До речі, за першу книжку «Феєрверк багряної шипшини», що вийшла минулого року, Маріанна вже отримала обласну премію «Дебют», про що інформували читачів письменницькі сайти «Укр.літ» та «Буквоїд».
Вона йому присвячувала вірші,
У неї в грудях билось серце, бо
Вона його любила, та найбільше
Чомусь боялась рими про любов.
Вона на нього подумки молилась,
І плакала, коли додому йшов.
Зізнатися хотіла – та несила,
Її мовчання – то найкраща з мов.
Але своє мовчання, як і свої найсокровенніші почуття, Маріанна не приховує, а переливає в поезію, в римовану та неримовану лірику, у верлібри, які органічно і ненав’язливо торкаються струн душі читача і змушують співпереживати, співжити, обурюватися і захоплюватися, плакати і усміхатися, страждати і відчувати порушення ритму і свого серця.
Я тебе ніколи не забуду,
Не зів’януть спогадів букети.
Не відкрию таємницю людям,
Люди – це такі чужі планети.
Буду щем приховувати в серці,
Буду жити поки нам живеться,
Колисати ніжно на веселці,
Мов малу дитину, твій усесвіт.
Василь Густі поетично порівняв відвертість поезії у цій книзі зі спідницею дівчини, яка іноді буває закороткою.
що мені робити з нашими
дев’ятьма з половиною місяця
зрад?
сумую за таким чоловіком,
для котрого б стала
справді коханою жінкою,
а не просто глечиком.
я не можу любити тебе
усім серцем і тілом,
бо ти занадто хороший
для всіх,
а вони мене
ненавидять.
Маріанна не вміє дозувати щирість і відвертість, вона не хоче чогось приховувати чи замовчувати, вона спілкується з читачем як з найближчим і найріднішим чоловіком, як сама з собою, як із янголом охоронцем, який так часто приходить до неї у вірші.
Травень духм’яний колише
Нескошені зоряні трави.
На його хрустких простирадлах
мріється так яскраво.
Коли ти п’єш із келиха мого лона,
Настає тиша
Довша і глибша,
Ніж вічність.
«…у книжці фонтанують, іскряться, піняться-шиплять аристократичне шампанське, сакральна свячена вода, органічна кров калини, космічний розмах ножово-ніжних почуттів-доторків у фатально-прірвній боротьбі між свободою і насолодою, обов’язком і потягом, язичеським і християнським…» – каже Ігор Павлюк у передмові до книги. І він правий на сто відсотків, бо саме такі враження залишаються після прочитання віршів Маріанни Шутко. А ще з читачем залишається післясмак чогось ніжного, витончено терпкого, чогось світлого і доброго, чогось теплого і м’якого, до чого хочеться торкатися знову і знову. Цю поезію варто читати і перечитувати, бо вона справжня, бо вона глибинна і мудра, неординарна і не схожа на будь кого. Вона особистісна.
Василь Кузан, Укр.літ