«Харизматична Леді-Осінь» прийшла в закарпатську поезію

Мистецький простір  Мукачева відомий переважно чоловічими літературними, музичними, малярськими іменами, набуває виразних жіночих рис. Проте тут, на берегах Латориці живе поетка, талановитість і самобутність якої перетинає межі невеликого провінційного міста і заслуговує стати достойною візитівкою закарпатської поезії на теренах України. Тетяна Рибар є автором восьми книжок: шести збірок поезії та двох книг для дітей.

 У маленькому місті живе собі жінка – інженер-геодезист, яка пише глибокі медитативні вірші, сама намагається їх видавати, а після виданих восьми збірок НЕ Є ЧЛЕНОМ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ!

Нещодавно, у листопаді 2013 року, авторка вийшла на широкий загал із новою книгою – «Знеболення снігами» (Мукачево, «Карпатська вежа»). Перша книга Тетяни «Марево літа» зʾявилась ще у 2004 році, друга – «Вічністю запропонована любов» –  у 2005-му, потім були «Світлотіні і настрої», «Мукачівські інтерпретації», «Мідні груші».

Зростання поетичної майстерності поетеси очевидне. У перших  збірках переважали риторика, пересипання метафор, набір «красивостей», зустрічалась посередність образів («Ми, як зорі – великі й малі…», «Каравани пливуть сторіч…»,   «осінь дощами стукає // щоб залишитись надовго у наших серцях»), пафос іноді вбивав усіляку думку і почуття (все з великої літери, піднесено, заяложено :«крізь дощі – до Світла», «будеш пити // Нектар Живої Істини з віршів // Єдиної Божественної Книги», «Любов Вселенську і твоя примножить»). Зустрічалась і так звана громадянська лірика – патріотичне шукання «правди»: «я вчорашньою правдою втомлена // хочу в іншу віднині вірити…». Добре, що таких «переоцінок правди» у віршах Тетяни небагато.

У цих поезіях вже було намагання поетично розмірковувати, підніматись до узагальнень – але було забагато  банальності, псевдо-філософії, словоплетення (вірші «Гарячих днів намистини котились», «З світильниками вийшло десять дів…», «Мамина Верховина», «Коли серпень ляже…»).

Як тільки замість патетики і публіцистики зʾявлялась конкретика життя, колоритна поетика природи, людяна, навіть буденна настроєвість –  вірші ставали виразнішими і глибшими («Горобиновий дощ над засмученим містом», «Я внесла осінь до хати…», «Мальви»).

Збірка «Світлотіні і настрої» вже вказала на ті самобутні теми, художні знахідки, переливи авторського голосу, які будуть успішно  розвинені в майбутньому. Насамперед, це пошук гармонії у собі, земній жінці  –  «між гріхами і Небом» –  між тілом і душею, вчинком і совістю. По-друге – це вміння слухати навколишній світ, чути навіть у тишу. Поетка зрозуміла, що для справжнього митця не так важливо сказати самому, як почути голос буття («Так відверто ця тиша написана»).

Тетяні властиві поетичні експерименти –  створення рядків у ритмі грайливого паузника («Пʾю твою музику // серцем»), використання терцетів («На білих яблунях…»), двовірша («Поглянь, уже весна цвіте…»). Менш вдалим є використання жанру елегії, приємний виняток  – вірш «Так давно я не слухала дощ», в якому жанрово-стильові параметри елегії витримані бездоганно.

Цікавий крок у «Світлотінях і настроях» – стильове аранжування віршів у певній манері письма. Такою є тематична добірка віршів осіннього настрою «Час золотого листя». Поезія «За вікном листопадовий бал» написана у манері легкого альбомного вірша, «Ввійшла в покої» - у стилістиці демонічної еротичності, «Я внесла осінь до хати» - у традиції міфологічного пейзажу.

Збірки поезій «Мідні груші» та «Знеболення снігами» показали, що Тетяна Рибар не тільки вдосконалює  вірші, але й розширює культурний контекст і світогляд, набуває артистизму слова та філософічності думки.

«Мідні груші» відкриваються віршем «Голос роду».  Саме в нічних обіймах сну, коли життя зустрічається зі смертю,  можливо почути і побачити надреальне –«голос роду, плач прадавній», який вчувається у шепоті надмогильних трав.  Він оживає разом із голосом дримби, «щемним співом». Поетична, містична  картина нічного життя природи зачаровує: «надмогильні трави шепчуть мовою правічних слів», «місяць зиркає в колодязь, як вода зітхає тяжко». Розлогий рядок вірша (восьмистопний хорей) інтонаційно створює відчуття  античної неквапливості та піднесеності, а образи нічної трави як звʾязкового між реальним світом і потойбіччям сягають традицій світової поезії – американця У. Уїтмена («Листя трави»), англійської метафізичної поезії, чудово підхопленої і розвиненої Й. Бродським у «Великій елегії Джону Дону» . Світ засинає, і крізь сон-смерть пробивається голос душі поета, «зшиваючи» собою світ живих і мертвих, сучасну та минулу світову культуру.

Цікаво, що образ «голосу трави» створив свого часу і Петро Мідянка у поетичній культурологічній збірці «Трава Господня», тож можна вести мову про знаковість образу для закарпатської поезії. За таким спільним інтертекстом стоїть прагнення інтелектуально та духовно наснажити сучасний культурний простір закарпатців, не запозичивши його у інших, не вигадавши штучно, а дослухаючись і розкодовуючи власне народне та історичне минуле.

У Тетяни Рибар метафізичний світ змінюється карпатським міфологічним («А за вікном», «Білі вівці», «Гой, осене кармінно-золотава!», а подеколи – і деталізованим сучасним («Нам далі іти …», «Дівчинко, люба»). Міфологічна складова не має глибоко відрефлексованих розгалужень, вона стримана, переважно метафорична, і пов’язана насамперед із стихіями води (для Тетяни зазвичай це Лета, ріка-кордон, пластична динаміка жіночого життя – «а ми і є природа //  –  вода і глина»), неба (туману, вітру), гір. Найчастіше краєвид створюється зверху вниз, від неба – до землі, звідси – постійна присутність небесної сили, одухотвореність світу.

Очевидно, що Тетяні вдаються не картини динаміки подій, стрімких змін і метаморфоз, а споглядання світу у моменти вищого драматизму і хисткої гармонії. Такий світ на мить  затамовує погляд і подих, він наче спокійний, із пригашеним світлом, із півтонами і розмитістю пейзажних акварелей. В ньому можна розгледіти душу в собі та істинну красу навколо себе:

Згорає біль у філософії страждання.

Тут кожен нерв – окремий голий світ.

Із кожним злетом довшає політ,

І простір глибшає у межах існування.

Авторська манера неквапливого споглядання та «переживання» світу вловлює його протиріччя як древній закон життя («на тім краю села гостина, // По той бік плачуть і хоронять», «вдивляються у небо бані, // В косицях поле молодиця. // Вже сушить зілля босорканя, // А при дорозі удовиця, //Тримаючи розквітлу віть, //Мов чорне дерево, стоїть»).  Авторка не сприймає своє «я»  відокремленим від реалій географії, природи, міста, людського оточення. Вона «вписує» себе в них, розчиняючись і створюючи незвичне для лірики  «антисуб’єктивне» бачення світу:

я долаю себе вистигаю розпалююсь твердну

переходжу деревами вічність і дихаю небом

а за вікнами студить і судить так немилосердно

безпритульна зима нагнітаючи хмари-амеби

У описах – мінімум чуттєвості, але виразна пластичність та рельєфність образів, широта картин, природний потяг до гри різними мистецькими гранями – мелодійністю, живописністю, світлотінями, складною мозаїкою готичного міста та сільського пейзажу – надають віршам Тетяни поетичної різноманітності, психологічної глибини:

На карті світу все більше літа

Кому забракне тепер тепла

Ми божі діти із фарб і ліній

З цитат і тліну

З тривог і сна…

Тетяна прекрасно володіє народним словом, з-під її пера вийшли чудові стилізовані закарпатські співанки («Гудіть, гуслі»), а вірш «Вервечка» можна віднести до найкращих здобутків закарпатської лірики.

Книга «Знеболення снігами» –  найбільш довершена за художньою виразністю та глибиною думок і почуттів. Те, що сніг лікує, збагнув ще Б. Пастернак («На свете нет тоски такой, // Которой снег бы не вылечивал»). До слова, «мідні груші» Тетяни Рибар – образ, пейзажно близький «обвугленим грушам» Б. Пастернака («Февраль! Достать чернил и плакать»), але за внутрішнім змістом більш насичений і складний:

Соком стиглої груші

Між пальців стекла сутінь…

…

Сіра байдужість дорогу

Пробігла чорною кішкою

Хтось купає за рогом

Місяць у мідній діжці

Тетяні не чужі й інтонації, мелодика поезії  Г. Лорки, які надихають на абсолютно оригінальні вірші та образи («А потім усе спочатку», «Вечір ввійде до хати»). Такі перегуки створюють широкий культурний контекст поезії Тетяни Рибар, переконують у її професійній поетичній майстерності, обнадіюють щодо подальших впевнених кроків поетеси на ниві української літератури.

Вірші Тетяни Рибар – не містечкова провінційна творчість, це виразна, глибока, новаторська українська поезія, яка повинна  знайти свого читача та поціновувача.

Теги: Рибар, поезія, вірші

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати