Коли ми завітали до хати Ганни Іванівни, жінка саме працювала за прядкою. Веретено в її пальцях — немов живе. Один клубок ниток жінка може випрясти за день. Розповідає, що закінчила всього сім класів сільської школи. Батька сімейства тоді забрали на війну - доводилося зі старшими братами допомагати матері. Тоді ж Ганна і й навчилася від неньки гарно вишивати і обробляти вовну.
«Батько як вернувся із войни — прожив ще півроку, — каже Ганна Зубанич. - І аж тоді почалося. Треба було виконувати усю хатню роботу. Часу на вишивання майже не було». Але вечорами Ганна брала рукоді-льницькі клунки і йшла на вечорниці. У сусідській хаті збиралися усі сільські подруги - одні вишивали, інші - пряли, треті
— ткали.
Ганна Зубанич виймає із шафи вишивані рушники. Одні оброблені гладдю, деякі - «хрестиком». Каже, що вишила більше сотні рушників, сорочок, хустин.
«А щоб вишити файні рушники - потрібне було полотно, — каже вишивальниця. - Тому ми вирощували коноплі, вимочувати їх у мочилі, терли, сушили, чіхрали і ткали». Домоткане полотно Ганни Зубанич дуже міцне. Ним жінка користується ще й дотепер.
Ми прощаємося з господинею, а вона знову бере в руки веретено...