Михайло Рущак із трембітою біля свого будинку в Міжгір’ї на Закарпатті
Михайло Рущак живе на околиці Міжгір’я у жовтому дерев’яному будинку. Каже, що поспішає із синами до лісу заготовляти на зиму дерева.
— Маю дома трембіту, яку зробивім у Росії ще п’ять років тому, — каже майстер. — Смереку вирубав аж у Карелії. Але скоро її продам, бо хочу нову зробити.
Рущак прямує до літньої кухні й виносить звідти трембіту. Всередині інструмент порожній. Гукає внука. З хати вибігає 11-річний хлопчик.
— Васька, ану принеси мені води кружку, — просить. — Зараз буду перевіряти, чи не поробилися в ній дірки, чи не пропускає воздух, — обмірює поглядом інструмент. — Давно не користувався нею, то може, десь потріскала.
Наливає з горнятка води всередину. Дивиться, чи не витікає з тріщин.
— Якщо має бодай малу дірку, то не буде в ній голосу, — зауважує. — Майдобра сторічна смерека. Якщо дерево молоде, то зсередини не добре буде робитися. Розрізаю дерево начетверо і тоді з єдної четвертини роблю трембіту. Найліпше грає та трембіта, яку зробили зі смереки, що виросла на скелі. Бо сосна дуже смолиста, а ялиця — хрупка.
Рущак каже, що як добре візьметься за роботу, то може змайструвати трембіту за один день.
— Раз узявімся в чотири часи рана, якраз автобус йшов на село, — згадує. — А в три часи по обіді вже-м трумбитав. Але то страшно руки пірве, бо щоб затягати проволоку, треба мати силу. В рукавицях так не виходить.
Із трьох десятків зроблених трембіт Михайло Рущак продав тільки одну.
— Прийшов до ня вівчар і захотів купити, — каже. — То я йому продав за 50 доларів. Усі інші трембіти я дарував — у мене характер такий, що я не можу продати. Одну теж вівчарам дав безплатно. Ще одну взяв безплатно від мене міжгірський бізнесмен Рущак. Повіз до Ужгорода минулого літа — там панові подарували. Отому, як його... — намагається пригадати, — Балозі Вікторові. Казали, в нього у червні день народження, то в подарок треба.
Питаю, скільки метрів має його музичний інструмент. Михайло Рущак виносить із сараю рулетку і замірює.
— Рівно три метри і 20 центів, — каже.
Рущак підносить до вуст трембіту і, примружуючи брови, починає в неї дути.
— Я ще в дєтстві ходив вівчарити, — говорить пан Михайло. — До 17 років пас овець. Там навчився у 12 років і трембіти робити, і грати на них. Був з нами на полонині дід Василь Тайстра, який весь час тесав трембіти. Я довго придивлявся, а в 14 років сам спробував зробити. Я не часто роблю інструменти, бо нема кому на них трембитати. Уже лише поодинокі вівчарі беруть з собою в гори трембіту.
Рущак каже, що ці музичні інструменти в наш час частіше купують як сувеніри у подарунок.
Сніжана РУСИН, "Газета по-українськи"
08 серпня 2007р.
Теги: