Світлій, вічній пам’яті борця за волю України, поетки Софії Малильо

В їх оселі було їй добре, затишно, комфортно. Не відчувала себе самітною, занедбаною, бо вся дружня родина Козиків створила гідні умови, щоб хоча на схилі свого важкого життя їй було добре доживати свій вік. Відвідувачі, розвеселяли її своїми розповідями, новинами, спогадами… Вона тут народилася, та лиха доля відлучила з рідного краю на довгі роки,  в чужі, суворі краї, де загубилася її молодість. Ось як вона цей біль виразила у своєму вірші «Молодість»,  написаному на третьому році відбування покарання на Колимі:

Недавно ще була я молода і дужа,

Та в надмірі турбот, в зневірі, в неспокою

Так молодість промчалась наді мною,

І часом жаль мені, так жаль, що й не сказати,

Що молоді роки, ілюзії крилаті,

Мої рожеві сни, натхненні мрії

Зів’яли  в розквіті в північній сніговії.

О, юносте моя! Ти пронеслась стрілою!

Я згадую тебе з любов’ю і журбою!..

Прощай же, юносте моя крилата!

Здобула мало я, хотіла ж так багато!

І жаль в душі моїй горітиме невгасно,

Що ти, не вицвівши, промчалась передчасно!

Тепер вона, нарешті, знову там, де народилася. Між рідними горами чудесних Карпат, які оспівані в її поезії. Та найліпше було їй, коли у візкові підвозили під ліс, що вкінці города. Там просила залишити її одну. Милувалася його красою, дихала чистим-чистим, свіжим повітрям, яке лікувало її, додавало сили до життя. Засинала під шелестом листя, яке, мов магія, впливало на неї, дарувало, напевно, приємні сни. Та сталося лихо.

Протягом 3-х місяців з їхньої хати трьох поховали. Спочатку сестру Ганну, а через місяць - ґазду обійстя, племінника Михайла Козика. Сумно, а мабуть, і страшно стало їй, як буде жити далі без них. Хотілося і їй теж до них. Тепер вони покояться всі троє поруч на схилі цвинтаря,що неподалік від греко-католицької церкви і школи, звідки відкриваються  чудесні гірські краєвиди величних, оспіваних нею Карпат.

Убиті горем, близькі  і рідні тихо поховали Софійку і громадськість Закарпаття довідалася про її смерть з некролога, надрукованого у газеті «Новини Закарпаття», коли вже її поховали.

На сороковини після її поховання з Ужгорода виїхала до Верхніх Воріт  делегація просвітян, шанувальників її поезії. Автобус по дорозі ще підібрав у Мукачеві просвітян і союзянок. Ми разом приїхали до церкви, що у Верхніх Воротах, в якій  о.Петро відправив Парастас. Володимир  Матейко від делегації перш за все висловив співчуття рідним і близьким у зв’язку з трагедією в їхній родині, смертю трьох членів родини протягом трьох місяців, вибачення попросив за те, що не провели пані Софію  в останню путь, бо запізно про це довідалися.

На престолі запалили свічки пам’яті присутні односельчани та гості. Після завершення Парастаса вся громада з церкви попрямувала на цвинтар, до могили Софійки. Запалили лампадки пам’яті, поклали квіти та вінки на її могилу. Отець Петро відправив Панахиду. Приємною несподіванкою для всіх присутніх був приїзд єпископа Ужгородського і Мукачівського, керуючого Карпатською єпархією УАПЦ владики Віктора Бедь зі студентами до могили. Вони приєдналися до нас. Преосвященний владика  виголосив високо духовну проповідь, в якій висвітлив стражденний, мученицький шлях, пройдений покійною Софією - лауреаткою ордена Княгині Ольги 3 ступеня, лауреаткою премії Мукачівської міської ради і міськвиконкому ім. Юрія Мейгеша, якими вона була нагороджена. Владика відзначив,що у виданих її 5-ти збірках поезії зібрана величезна кількість віршів, в  яких висвітлює віковічну боротьбу сотень патріотів, які полягли в боротьбі за волю і незалежність України.

У збірках зібрана і її табірна поезія, в якій виражена її доля, яку довелося пережити, працюючи довгі роки в зонах ГУЛАГА, на рудниках Магадана. Виражена її туга за рідним краєм, оспівана його краса, любов до рідних Карпат, її міст і сіл. Описана трагедія  України, його народу і виражена віра в його майбутнє. Вона надіялася і стверджувала у поезії, що Україна позбудеться імперського свавілля і рабства. Стане європейською, демократичною, незалежною державою, що народ її заживе гідним життям.

На могилі прозвучали спогади журналістки, телеведучої ОДТРК Ірини Гармасій та пенсіонера, шанувальника її поезії Володимира Матейко. Вони були частими гостями у пані Софії. Організаторами її творчих вечорів у бібліотеках Мукачева й Ужгорода. Висвітлювали її поезію в ЗМІ.

Прощальні слова і скорботу висловили голова Закарпатської обласної організації Національної Спілки письменників України Василь Густі та літературознавець Іван Хланта. Всі разом виконали «Вічная пам’ять» трьом похованим, яке рознеслося з пагорба цвинтаря, далеко-далеко, аж за Бескиди.

Сюрприз для всіх нас приготувала школа.  Запросили до великої зали, вщент заповненої учнями та односельцями, які зібралися для вшанування поезії світлої пам’яті поетеси.

Вечір відкрив молитвою  владика Віктор Бедь. У своєму виступі він наголосив, що у 2000 році з нагоди її 70-річчя та 62-ої річниці Карпатської України за висвітлення в її поезії цієї героїчної сторінки нашої історії поетеса була нагороджена Орденом Княгині Ольги 3-го ступеня і стала лауреаткою премії письменника Юрія Мейгеша. Владика слушно відзначив, що її поезія вражає читача своєю щирістю, глибоким драматизмом, патріотизмом. У ній вона виразила любов до рідної землі, рідного слова, її героїв, любов до України. Відображені і сьогоднішні реалії, втілено впевненість у майбутнє. Пам’ять про неї збережемо у наших серцях навічно.

Владика  подарував для присутніх велику кількість примірників газети «Срібна Земля», яка на сьогодні є однією з найбільш патріотичних, гострою, інформативною.

Далі 12 школярок у вишиванках підготували  цікавий  літературно-художній  монтаж, в якому відобразили автобіографію поетеси. Продекламували ряд творів з її поетичних збірок, виконали пісні, покладені на музику закарпатськими композиторами. Декламували твори з великою щирістю, скорботою, старанно, бо все це линуло у вись, до їх найулюбленішої вчительки майстерно, як вона учила їх.

Залу прикрашав  герб Верхніх Воріт, на якому був надрукований Гімн села на слова поетеси. Весь сценарій виступу дітей був написаний і виконаний під керівництвом завідуючою  сільською бібліотекою Надією Приймич. Виступ неодноразово переривався оплесками вдячних глядачів.

Щирі спогади про поетку виразила заслужений вчитель школи, філолог пані Зозулинець. Вона часто спілкувалася з нею, відвідувала і багато чому навчилася у неї. За що дуже вдячна. Її поезія – світло у темному царстві, такими словами завершила вона свій виступ.

Хвилюючий був виступ голови спілки письменників Закарпаття Василя Густі. Він дав високу оцінку її творчості, сказав, що вона наче промінь серед ночі для нас. Бог благословив її, оберігав, нагородив величезним талантом, який вона реалізувала і залишила нам. Була взірцем високої моральності, духовної чистоти, глибоко віруючою патріоткою. Прожила не легке, але змістовне життя. Залишила нам величезну спадщину у своїх п’яти  поетичних збірках. Жаль, що їх ніде не можна придбати.

Племінниця поетеси Ганна Козик, яка доглядала за тіткою до самої смерті, розповіла про останні роки  її життя. Старалася і робила все необхідне, щоб полегшити її життя і страждання.

Всеохоплюючу оцінку життю і творчості поетки висловив відомий фольклорист, заслужений діяч України, доктор мистецтвознавства Іван Хланта. Він відзначив, що першою зародилася «Просвіта» на Воловеччині, у Верхніх Воротах, завдяки зусиллям Івана Григи. Він повернувся із Америки із заробітків, звідки привіз два куфри (валізи) книг, які і стали першими книгами майбутньої бібліотеки.  1919 р. у складі 420 депутатів, серед яких  були ще три його земляки - І.Демян з Верхніх Воріт, Ф Чубірко та І.Малильо із Жденієва, беруть участь у Хустському Всенародному конгресі. Завдяки старанням Івана Григи, Івана та Луки Демянів, І.Шолтеса, учителя М.Тимковича, 25 листопада 1920 р. заснована «Просвіта». Далі засновується споживче товариство, «Кредитне дружество», «Братство тверезості» і будується будинок "Просвіти". З приведеного видно, яку велику роль відіграла «Просвіта» в піднятті освітнього рівня  мешканців, виховані  патріотизму і любові до рідного краю.

Ще багато рукописів поетки не опубліковано. Наше  завдання - все це віднайти, зберегти і опублікувати. А поки що зібрати в шкільному музеї. Науковець  розповів, як привозив поетку з Мукачева до Копашнова, що на Хустщині, до Народного літературно-мистецького музею. Там вона виступила перед учнями, вчителями місцевої школи та жителями села. Прочитала ряд своїх віршів, подарувала музею свої збірки поезії. Пообіцяв привезти з цього свята світлини, на яких щаслива поетка зображена і передасть їх до музею школи. А наразі подарував музею свою книгу «Літературно-мистецьке життя Копашнева», яка щойно видана, а також збірку пісень «Карпатський діамант» (Ужгород, «Патент», 2015р.).  Пропонував видати бібліографічний покажчик її творчості та неодмінно - її поезію видати масовим тиражем, щоб у кожній школі, бібліотеці вона була. Ввести вивчення її творів у програму навчання хоча б у школах Закарпаття. На її творах необхідно виховувати нашу молодь - завершив науковець.

Цікаву інформацію надав голова літературного об’єднання «Рідне слово» з Мукачева Михайло Шушкевич. Софія входила в це об’єднання, була активним членом його. Багато віршів написала на захист рідного слова, допомагали їй надрукувати та опублікувати. Він підготував окремо публікацію про неї, яку можна прочитати в газеті «Мукачево».

Голова Союзу українок Мукачівщини Людмила Оленушинець часто її відвідувала, поки жила у Мукачеві. По святах  і неділях вони зустрічались у головному храмі греко-католиків Мукачева, куди приходила пані Софія. Тут у молитвах вона дякувала Господу за те, що зберіг її життя, дав сили і натхнення до поезії, вимолювала кращу долю Україні. Просила Всевишнього, щоб старість її була не важкою, не була тягарем для рідних. Раділа тому, що нарешті спілкується зі Всевишнім рідною мовою у храмі, як це уже давно роблять наші сусіди. А ще, постійним місцем зустрічі була міська бібліотека. Там її завжди зустрічали тепло, привітно, була у цьому «храмі книг» бажаним гостем, відчувалася серед них «королевою». Туди вона приносила рукописи своєї поезії. Працівники бібліотеки і союзянки  допомагали надрукувати їх та подавали до публікацій у ЗМІ. Пані Людмила передала до музею один з ще не надрукованих віршів. Вона професійно і відповідально  ставилася до написання. Легко було працювати з її рукописами, а читати її поезію була одна насолода.

Надали слово і мені, автору цих рядків. Я не міг виразити все що хотів, бо це зайняло б багато часу. Але висловив подяку діточкам, їх керівнику – завідуючій сільською бібліотекою Надії Приймич, яка підготувала та майстерно провела цікаву літературно-художню програму, в якій висвітлили автобіографію їх улюбленої  поетки, прочитали ряд її творів, виконали декілька пісень на слова поетки, покладених на музику нашими композиторами. Подякував рідним, близьким, сусідам, землякам, які  піклувалися, допомагали уже немічній Софії до самої смерті. Подарував від ужгородців фотоальбом, у якому зібрані світлини з вечорів, проведених з її участю, відвідин її у Верхніх Воротах та на квартирі Мукачева, де проживала довгий час. Передав  декілька дисків з аудіо- і відеозаписами про неї та рукописи ще ненадрукованих листів, відкритки, адресовані мені. Та найбільший інтерес всі учасники вечора виявили до  інформації,  записаної у неї на квартирі чеськими дослідниками тоталітарного режиму в СРСР. Там записано взяте інтерв’ю, яке вона надала їм, і  яке тривало протягом майже години. Дослідники вислали мені копію диска з Праги, щоб передав пані Софії, бо дуже раді були наданій нею безцінній інформації, з перших уст. Записи на  диску продемонстрували на великому екрані класної дошки. Присутні могли побачити і почути діалог, який відбувся між ними. Довідалися, які запитання їй задавали дослідники, та почули відповіді на них. Почули багато такого, про що їм ще не було відомо. Та найбільша інформація про поетку, записана в електронній формі на флешці (вже є записано 4 гігабайти), яка зібрана завдяки допомозі працівників обласної наукової бібліотеки ім. Ф.Потушняка. Інформація засканована з усіх наявних джерел, що зберігаються у її фондах, виведена і записана в електронній формі на флешку. Процес пошуку ще триває, але, по завершенні, ця флешка буде передана створеному музею, до Верхніх Воріт. З неї дуже швидко можна буде вивести на екран монітора будь-яку необхідну інформацію про Софію Малильо, помилуватися світлинами з її життя, почитати відгуки на її поезію, вибраний вірш. А якщо буде ще і принтер, то і роздрукувати необхідну кількість примірників та при потребі і зробити будь-яку світлину з її життя.

Передаю Вам книгу «Українська жінка у визвольній боротьбі. 1940-1950р». Чим вона пам’ятною буде для нас?» В ній міститься інформація про єдину жінку із Закарпаття - С.Малильо, приведена  її фотографія та коротка біографічна довідка. Прикро, що немає в ній інформації про інших наших героїнь. Та найцікавішою є інформація, написана рукою поетки на клаптику паперу, приклеєного на внутрішній стороні титульної обкладинки. Там написані прізвища її подруг, з якими вона підтримувала зв’язки як у таборі, так і вже будучи на свободі.

Окрасою вечора пам’яті був виступ дуету академічного хору Української богословської академії, які у складі делегації за участі ректора владики Віктора Бедь, керівника прес-служби протоієрея Ігоря Ковальчука, що приїхали  на вшанування пам’яті поетки. Регент-читець Юрій Ропонич та хорист, студент Микола Скрип виконали ряд українських патріотичних та духовних творів, присвячених Ненці Україні та пам’яті її героїв. Та найгучніше їм аплодував, стоячи,  весь зал,  коли виконували «Гімн Верхніх Воріт» на слова Софії Малильо, який був надрукований і розміщений на Гербі с.Верхні Ворота. Він був розміщений високо на  класній дошці. Можна було присутнім у залі читати слова і підспівувати, допомагати виконавцям. Це було так урочисто, гордо, красиво, патріотично, що залишиться у пам’яті присутніх назавжди.

Цікаву інформацію про Софію Малильо озвучила журналістка, поетеса, членкиня письменницького літературного обєднання письменників Бойківщини Ірина Гармасій. Вона з 2012 р. була членом Всеуараїнського обєднання письменників Бойківщини. Була переможницею конкурсу ім. Мирона Утриска, який проводить музей "Бойківщина", що у м. Турка. Її свідчення про страшний сталінський режим увійшли до чеського архіву дослідження тоталітарного режиму у м. Празі. Повідомила,  що уже підготовлена до друку її збірка вибраної поезії, та на основі опрацьованих архівних матеріалів досі нікому невідомих світлин готується до видання альбом ужгородським виданням «Гражда».   

На завершення програми свята виступив голова сільради Іван Грига, коріння якого із славної родини його тезки, який прославив Верхні Ворота на все Закарпаття. Він своїми розумними діями за період 1918-1939 роки вивів своє гірське, небагате село в одне із найкращих, сформував у її мешканців національну і релігійну свідомість. Вони знали, хто вони є, що їм потрібно робити, куди і з ким їм разом іти. Спільними зусиллями, дружно боролися за це, не дивлячись на декількох «баламутів», які робили перешкоди їм. Вони хотіли мати СВОЮ ДЕРЖАВУ, на землі якої вони були  б ґаздами, щоб ніхто їм не диктував, що їм робити, куди і з ким разом  іти, бо вони самі громадою це вирішують. І вибороли собі свою державу, назвавши її КАРПАТСЬКОЮ УКРАЇНОЮ, яку два фашисти - Гітлер і Сталін - потопили у крові. За неї віддав своє життя й Іван Грига. Привожу деякі фрагменти, описані про цю постать в книзі «Карпатська Україна», Ужгород, ПРАТ «Видавництво «Закарпаття», 2010: «…Будучи в Римі разом з братами Демянами та іншими односельцями, привозить проект дзвіниці, яку власними силами звели веречанці у 1924 р. 7 грудня 1924 р. Івана Григу обирають головою. «Дякую за вибір і заявляю, що хоч много труду маю, но готовий працювати на народній ниві, заохочую других до праці самих над собою, і заявляю, що не буду вважати на одиноких крикунів, бо не перестану працювати коло народу і з народом доти, поки смерть мене не розлучить з тим народом, або прозріють деякі з тих, які будуть інакше позирати на світ», ці слова стають девізом його життя. Здобувши повне довір’я народу, він, разом з о.Василем Ларом, старостою села Іваном Демяном, учителем Й.Баланчуком та іншими, бере громадське життя у свої руки.

Ось як високо оцінював їхню працю наш місіонер о. Степан Решетило, ЧСВВ, що давав Святу Місію у селі в 1924 р.: «Вишні Верецьки хоч і гірське небагате село, однак після Світової війни вибилося на перше місце між селами Закарпаття. Його можна поставити зразком для інших сіл, як під оглядом національної свідомості, так теж під оглядом релігійним».  

14 вересня 1930 р. відбулося відкриття і освячення збудованого будинку «Просвіти», на освяченні якого був о. А. Волошин. 1938 р. І.Григу обирають головою села.  Для захисту від польських терористів створює Карпатську Січ, його обирають послом Сойму Карпатської України. Після окупації КУ переслідується угорською жандармерією. Вчитель із с. Гукливого А.Козик попереджає його, щоб переховувався. Не послухався і його арештовують, але о. А.Фанкович заступився за нього і його звільняють. За доносом місцевих «духновичівців» його знову арештовують і розстрілюють 18 березня 1939 р..

Тепер перед нами стояв теж голова села, вдруге обраний на виборах, і теж Іван Грига. Молодий, розумний, статний, енергійний, доброї атлетичної статури, красень-верховинець. Він гордо тримав у руках Герб села, на якому Гімн села, написаний Софією Малильо. Він гордився ним і після сказаних ним декількох речень поставив йому «діагноз» - у здоровому тілі, здоровий дух. Гордо тримаючи Герб і Гімн села, дав зрозуміти всім нам - «Ось, які ми !» І найбільша заслуга в цьому нашої шанованої Софійки. Ми уже працюємо над тим, як найдостойніше вшанувати пам'ять про неї. Оцей Герб і Гімн – її ідея створення. Вони уже прикрашають сільраду, школу, бібліотеку, дитсадок, клуб, медпункт. А далі будемо радитися з громадою. Чуєте? «Будемо радитися з громадою». Як це роблять у Європі. Мій висновок: громада  Верхніх Воріт уже дозріла до вступу у Європейську  спільноту.  Якби так усі!

Шість годин, проведені у Верхніх Воротах, пролетіли приємно, як мить. Голова побачив, що ми втомлені, люб’язно запросив нас на бутерброд, чашечку кави, чаю. Там ми продовжили дискусію, обмінялися думками. Та владика Віктор перервав дискусію молитвою, якою і завершилася наша програма візиту. Нас чекала ще довга дорога до Ужгорода.

Ми щиро подякували мешканцям Верхніх Воріт за теплий прийом, цікаву програму та спомини про славну нашу Софію Малильо - борця за волю і незалежність України. Дух, душа її  ще вітала над нами, бо тільки після 40-ка днів вона іде у вись, на Суд Господній. Отже, ми ще не запізнилися з нею попрощатися. Будемо молитися за неї і просити Всевишнього, щоб був милосердний до неї та прийняв її до Царства Небесного, де буде мати Блаженний Вічний спокій. А в наших серцях залишиться про неї СВІТЛА ВІЧНАЯ ПАМ'ЯТЬ.

У цій благородній справі по вшануванні пам’яті Софії Малильо активну участь взяв Провід Закарпатського об’єднання політв’язнів і репресованих, який разом зі мною був ініціаторами не лише у підготовці поїздки і проведені цих урочистостей, але і єдиний, хто надав фінансову підтримку у його проведенні.

Делегація поїздки щиро вдячна начальнику обласного управління культури Юрію Глебі за надання транспорту для поїздки.

Вдячні також славним активістам Верхніх Воріт - Голові сільради Івану Гризі,  директору школи Марїї Чепета, завідувачці бібліотеки Надії Приймич, голові Воловецької РДР,  він же і голова районної «Просвіти» Івану Лопіту та всім учасникам, які доклали зусилля по  організації і проведенню вшанування славної доньки, патріотки Верхніх Воріт, нашого краю і України. 

Їдучи додому,  в автобусі, я ще і ще раз пригадував наші дискусії з Малильо. Пригадував її позиції з різних проблемних питань, які ми обговорювали і які нас обох турбували. Переосмислював, чого вона найбільше хотіла б від нас? Думаю, що вона б склала нам таким свій ЗАПОВІТ :

1. Миру і злагоди між нами.

2. Вийти Українській православній церкві з-під юрисдикції московської патріархії і здійснити це найперше у Верхніх Воротах, а далі по всьому Закарпаттю.

3. Єдності між Сходом і Заходом України.

4. Щоб мова у нас була одна і щоб цією мовою спілкувались усі між собою і зі Всевишнім, як це роблять наші сусіди давно.

5. Щоб була створена єдина Помісна українська  християнська церква, «Щоб усі були одно». І щоб у цю церкву входили всі християнські «гілки»,як посестри і між ними була злагода.  І щоб управлялася із стольного Києва.

Найвеличнішим пам’ятником для  Софії Малильо,  було б виконати її ЗАПОВІТ.

Вона  чекає від нас цього та буде допомагати нам з Небес Господніх.

Теги: Софія Малильо, поетеса, поезія, вірші, Верхні Ворота

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати