Довгович: Страх спонукає мовчати, любов – говорити

Наступного місяця весь прогресивний  люд відзначатиме ювілей, 230 років від дня народження закарпатського Леонардо да Вінчі – філософа і годинникаря, будівельного прораба і поета, астронома і бджоляра, священника і фігляра, адвоката селян і весільного музиканта, академіка і садовода Василя Довговича із села Золотарево. І хоч про виняткову масштабність цієї постаті здогадувалися і угорські вчені, і згодом Франко, і наш сучасник Валерій Шевчук, до остаточної оцінки його діяльності й філософії ще далеко. Ми тільки починаємо відкривати для себе Довговича як вченого і філософа «номер один», зауважує видавець і письменник Іван Ребрик - з огляду на десятки  неопублікованих  томів його праць, присвячених філософії, астрономії, фізиці, лінгвістиці, етнографії... (до речі, появі терміну «етнографія» у світовій науці завдячуємо саме Довговичу) Тому з нагоди березневого ювілею та й без нагоди слід чекати  нових відкриттів щодо видатного українця.

А поки що пропонуємо інтервю з Василем Довговичем з приводу тих результатів діяльності, яких він досяг принаймні у 49 років свого життя.

- Василю Михайловичу, перш, ніж почати розмову, мабуть, варто пояснити, чому Ви постійно говорите про себе у третій особі. Це тяга до ексцентричності, чи  бажання оцінити себе ніби збоку?

- Почнемо з того, що Василь Довгович – це перш за все наслідок  самовдосконалення, це результат, якого досягнуто завдяки навчанню, самодисципліні, руху до мети. Принаймні такими були мрії і задуми.  Адже прізвище батька було Довган. Відповідно син його отримав прізвище Довганич. А вже тоді, коли вистачило грошей на запис нового імені, то обрав собі прізвище Довгович на честь того села, де я почав свою священницьку діяльність. Тому справді у автобіографії йде розповідь як про третю особу.

- Де ви здобували свою початкову й гімназійну освіту? Хто вас до цього спонукав?

- Не з чийогось спонукання, але завдяки природному нахилу почав вивчати писемність – спочатку руську вдома у дяка і в сусідньому селі Кевешлігеті. Угорсько-латинську школу теж закінчив слугуючи у плебана Івана Терека. Чесно кажучи, шановний римо-католицький священник не вірив, що сільська дитина здатна вивчити латину. Я плакав, намагаючись запамятати незнайомі слова, а Іван Терек відговорював мене від навчання «Поки я живу, латиністом ти не будеш» - інколи роздратовано говорив учитель. Він помер, коли мені було 24 роки, а мої вірші латинською мовою друкували й поширювали серед читачів... Але все таки він допоміг мені закінчити школу в Сигеті.

- Для навчання  потрібні були кошти. Де ви їх заробляли?

- Були різні можливості. По-перше я працював у Івана Терека і цим відплачував за науку.. Навчаючися у Сиготі я давав приватні уроки. Скажімо, 1805 року займався вихованням та навчанням дітей графа Перені у Севлюши.  Крім того я був музикантом, грав на весіллях і теж мав від цього необхідний підробіток. Репетиторством я займався і в Варадині. Це було цікаве містечко з яскравими особистостями. Взяти хоча б художника і модельєра Івана Садецького. Він шив наймодніші одежу і взуття для варадинців. Були й інші гарні люди. Признатися, це був найщасливіший студентський період у моєму житті.

- Авжеж. Хто не читав ваші пристрасні вірші до красуні Агнеш, з якою ви зустрічалися кожного дня, будучи вчителем в сусідньому будинку. «Про те, чого ці губки обіцяють, моє перо, на жаль, не сміє написати...»

- Хотів би, щоб мене правильно зрозуміли. Це була чисто платонічна любов. Агнеш Візер була донькою головного нотаріуса Бігарської жупи. Але батько помер. Їй було 17 років, вона жила поряд  з будинком каноніка Роталлера, де я почав давати приватні уроки. Це була надзвичайно інтелектуальна й дуже моральна дівчина. Я справді не пропускав ні одного дня, щоб не побачитися з Агнеш. Але це були почуття без взаємності. Тим не менше я дуже розсердився, коли побачив її з іншим. З цього приводу у нас виникла сварка і я всіма силами шукав примирення. Врешті воно відбулося – я отримав від неї в подарунок вязаний футляр для годинника. Але все одно так тривати безкінечно не могло. Одного разу я присвятив їй вірша, в якому описав її похорон. Це була  ритуальна чи може віртуальна смерть Агнеш у моєму серці.   

- Тим не менше життя триває. Насичене студентське. Судячи з віршів про міських проституток, дотепів над геями, епіграм на честь пияцтва й всілякого зілля, яке так приємно курити...

- Чи варто все буквалізувати? Епіграми є епіграми, а життя це життя. Насправді головна моя пристрасть була філософія, та й науки взагалі. Я студіював у першу чергу Емануїла Канта, дивовижного філософа, з яким хотілося дискутувати безкончечно і задля якого я вивчив німецьку мову. Я читав багато і водночас сам писав і студіював – природу магнетизму, електрики, антропологію... Все інше для мене було другорядним. Я в той час почав називати своїх знайомих «бітангами», або ще крадіями часу. Вони приходили «поговорити», але це були якісь другорядні розмови порівняно з спілкуванням із тим же Кантом, Спінозою, Фіхте, Шелінгом... Власне тоді й виник отой вірш, якого часто цитують (буквальний переклад з латині):

ЧАС ДОРОГИЙ

Цю частину життя забирає розкіш,

А ту хлоп’ячі витівки,

А найбільшу – сумнівні наради.

Половину краде собі сон і безділля – хвороби

І лікування і інші біди.

Життя коротке і біжить теж час.

Мовчу про добрі вчинки,

Які залишаються.

О, лишенько, що залишається?

До речі, пане Василю, як ви стали годинникарем, майстром часу?

Після навчання та посвячення мене направили служити в Довге. Так вийшло, що доводилося дуже далеко ходити до майстра, щоб полагодити той чи інший годинник у селі. І щоб кожного разу не йти на поклін до майстра, вирішив я розібратися з тими механізмами. Підкупив деякі потрібні інструменти і почав вивчати те ремесло. І врешті, звичайно, навчився лагодити годинники.

Будучи священником ви встигли досить багато – і збудувати церкви, і підтягнути приходи фінансово, і насадити плодові дерева, оновити сорти.

- Щодо садівництва, то це я робив, чесно кажучи, з необхідності поставити на ноги і село і церковну парафію. Справді, інколи було дуже важко вирівнювати землю, засипати ями незрозумілого походження, шукати елітні саджанці. Я це зробив, хоча й не маю жодного потягу до сільської праці. Чесно кажу – я її не люблю, хоч і народився в селі. А щодо того, що багато встиг... Так, організував будівництво церков у Довгому, Задньому, Березнику, збудував за свій рахунок фару в Довгому... музей, канцелярію, чимало зробив у Лучках і Мукачевому... перераховувати можна багато, але з іншого боку у мене залишається безліч нереалізованих задумів – книжок, статей для академічного журналу, шкільних підручників руською мовою. Якби працював у парафіях більш впорядкованих, якби мав доступ до столичних бібліотек, якби мав підтримку з боку начальства й меценатів, то багато вдалося б написати для науки, для мого народу.

- Ви завжди ставали на захист руського народу і дбаєте про навчання рідною мовою. Я так розумію - це для вас це принципове питання.

- Знаєте, чомусь вважається, що угорською мовою чи латинню розмовляють освічені люди, а по-руськи говорять тільки простаки. А от єпископ Андрій Бачинський. цей видатний чоловік, який був таємним радником австрійської імператорки і займав одне з очільних місць у імперії завжди спілкувався з нами руською. А підписувався, зверніть увагу, кириличними буквами – АБВ – тобто Андрій Бачинський Владика. І завжди казав «Поки є Аз Буки Веді, доти живий мій народ». І це не була примха, це був героїзм, історичний вчинок. Коли єпископ Бачинський помер, я написав «Говорити чи мовчати? Страх спонукає мовчати, любов - говорити. Тут назва народу пригнічена довгим мовчанням...» Я сподіваюся, що моя відповідь достатньо зрозуміла.

- Тоді може завершимо розмову вашим віршем?

- Неборе Василю,

Дай покуй весілю!

Що ти по тих марних

Дурницях гуслярних?

Минают ти літа,

Уже лем полсвіта

І тота музика

Дость на твою долю...

Ну, і так далі.

Інтерв’ю підготував Василь Горват

P.S. Щодо ілюстрації. На жаль, поки що не знайдено портрета чи автопортрета Василя Довговича (у молодості він ще й багато малював). Маємо хіба що опис Василя Ляховича: «Він був вищий за середню постать, доброї і приємної зовнішності, на старі роки дещо розжирів, переважно був веселого настрою, в доброму гуморі, жартівник...» Є тільки барельф як результат уяви скульптора Богдана Коржа. Минулого року завдяки зусиллям видавництва «Гражда», Наталії Вигодованець, золотарівців було відкрито настінний меморіал видатному землякові, який прожив 66 років.  Але, як було сказано, достойні відкриття спадщини Довговича ще попереду. Хто знає, може його зображення ще побачимо?

Теги: Довгович

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати