Хто б подумав, що чудовим матеріалом для плетіння може бути звичайний очерет. Рослина, яка граціозно росте біля берегів річок, на змілілих озерах, болотах, може, виявляється, бути чудовим «будматеріалом» для ваз, підставок, розносів, ба, навіть, для величезних скринь, в які складають білизну. Всі ці речі, виготовлені з очерету, виглядають особливо ошатно, імпозантно. Колір обробленого очерету золотавий, а виріб із нього — легкий, міцний і довговічний. Має і таку цінну властивість: його можна прати.
Шкода лише, що очеретяне «шитво» зустрічається нечасто, а якщо й так, то у вигляді невибагливих килимків для витирання ніг. І ось довелося побачити зовсім інше — у селі Вари Берегівського району Закарпатської області.
ВПРАВНІСТЬ РУК І БАЖАННЯ
В селі Ірину Вароді звуть просто Ірмою. Мешкає на вулиці ромів, у тій частині села, яка найбільше потерпіла під час паводку 2001 року. Зведені з глиняних вальків будинки ромів розсипалися від води, немов іграшкові. Завдяки державній допомозі, виділеній потерпільцям, майже всі мешканці Варів звели будинки з цегли, на високих бетонних фундаментах. Такий самий і в Ірми. Мешкає в ньому разом із молодшим сином Федором; дочка та другий син відділилися, переїхавши до сусіднього села Баркасово. Господарі завершили в будинку та облаштували поки що лише вхід і дві кімнати. Решта помешкань відкриті вітрам, без вікон і дверей.
Добудовують споруду на заробітки, які вдається отримувати завдяки майстерності рук. Федір освоїв традиційне ремесло ромів - бляхарство. А от Ірма заробляє на життя та на завершення будинку умінням, яке освоїла ще п'ятнадцятирічною дівчиною, перейнявши його від матері, — «шиттям» із очерету.
Цього матеріалу на берегах Боржави і в заплавах Тиси, уздовж меліоративних каналів не бракує. На корм худобі непридатний, для покрівлі давно не використовується, тож і пропадає даремно. Тут-приємний виняток.
Ірма пригадує, як мама і тато оволодівали ремеслом: крок за кроком. Не було тих, хто міг би щось роз'яснити. Певною мірою допомогла газетна публікація, а ще - поїздка матері до Угорщини. Там зустріла людей, котрі поділилися деякими секретами. Решту батьки додумували самі, вигадуючи, пробуючи та помиляючись.
Ось уже дев'ять років немає на землі матері, п'ять — батька. їхнє мистецтво донька, якій уже 40, несе сама. Ще одна варіївка - Єлизавета Лакатош - оволоділа цим ремеслом, однак її вироби простіші і ще не користуються значним попитом. Вчителькою для Єлизавети стала Ірма.
ДВОЄ МАЙСТРІВ НА СЕЛО
Чому майстерність очеретяних вишивальників не поширилася так переможно на все село, як, скажімо, лозоплетільників у Ізі? Відповідь на це запитання для нашої героїні однозначна: мало хто готовий так напружено працювати, як того вимагає очерет. Втомлюється рука, годинами доводиться сидіти, не встаючи з місця.
Цікаво, що майстриня не користується пристосуваннями, які б задавали форму майбутнього виробу, а покладається виключно на голку та власні руки. Голка - предмет, схожий на викрутку або невелику стамеску, плаский і з продовгуватим отвором наприкінці. В нього просуває очеретяну стеблину. Надалі ж усе відбувається так, неначе при вишиванні: «голкою» снує сюди-туди. Щоправда, цей інструмент використовується лише для про-совування очеретяної нитки, відтак її з протилежного боку потрібно витягувати руками. Там і сям слід підігнути, залежно від того, яким повинен бути майбутній виріб. Без тонкого відчуття форми, міцності пальців, фізичних зусиль не обійтися.
Тож Ірмині вироби коштують не так уже й дешево: рознос для фруктів чи кошик оцінює в 30 гривень, скриню для білизни — 300. Велика ваза або візерунчаста діжечка обійдеться покупцеві у 200 грн. Для виготовлення простих виробів витрачає один робочий день, складних — п'ять. Колись носила на ринок і сама торгувага. Тепер, каже, в цьому необхідності немає. Всі знають про неї і приходять із замовленнями додому.
Але є такий період у році, коли Ірма трудиться, не покладаючи рук, без певних замовлень. Це час перед Різдвом. У селі всі звикли робити подарунки один одному. Тож приходять до неі'і, залежно від статків, купують. Деякі сельчани спромоглися сформувати колекції від Ірми. Цікаво, що у неї самої вдома виявилися всього три предмети (з якими і сфотографована перед власним будинком). А от у заможної варіївки на ймення Юлія довелося побачити з півтора десятка виробів найрізноманітніших форм і призначення. Вони - на кухонних шафках, у куточку для відпочинку. У дитячій кімнаті внук складає в «зшиті» скрині іграшки, у коридорі і у ванній кімнаті господиня - білизну та інші господарські речі. У вазі з очерету органічно виглядає ікебана.
ЗАГОТІВЛЯ — ОСНОВА ОСНОВ
А починається все з заготівлі. Ірма з сином восени, як очерет дозріє, беруть садові ножиці і йдуть до місць, порослих очеретом. Нарубують його стільки, що ледве вміщається на дві вивершені підводи. З цим матеріалом працюють на подвір'ї, очищуючи його від висхлої шкірки. Верхній і нижні краї стебел відрізають, залишаючи близьке половини їхньої довжин;!, до півтора метра. Відтак перетягують матеріал на горище, щоб пі хав. Коли просохне, приступають до завершальної операції - пропарювання. Для цього загортають оберемок із стеблами у величезний поліетиленовий ку-льок із поліетилену та розміщують його над гарячою водою; тримають над парою близько двох годин. Нарешті, стебла стають м'якими та придатними до роботи. Тод; вже це - нитки для вишивання.
Ірма Вароді, яка з дитинства освоїла рідкісне в нашому краї ремесло, ставши дорослою, і сама собі на життя заробляє, і ще грошима в лікуванні внучки допомагає. Вісім місяців перед цим жінка провела в Києві, де її онука в одній зі столичних клінік лікується від недуги. Після повернення, каже, саме час братися до роботи. Час не жде: заготовлювати очерет по-рібно, поки не запізно. «Шитиме» ж довгими зимовими вечорами.