Іван Попович: "Україну" продають заїжджим гастролерам, а Мозговий робить усе, що йому заманеться..."

Народний артист України, отаман Карпат Іван Попович

Після концерту в інтерв’ю «ДТ» Іван Попович із захопленням говорив про свої пісенні сподівання і з гіркотою розповідав про те, що його телепроект «Вечорниці» так і не допустили до ефіру УТ-1. Сольний виступ на центральному концертному майданчику країни, яким нині керує Микола Мозговий, сьогодні для багатьох українських виконавців також майже неможливий подвиг — адже для цього потрібно «заощадити» майже півмільйона гривень!

«Вечорниці? А что это такое?»

— Ви кілька років не виступали в Києві і не гастролювали взагалі. Чому так?

— Не хотілося. Можливо, вплинули деякі домашні обставини. Проте я однаково відчуваю, що хворий сценою, наркотично залежний від неї. Тому бодай раз на тиждень маю зробити собі «укол» — спілкуванням з глядачем. Тепер знову багато гастролюю. Починаючи від Індії і закінчуючи Австралією, Америкою, Іспанією, Італією, Росією. Мені легше сказати, де я не був. Не подумайте, що вихваляюся. Просто так збіглося.

— Напевно, часто запрошує діаспора?

— Так, але тепер уже нове її покоління. І стосовно діаспори маю що сказати. Та почну з ситуації вдома. Кілька років тому я готував для нашого телебачення, Першого національного каналу, програму «Вечорниці у Івана Поповича». Зняв три випуски (у Києві, на Луганщині та на Івано-Франківщині), а потім усе це якось загальмувалося. Тепер хотів відновити проект. Але… Президенти телекомпаній змінюються частіше, ніж я встигаю зібрати гроші на зйомки програми! Зрештою, це стосується не тільки телебачення. Нещодавно ходив із листом від чинного віце-прем’єр-міністра до пана Докаленка, президента Національної телерадіокомпанії України. Кажу йому, мовляв, хотів би відновити «Вечорниці», розповів схему, пояснив, що мені реклама не потрібна — душа і серце просять лишити пісню для нащадків. Програма і справді цікава. А у відповідь: «Вечорниці? А что это такое?». Вже не кажу про те, що мене, народного артиста, тримали під дверима, у приймальні, хвилин сорок. Це що, перевірка на витривалість?

Я недавно повернувся з Америки, де нас підтримують українська та єврейська діаспори. Там була розмова з мером Нью-Йорка Майклом Блумбергом, щоб зняти українські вечорниці в США. Це досить важка робота, передовсім пов’язана з фінансуванням і розміщенням програми на американському телебаченні, але все ж таки можлива. Знаходимо компроміси. І, швидше за все, я готуватиму свої вечорниці вже для американців, а не у нас, в Україні. Просто все веду ось до чого: хочу зробити передачу, яка б розповідала про нашу народну пісню. Щоби наші діти не співали «я твой тазик…», а щоби знали, звідки походимо. А виявляється, цього не потрібно! На українському телебаченні свої закони. Їм цікаві тільки політика і реклама. Крім того, офіційно нібито відтворення програми нічого не коштує. Але тобі кажуть, скільки треба занести у конверті, щоби програма була в ефірі. І все! Звичайно, можуть показати о другій годині ночі, коли люди вже сплять. Але я ставив умови, тим паче, якщо вже платив…

Побував недавно у себе на Закарпатті. І там запитав простих людей: «Що дивитеся на Першому національному?» У відповідь почув: «Там нема чого дивитися! Все мені чомусь нагадує десятирічне очікування після «заслуженого» звання «народного». Софія Ротару, Василько Зінкевич та Назарко Яремчук, з якими я починав, дістали звання в регіонах. А я був у столиці, для мене це було важко. Коли підійшов до чиновника з Міністерства культури і запитав, чому ж мені не дають народного, той відповів: «А ты никогда и не получишь, потому что надо петь, что полагается». До речі, часом я про це розповідаю зі сцени. Та й узагалі ставлюся до високопосадовців відповідно. Кажу їм: «Ваші посади тимчасові! А я й здохну народним!». Сподіваюся, переживемо і цих хлопців. І все вдасться. Якщо ж ні — нічого страшного. Гастролі тривають. Усе нормально. Я не опускаю рук. Хочеться ще більше працювати.

«Ющенко колись допомагав з організацією концертів»

— Як педагог із солідним стажем, що можете сказати про сьогоднішніх молодих виконавців?

— На загал оцінюю їх рівень як непоганий. Але інколи ми з Васильком Зінкевичем так говоримо про «юні обдаровання», котрі вважають себе «зірками»: «Якщо вони зірки, то ми звєздануті!». Як все відбувається тепер? Одну пісню заспівав — заслужений, дві — вже народний... Звичайно, є й талановита молодь. І з мого коледжу також вийшло багато обдарованих дітей. Та ж Кароліна — Ані Лорак, Наташа Корольова, дует «Алібі» (сестри Аліна та Аня Завальські). І Кролики (Володимир Данилець та Володимир Мойсеєнко) у нас вчилися. Ще раніше — Тая Повалій, а тепер — Міка Ньютон. До речі, я завжди ставив одну умову: «позвоночників» (тобто таких, за кого просять із вищих інстанцій або грошовиті батьки) не прийматиму! Це не кулінарний технікум, а коледж естради.

— А Михайло Поплавський вам не пропонував у себе попрацювати?

— Пропонував. Але я відповів, що місце, на якому я себе у нього бачу, вже, на жаль, зайняте... І зайняла його Оксана Білозір. Я колись навіть пожартував: «У вашій установі, Михайле Михайловичу, всі великі! А в нашому естрадному коледжі великий тільки я. Решта — нормальні педагоги, які зранку до ночі навчають дітей». До речі, ми з Поплавським у гарних взаєминах. На одному з бенкетів з приводу презентації його чергової пісні, на які Михайло викидає мільйони, я зауважив: «У вас найліпше виходять бенкети! Я би радив гроші вкладати не в свої переспіви-ремікси, а, наприклад, у ювілей Василя Зінкевича чи інших, навіть російських, естрадних зірок. Тоді б була користь і вам, і вашим студентам». Можливо, він на мене образився? А може, ні... Хоча й тепер він запрошує мене викладати в Українській академії естради.

— Чи не виникало у вас ідеї співпрацювати з певними політичними партіями, як це роблять ваші колеги? Та ж Білозір чи Вакарчук. Виконавці у такий спосіб заробляють собі і посади, і решту вагомих речей. Можливо, не довелося б тоді оббивати пороги високих кабінетів, просячи про розміщення в ефірі тих же «Вечорниць»?

— Коли нині діючий президент був ще в опозиції, то на одній із програм «Честь имею пригласить» він запропонував мені: «Ходи до мене!». Ющенко, ще будучи головою Нацбанку, допомагав мені з організацією концертів. Але я свого часу був третім у списку від партії «Єдність». Разом із Теодором Кукурузою написав гімн цієї партії. Омельченко тоді запитав, чим може віддячити? Я попросив допомогти отримати у центрі Києва квартиру, бо жив тоді на околиці. І він це зробив.

— З ким у тій квартирі нині мешкаєте?

— Моя дружина Марійка. 18-річна донька Соломійка, вона навчається на першому курсі юридичного університету. Це мій другий шлюб. А перший був «львівським». Ми з «першим шлюбом» дружимо. Часто зідзвонюємося.

— А чому ж розлучилися?

— Вона не захотіла їхати зі мною до Києва. Залишилася у Львові, де в неї родина, друзі. Взагалі ті львівські дівчата — ой які непрості... Я і з другою жінкою (теж колишньою львів’янкою) маю проблеми, бо вона досі не може змиритися з тим, що живе у столиці!

— Коли гастролюєте, дружина часто їде з вами?

— Раніше їздила. Тепер — ні.

— Чому?

— Вона домогосподиня. І опікується вихованням дочки — у Соломійки саме складний вік. Крім того, у дружини тяжкохвора мама. Марійка мусить приділяти їй максимум уваги. Це важкий хрест. І це інколи роз’єднує нашу сім’ю. Фактично за мною тепер доглядає спеціально найнята робітниця.

— У Львові де ви мешкали?

— На Кутузова (це елітний район у центрі міста. Тепер — вул. Тарнавського. — Т.К.). Причому квартиру дав сам Віктор Добрик — колишній перший секретар обкому партії. Я тоді до нього просто, по-сільському прийшов і просто, по-сільському сказав: «Вікторе Федоровичу! Ви ж не хочете, щоби я писав пісні у вашій приймальні. Якщо я вам потрібен, давайте квартиру, якщо ж не потрібен, то поїду туди, де мені її дадуть!». Мене кликали в Луганськ (тоді — Ворошиловград. — Т.К.), обіцяючи квартиру, звання. Поговорили ми з Добриком, і я поїхав на гастролі. Там мене і розшукали дзвінком із обкому і повідомили, що моїй майбутній дружині Оксані вже показали квартиру на Кутузова, і вона заочно, без мене, дала на неї згоду. Коли ж ми з Оксанкою розлучалися, я їй усе залишив. Навіть фортепіано. Єдине, за чим шкодую…

«Не хочу ходити з простягнутою рукою!»

— Теперішнє ваше турне — виключно сольна програма?

— Ні. Разом зі мною співають переможець «Шансу» Володимир Рибчук, заслужена артистка України Мирослава Сливка. Розважатиме публіку заслужений артист Грицько Драпак, молодіжний шоу-балет. У мене нема такого, що я спочатку «на розігрів» запускаю молодь. Ні! Я виходжу на самому початку із ними усіма, рекомендую їх публіці. А працюємо вперемішку цілий вечір, такою собі «солянкою», і це цікаво.

— Ваша Соломійка, часом, не співає?

— Співає! І у львівському концерті виконала «Перевесло» Ігоря Білозора. А цього року влітку вона зі мною гастролювала в Іспанії та Італії. До речі, директор тривалий час тримав для неї місце в коледжі. Але я не хочу того спеціально. Хай здобуде професію, а спів від неї нікуди не втече. Вона має добрий, професійний слух, і в неї досить оригінальний тембр, що дуже важливо на естраді.

— А як ставитеся до модних сьогодні світських «тусовок»?

— Я за натурою «вовк-одинак» і не люблю тих «тусовок». Але ми з колегами-друзями часто зустрічаємося на спільних концертах у палаці «Україна».

— Вас часто запрошують до участі у тих спільних концертах? Чи не обділені увагою?

— Мене запрошують на різні заходи. Часто я їх пропускаю, бо маю у той час гастролі. Наприклад, нещодавно пропустив концерт до ювілею Вадима Крищенка, бо були заплановані три виступи — у Дрогобичі, Золочеві та Луцьку, від яких не личило відмовлятися. І ніколи не сварюся, як трапляється серед нашого брата-виконавця, за порядковий номер у збірному концерті. Мені байдуже, бо грибаль гриба завжди знайде. Бентежить інше: як час і обставини змінюють людей...

— Ви когось конкретно маєте на увазі?

— Миколу Мозгового... Ми колись товаришували. А особливо тоді, коли була «Ватра». Він приїжджав до Львова, і я допомагав йому у багатьох справах. До речі, і кавували, і пиячили разом. І мені прикро, що коли я хотів організувати свій творчий вечір в «Україні», він, тепер директор Національного палацу, поставив ціну в 147 тисяч гривень! І це тільки за те, щоби ввійти в «його» палац! А решта? Заплатити артистам, оркестру, за світло, декорації, аранжування, записи, розповсюдження квитків, режисуру тощо... Проведення концерту в «Україні» обходиться нині до півмільйона гривень. Де ж узяти такі гроші?! Микола мені відповів: «А ти заробляй так, як я — я маю на дачі кури і качки». Коли таке ставлення до брата по цеху, це прикро. Звичайно, я відмовився!.. Не можу твердити, що не виступатиму з Миколою в одних концертах... Але не хочу працювати на «когось». Не хочу ходити з простягнутою рукою… До слова, за каденцію Кучми я робив два концерти у палаці «Україна» і заплатив тоді 42 тисячі гривень. А тепер «Україна» продається заїжджим гастролерам, а Мозговий робить що заманеться!

— Чому ж так?

— Бо Міністерству культури він не належить. Постійно повторює, що міністерство для нього — не указ! Для нього указ — ДУСя (Державне управління справами президента).

«Українці, яким понад тридцять, не люблять своєї музики?»

— До вашого ювілею лишилося два роки...

— Наразі достеменно знаю, що режисер Ольга Іванова готуватиме про мене цикл програм.

— Фільми про вас знімали і на Львівському телебаченні…

— Так, один із них — «Пісні над Львовом». Я взагалі вдячний Львівському ТБ, зокрема світлої пам’яті редактору Мирославові Федоровичу Скочилясу, котрий відкрив мене як співака — запросивши у свої «Вечорниці». Можливо, до речі, що я від тих скочилясівських «Вечорниць» й відштовхнувся, створивши свої. Також недавно мене запросили до участі на каналі М-2, який планує мовлення не на молодіжну аудиторію. Це буде щось на кшталт «Ностальжі». Потрібна справа, бо створюється враження, що українці, яким понад тридцять, музики не слухають і не люблять. А знаєте, яке запитання мені найчастіше ставлять журналісти? «Як ви досі втрималися на сцені?» Завжди відповідаю: «Я ніколи не був повією на сцені! Тому й втримався». Я добре обізнаний на музиці. І на сучасній — зокрема. Але ніколи не робив і не робитиму того, що мені не подобається, суперечить моїм принципам. І цього я завжди навчав учнів — напрацьовувати свою лінію.

Минулого року в Міністерстві культури були кошти, і ми робили програму «Народний — для народу»: виїжджали в села, працювали просто неба на майданах, біля церков. Нам достатньо було невеликої імпровізованої сцени, ми не возили за собою навіть світло. Десять концертів у рамках цієї програми я відпрацював безкоштовно.

— Не рахували, скільки пісень у вашому репертуарі?

— Понад п’ятсот. Що цікаво — слова усіх пам’ятаю. Я можу три дні поспіль працювати і кожного дня давати цілком нову програму. Причому таку, яку аудиторія сприйматиме залюбки.

— А скільки ваших пісень як композитора?

— Близько ста.

— Чи не плануєте зробити бодай один концерт із тими хлопцями, з котрими співали на початку своєї кар’єри? З тим самим Балабаном чи Морозовим?

— Хороша ідея! Треба буде над тим подумати.

З досьє

Уродженець села Осой, що на Закарпатті, Іван Попович прожив у столиці Галичини десять років. Тут закінчив консерваторію ім. Миколи Лисенка за класом диригування. Своїм першим крокам у музиці завдячує заслуженому артисту України Мар’янові Шуневичу, з яким співав дуетом.

Навчаючись у Львівській консерваторії, Попович взяв участь у музичному конкурсі у рамках Х Міжнародного фестивалю молоді і студентів у Берліні, де здобув першу премію. Тоді й зрозумів, що диригентська справа, напевно, відійде на другий план. Набуваючи фаху диригента, паралельно вчився співу у народних артистів України Марії Байко і Павла Кармелюка.

Після закінчення консерваторії дістав направлення на Закарпаття — другим диригентом народного хору. «Але доля склалася інакше, — говорить Іван Дмитрович. — 1975 року начальник управління культури Вітошинський запропонував мені створити при Львівській філармонії ВІА». Так з’явився «Ровесник», згодом перейменований у «Ватру» (стара, популярна в Україні «Ватра» на той час уже не існувала). У першому складі новоствореної разом із Іваном Поповичем співали добре відомі на той час у Львові Олександр Балабан і Віктор Морозов. У 1982 році співака запросили до Київського державного мюзик-холу. «Тоді мої хлопці перейшли до Назарія Яремчука, — згадує артист, — а прогалину у філармонії заповнили самодіяльні музиканти з Львівського автобусного заводу — ВІА «Ритми Карпат», солістами яких були Ігор та Оксана Білозори. Вони й стали новим складом «Ватри».

Іван Попович працював також у Київському театрі естради. Пізніше організував міні-філармонію — благодійну організацію «Культурно-мистецький центр «Іванко». Донедавна він очолював у Київському коледжі естрадного мистецтва кафедру естрадного співу. А торік дістав запрошення на роботу у Міністерстві культури та туризму України — художнім керівником департаменту «Державна театрально-видовищна агенція».

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати