"Рецепти" від Андрія Поличка: Як захиститися від "недружніх" захоплень"?

Хоча сумнівні процеси відбувалися й раніше. Одним з найзручніших способів було доведення підприємства до банкрутства і викуп його за копійки. У таких випадках власник вважався "рятівником" підприємства, жодних претензій, крім вдячності за фінансове оздоровлення, не одержував.

Є, зокрема, у Виноградові й дещо інший досвід. Успішне підприємство, власником якого був колектив, потихеньку перейшло до рук однієї фірми. Наслідки виявилися жорстокими. Якщо раніше працівники підприємства мали непогану зарплату, щоб влаштуватися сюди на роботу, записувалися в чергу, то зараз підприємство потерпає від дефіциту робочих рук через низькі зарплати й підвищення норм виробництва.

Але зараз не про це. У Виноградові одним з найпотужніших вважається акціонерне товариство "Виноградівська ПМК-78". Маючи річні обсяги роботи на десятки мільйонів гривень, сотні тисяч дивідендів щороку, можливості купувати сучасну техніку, підприємство закономірно є привабливим для людей, які б хотіли десь вигідно прилаштувати свої багатомільйонні накопичення. Але нинішній його інвестор — колектив — значно ускладнив завдання потенційним рейдерам, змінивши у назві всього одну букву.

Про це і не тільки розмовляємо нині з головою наглядової ради ЗАТ "Виноградівська ПМК-78" Андрієм Поличком.

— Усе майно, основні засоби є результатом роботи нашого колективу. Статутний фонд підприємства формувався спочатку за рахунок приватизаційних і компенсаційних сертифікатів, а згодом і за зароблені нами "живі" гроші. Це була чимала сума, але акціонери воліли відмовити собі в поточних витратах (інколи дуже важливих), щоб стати повноцінними господарями. Зараз половина акціонерів - наші пенсіонери та окремі фізичні особи, які викупили акції з аукціону, інша частина працює в ПМК. Причому кількість акцій на кожного приблизно однакова - хто скільки зміг викупити. Найбільше акцій, до речі, придбано не керівництвом підприємства, а окремими працівниками середньої ланки. І це нормально. Відтоді вартість наших акцій виросла в десятки разів, ми закупили машини, крани, будівельну техніку. Минулого року виконали робіт на 27 мільйонів гривень, сплатили в бюджети різних рівнів (разом з ПДВ) близько 5 мільйонів. Середня заробітна плата становила півтори тисячі гривень. За 5 останніх років ми постійно виплачуємо дивіденди із щорічних доходів. Зараз будуємо власним коштом багатоквартирний житловий будинок для своїх працівників і для вільного продажу його частини. Це буде сучасна будівля у центрі міста. Особливість об'єкта в тому, що продаємо тільки квартирну коробку, в якій майбутній жилець на власний смак добудовує стінові перегородки, оздоблює, ставить підлогу з обраного матеріалу. Цього року ми теж спрацювали непогано, хоча не всім задоволені. Стримуючі бюрократичні процедури позбавили нас щонайменше 20% обсягів будівництва. Але, повторюю, загальний результат непоганий.

— Коли ви відчули "інтерес" до вашого підприємства?

— Років два тому появилися візитери, які повели розмови про акції здебільшого з пенсіонерами й рядовими працівниками. Навідувалися і в мій кабінет. З'ясувати прізвища акціонерів, фінансовий стан підприємства було неважко, тим більше, що роблять це люди, для яких серйозних перепон не існує. Стало зрозуміло, що потрібно захистити колектив від втрати фінансової незалежності.

— Як ви це зробили?

— По-перше, у багато разів збільшили статутний фонд. Тепер це не 540 тисяч, а багатомільйонні суми. Хоча для нинішніх капіталістів і вони — гроші невеликі. А по-друге, розпочали процедуру переходу з відкритого акціонерного товариства в закрите. Вона довготривала, але дотрималися її повністю. Навесні цього року відбулося остаточне зібрання акціонерів, після якого ми вже не ВАТ, а ЗАТ "Виноградівське ПМК-78". Схема господарювання залишилася абсолютно та ж, що й раніше, нічого не змінилося й у сплаті податків. Але тепер у статуті є один важливий пункт - продати акції власник може тільки теперішнім членам акціонерного товариства.

— Були й інші схеми придбання ваших акцій?

— Я цього не виключаю. Існувала й традиційна схема, копи штучно "перекривають кисень" для підприємства, тобто у будь-який спосіб заважають одержати замовлення, втручаються.у тендерні операції і т.д. Тобто відбувається економічний шантаж. Щодо нас такі погрози звучали, але, на щастя, після 2004-го року цим людям було вже не до рейдерства.

— Тим не менше ви згадували про втрату 20% обсягів виробництва у поточному році.

— Причиною цьому стала сумнозвісна українська тендерна система. Самі тендери - це обов'язкова система в усьому цивілізованому світі. Але те, що відбувається у нас, із цивілізованістю не має нічого спільного. Як це може бути, що питання про тендери по всій Україні візує єдина "контора" у Києві. І не лише стосовно - загальнодержавних об'єктів. Щоб збудувати, вибачте, сільську лазню за 30-40 тисяч, потрібно їхати у Київ і чекати звідти дозволу. Громіздка й довготривала процедура призвела до того, що ми фізично не змогли, не встигли одержати цілу низку важливих замовлень. Мало того, за участь у тендері потрібно три рази платити тендерній комісії. Спочатку за те, щоб тебе зареєстрували учасником тендеру, вдруге - за саму участь у тендері і втретє за те, що ти переміг у торгах! Минулого року ми переказали тендерній комісії близько 200 тисяч гривень, але так і не одержали податкову накладну. Причому, якщо організатори конкурсу помилилися в якихось технічних процедурах, торги вважаються недійсними, а для повторного тендеру доводиться ще раз платити гроші. За що? Дуже хотілося б знати, скільки таким чином зібрано грошей по всій Україні і куди вони пішли. Я вважаю, було б цілком логічно невеликі тендери (скажімо, на суму до 1 мільйона гривень) проводити винятково у районі чи області, а кошти за участь у тендері спрямовувати на конкретні цілі, наприклад, на ремонт доріг. Це було б і прозоро, й ефективно.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати