Голос звитяжної пори. Газети Карпатської України

Незважаючи на те, що мова йде про події більш ніж 70-літньої давності на теренах лише однієї частинки української землі, актуальність проблематики тогочасних газетних дописів не загубила своєї актуальності для цілої Україні й сьогодні.

«БУДУЄМО – ВСІ ДО ПРАЦІ!»

Левову частину часу і зусиль уряду Карпатської України забирали політичні та оборонні клопоти. Однак не меншої уваги потребував й економічний  розвиток краю, соціальне забезпечення населення. Своєрідна філософська концепція ставлення до праці в українській автономії була висловлена у статті щоденника: «Опіка над робітництвом Карпатської України», у якій зазначалося: «В Українській нації всі будуть робітниками: одні за плугом, другі за станком, треті в лабораторії, четверті над книжкою, а кожна праця цінитиметься, як національний обов’язок».

А вершити свій «національний обов’язок» було де. Перед новою владою, усім населенням гостро постали проблеми малоземелля, відсутності розвиненої індустрії, безробіття. Закликаючи співвітчизників «творити своє господарство», “Нова свобода” у редакційній статті від 13 листопада писала: «Можливості праці в нас можуть бути дуже великі, бо нам треба будувати нові фабрики, регулювати ріки, треба поширювати й вдосконалювати ті галузі народного господарства, що вже існують, а крім того, треба буде ще й нові галузі запроваджувати, як, наприклад, переробка овочів, оброблення шкіри, хатній промисел».

Імпульсом для розвитку економіки краю мало стати спорудження у Карпатах великої гідроелектростанції. «Електрарня, якої нема  в Європі», мала будуватися «біля Нижнього Бистрого, де Ріка і Теребля віддалені між собою на 3 кілометри. Якщо прорізати тонелем гору і пустити Тереблю в Ріку, то вийде спадистий водопад, який без вугілля, без дров може погнати електрику» («Нова свобода», 9 листопада).

Саме на цьому місці й за цим задумом у 1956 році уже радянською владою було збудовано нині діючу Теребле-Ріцьку ГЕС.

Одним із найперших практичних кроків нового уряду стало розпорядження від 14 листопада 1938 року про відміну екзекуції. «Для стягання довгів, що повстали перед днем 1 жовтня 1938 року, не можна до кінця серпня 1939 року позволити якого-небудь рода екзекуції або продовжити вже дозволене екзекуційне поступування».

Не важко здогадатись, яке  враження справив цей документ, особливо на обібраних лихварями селян Верховини.

Економічна реформа мала охопити всі галузі народного господарства, а найперше – лісову. 11 січня газета видрукувала статтю інженера Михайла Дутка, у якій автор, розмірковуючи над змінами у лісовому господарстві, зазначив: «З економічного боку в першу чергу прийде під увагу розбудова лісового промислу, тобто нових тартаків, фабрик на меблі, на целюлозу, штучне прядиво тощо.

З інтенсивненням лісового промислу велику частину деревного продукту буде запрацьовано в краю, а наслідком того значна кількість населення знайде нові верстати праці». Разом із тим інженер вважає, що «кожний крок  в лісовому господарстві сьогодні мусить бути наперед докладно обдуманий, щоб наступна генерація не відсудила нерозважливих поступовань своїх попередників».

Нові перспективи для розвитку краю відкривало будівництво автомагістралі «Захід–Схід» від Берліна до румунського кордону. 175 кілометрів цієї траси мали пролягти по території Карпатської України від Малого Березного через Перечин, Сваляву, Довге, Хуст  до Тячева. Начальник ресорту міністерства публічних робіт інженер Олекса Санат у бесіді з кореспондентом «Нової свободи», вміщеній у номері за 22 листопада, на питання, яку користь принесе краю прокладання дороги, відповів: «1.Саме будівництво, що розраховане на 5 років, а потім вдержування дороги, забезпечить людей роботою. 2.Зліпшить умови для хліборобства й промисловості через доступи до комунікації для околиць, що були далекі від доріг. 3.Поширення туристичного руху, що притягне заграницю до наших купелевих місць».

Під рубрикою «Будуємо Карпатську Україну» газета опублікувала цілу низку статей щодо перспектив розвитку інших галузей сільського господарства, зокрема виноградарства, ефективного використання полонин для потреб тваринництва, ознайомила читачів з планованою організацією системи соціального забезпечення, формування власного бюджету, задіяння на службу народу природних багатств.

Юрій Манівчук у числі за 11 січня пише про налагодження соціального забезпечення: «З нашого краю у формі соціальних причинків кожного року відводилися великі суми до центральних установ, де нагромаджено величезні  капітали (…). Загальною метою нашої влади є так зорганізувати соціальне обезпечення, щоб ані корона нашого робітника не відпливла в чужі краї, але служила господарському та соціальному піднесенню нашого краю». Як бачимо конфлікт інтересів «центр- регіон» має давню історію за усіх часів.

Внаслідок великої розбудови мала змінитись і столиця Карпатської України – місто Хуст. Прем’єр уряду А.Волошин в інтерв’ю чеській газеті «Лідові новіні» («Нова свобода» за 12 січня передрукувала його) описав таку перспективу: «На просторі між Замковою горою і залізничним двірцем побудуємо нову урядничу дільницю, наше хустське Галаго. Побудуємо там палац уряду, університет, кафедралю, домівки для студентів, музей, український народний театр. У наступнім році з весни розпочнем будувати залізничну лінію впродовж Карпатської України через Перечин, Сваляву до Хуста».

До виконання усього комплексу робіт слід було приступати негайно і всім миром. У статті «Будуємо – Всі до праці!» газета справедливо нагадала: «Нашим найбільшим ворогом є лінивство і п’янство. Треба всім нам раньше встати, пізніше лягти, не ходити по корчмах та менше святкувати». Чим не злободенно для нашої пори?

 «МИ НЕ ХОЧЕМО НАЦІОНАЛЬНИХ  КАЛІК»

У справі національного усвідомлення українців Закарпаття у міжвоєнний період виключна  роль належала учительству – найчисленнішому гурту інтелігенції. У 1930-их роках мешканці Підкарпатської Русі (Карпатської України) це чудово розуміли, може й краще, аніж наш сучасник. У статті «Перед шкільними воротами» у числі від 25 червня, “Нова свобода” наголошувала: «Молодь – це наша надія, це наша будучність, це наш цвіт, тому наше громадянство повинно вважати на її виховання, повинно вимагати, щоб наша молодь, шкільна дітвора була виховувана у народному дусі,  народною мовою, щоб її не навчали на ненависть до свого рідного слова, народу, його звичаїв».

Просту істину, що майбутнє за тим народом, котрий має національну освіту і свідомих учителів, розуміли й противники українства. Вони й нав’язували так зване мовне питання, вели відповідну кадрову політику, зокрема майже безвідмовно надавали місця в школах учителям із числа російських білоемігрантів – переконаних прихильників ідеї “єдіной і нєділімой”. З цього приводу «Нова свобода» у номері за 9 серпня видрукувала редакційну статтю «Наради молодих учителів», у якій писала: «Нашому народові крім його живиої струйної народної мови русофіли й мадярони імпутували штучну, мертву мову, й ця «мова», якій місце давно між лахміттям історії, затримує, спиняє розвиток живої мови, затримує розвиток здорового національного організму».

Під загальним заголовком «Не буде спокою, поки не буде справедливості» «Нова свобода» за 1 липня подала вимоги батьків і учнів з Бедевлі, Білок, Великих Лучок, Вишкова, Хуста, Дравців, Ізвора, Королева, Підгорян, Зарічева проти «русскіх учебніков». Подібні листи публікувались і в інших номерах газети.

«Нова свобода» ставала на захист українських учителів, протестувала проти дискримінаційної політики крайового уряду і місцевої влади стосовно тенденційного підбору кадрів.

На межі 1938–1939 років найбільша складність полягала у тому, що основні освітні заклади були зосереджені в Ужгороді, Мукачеві та Берегові, які на той час уже відійшли до Угорщини. Постало завдання у найкоротший термін перемістити їх до населених пунктів Карпатської України, забезпечити необхідними будівлями, приладдям і зорганізувати  перерваний навчальний процес. Цю дуже непросту задачу влада, долаючи значні труднощі, вирішила досить успішно. Навчання у всіх закладах переводилось на українську мову. Вже тоді у підвалини діяльності закладалася концепція національної школи.

Активно розвивалося у Карпатській Україні і культурне життя. У столиці Хусті та інших містечках краю проводились літературні та музичні  вечори, з успіхом давала вистави керований братами Шерегіями драматичний театр «Нова сцена».

Ось як відгукнулась «Нова свобода» 15 січня на різдвяні дійства по селах Верховини: «Цього разу наша селянська молодь колядувала в користь своєї оборонної організації «Карпатська Січ». Всюди зустрічались ми з колядниками з Вифлеємами й зірками. Найбільше зробили  на мене враження колядники з Лозянського, що обійшли своє село, прибули й до Волового і творили дуже гарну  цілість…»

Під заголовком «Велике свято Соборності Українського народу» 19 січня газета видрукувала програму урочистостей і культурницьких акцій. У день ювілею Кобзаря вийшла редакційна стаття «Не забудьте спом’янути…». Основні заходи планувались на 15 березня. Їх фіналом мала стати вистава «Гайдамаки» у виконанні акторів «Нової сцени». Але історія готувала нашим землякам зовсім інший фінал…

«ВСІ ГОЛОСУЙТЕ ЗА СЕБЕ!»

Січень і лютий 1939 року видались насиченими на політичні події. З 26 січня «Нова свобода» стала виходити у новій якості й під керівництвом нового редактора – Василя Гренджі-Донського. Причиною тому – зміни у політичній структурі краю. 13 січня 1939 року на базі Першої Української Народної Ради та її місцевих осередків було засновано політичну партію – Українське Національне Об’єднання (УНО).

24 січня зорганізовано штаб партії. Його очолив колишній редактор газети Федір Ревай, а сама «Нова свобода» стала друкованим органом УНО. З цієї пори на її сторінках переважають матеріали передвиборної тематики.

Вибори до першого Сойму (парламенту) Карпатської України мали відбутись уже 12 лютого, тому зрозумілою є  посилена увага до події. Тема перегонів вперше зустрічається у номері за 12 січня у замітці «Передвиборчі  настрої», де сказано: «Карпатська Україна приготовляється до соймових виборів. Будуть це перші  вибори в своїй автономній державі, а населення  вповні уявляє собі вагу того моменту». 26 січня  газета повідомила, що «Карпатська Україна буде мати приблизно 32 послів, тобто одного на 20 тисяч мешканців».

Сутність майбутнього голосування викладена у статті «Мораль виборів» у числі за 2 лютого. «Ми хочемо бути сильними, а тому потребуємо свобідної волі і свідомості виборців, бо лиш тоді буде це  цінним матеріалом. Деморалізувати наших виборців не будемо, як це робили раніш чужі партії. Наша ідея, ради котрої підемо до урн, має в собі таку моральну силу, що вона сама нас примушує йти».

У пору електоральної кампанії газета систематично друкувала звернення до інтелігенції, учительства, селян, просвітян, молоді, жіноцтва. Подавались відозви, заклики, лозунги, штрихи з біографій кандидатів у посли Сойму, графіки політичних зборів-зустрічей із кандидатами, агітаційні гасла на взірець «Всі голосуйте за себе!», друкувались вірші, присвячені цій події. Зокрема, Андрій Патрус написав вірш «Вибори», у якому закликав ретельно готуватись до цієї надзвичайно важливої події, аби повсюдно «по селах і містах переміг наш стяг».

8 лютого опубліковано звернення «До всіх громадян Карпатської України», підписане Августином Волошиним і Юлієм Реваєм, та інтерв’ю з провідником УНО Федором Реваєм.  А напередодні виборів «Нова свобода» вмістила замальовку Остапа Сірка «Останній день перед виборами». Автор побував у крамницях, кав’ярнях, на міських майданах і просив людей різних уподобань поділитись враженнями від електоральної кампанії. Відверті, неординарні, часом дотепні відповіді змалювали цікаву картину підготовки до перегонів. .

У день голосування вийшов святковий номер. Відкриває його стаття під назвою «Сьогодні велике свято». «Карпатська Україна – найкраща перлинка Українських Земель, сьогодні одягнена у святочне, прикрашена цвітами, бо вона дочекалась великого дня», – писав автор,  редактор газети Василь Гренджа-Донський.

Цей справді великий день завершився блискучою перемогою Українського Національного Об’єднання,  продовжувача політики Першої Української Народної Ради. У «Вислідках голосування», обнародуваних 15 лютого, повідомлено: у виборах взяло участь 92,5 відсотка  виборців, із них за УНО проголосували 92,4%. Очевидно, є в тому певна  закономірність, що на першогрудневому референдумі 1991 року за незалежність України також проголосувало 92,5 % закарпатців.

Газета помістила підсумкову таблицю, де було наведено дані по всіх населених пунктах і округах краю та навела прізвища 32 послів Сойму Карпатської України. Окрім українців, серед них були чех Мілан Драбл, німець Антон Ернест Ольдоферді і румун Григоріє Мойш.

Багатолітня національна і просвітницька діяльність Августина Волошина та його однодумців вилилась у прагнення закарпатоукраїнців мати свою незалежну Українську державу. І йшли вони до неї мирним і конституційним шляхом, вручивши  долю своєї молодої держави в руки найбільш авторитетних і відомих постатей. У правильності свого вибору наші попередники переконалися уже 15 березня. Під гуркіт канонади окупанта пройшло засідання Сойму, який проголосив незалежність держави Карпатська Україна, утвердив її назву, обрав президента, надав українській мові статус державної, утвердив державними символами синьо-жовтий стяг, гімн «Ще не вмерла Україна» і герб. Вступаючи на посаду президента, Августин Волошин мовив: «Прошу Всевишнього, щоб скріпив нашу віру і дозволив нам розбудувати нашу Землю для щастя й добра Українського Народу».

Однак вже 16 березня 1939 р. у Хуст увійшли угорські війська, а 18 березня територія Карпатської України була окупована гортиською Угорщиною.