається все менше й менше. Якщо кількома роками раніше їх було 52, то сьогодні у приміщенні Ужгородської міської організації ветеранів війни, праці, збройних сил і правоохоронних органів, яку очолює Анатолій Сабінін, покійні герої тільки сумно споглядають з дошки з надписом «Они воевали за Родину». Живими нині лишилося 16 визволителів Ужгорода і 7 визволителів Закарпаття в цілому.
Зважаючи на те, що з кожним роком приділяти увагу доводиться все меншій і меншій кількості ветеранів, вони, теоретично, мали б звідусюд відчувати повагу та увагу співгромадян. Хоча б тому, що, скажімо, в далекому 1944-му врятували від вибуху будівлі нинішньої облдержадміністрації та облради, медичного факультету УжНУ... Однак, на жаль, це тільки теоретично. А хотілося б, щоб їхні прізвища з роками не канули в небуття і невідомість...
Що вже казати про наше молоде покоління, яке не знає своєї історії, якщо на святкування 63-ї річниці визволення не прийшли керівники міста.
На жаль, про своїх героїв забувають вже й ті, кому ми довірили очолити громаду.
Сьогодні в Ужгороді є 254 могили учасників війни. Багато з них – братні. В цілому поховано 1246 визволителів Батьківщини від фашистських загарбників. А ті, що живуть, багато в чому відчувають потребу. І найголовніше, не тільки матеріальна підтримка. Головне – повага та увага.
Але нині увага до визволителів, на жаль, є дуже низькою і в загальнодержавних масштабах. І, як зауважив під час нашого спілкування Анатолій Сабінін, у ті далекі роки, у найважчі часи для тодішньої економіки, закарпатці змогли відкрити університет, побудувати в Ужгороді 20 шкіл, створити потужну економіку за допомогою новозбудованих заводів «Механічний», «Машинобудівний», «Ужгородприлад»... У цей же час, 1947 року, почали діяти музичне та художнє училища, було побудовано міську лікарню, тубдиспансер, онкодиспансер...
А нині ми забуваємо про наших героїв, про наших рятівників, які життя віддали за Батьківщину. Але, на жаль, українці звикли казати: «Історія жорстоко карає тих, хто забуває своє минуле» і, не приведи Господи, щоб сталося так як у прислів’ї – «Хто забуває історію, той... ризикує побачити її повторення».