На подвір’ї Едуарда Біндаса не сумно: крім воркування кількох десятків пернатих тут бігає біла німецька вівчарка, персидський кіт, чути голос кількох папуг, а у вольєрі біля дверей будинку метушиться… декоративний тхір (фретка). Про останнього господар гордо заявляє: «Не купив, не знайшов і не подарували. Сам виходив».
Навколо цього всього господарства за голубівником по п’ятах ходить невеличкий хлопчина з блокнотом у руках та допитливим поглядом: цікавиться голубами пана Едуарда. Той пояснює: «Сусідський школяр записує, чим підгодовувати подарованих мною поштарів». А у самого аж очі горять: є з ким поділитися досвідом, як свого часу ділилися з ним.
– Пане Едуарде, голубівництво – ваша сімейна справа, тож Ви – голубівник вже не першого покоління?
– Ще мій прадід розводив деякі види голубів. Але сам, звичайно, пам’ятаю лише голубине господарство діда. Від нього і перейняв любов до пернатих. Крутився поблизу голуб’ятника, виставок птахів із трьох років, і ось так «кручусь» уже 60-ий рік (сміється – авт.).
– До речі, ці всі медалі і кубки – Ваші чи теж сімейне надбання (у двох сервантах на подвір'ї пана Біндаса красуються десятки нагород)?
– Це все мої нагороди, так би мовити, документальні результати довгої роботи. За 60 років побував і отримав перемогу на десятках обласних, всеукраїнських та й світових конкурсах. Всі вони дорогі, бо зароблені власною силою, однак найбільше пишаюся кубком Радянського Союзу, який здобув у 87-му. Може, через те, що нелегко дістався. До речі, серед своїх нагород зберігаю дідів квиток члена спілки голуб'ятників. Подивіться: він ще 1925 року.
– Царство голубів Біндаса – яке воно нині?
– Сьогодні маю 17-18 порід голубів. Серед них і високолітні, і м'ясні, і спортивні, і декоративні. Особисто люблю декоративних, бо подобається, коли голуб ходить по землі і милуватися ним можна довго. Утримую і наших закарпатських вертунів: вони скоро зникнуть взагалі, бо люди вподобали більше спортивних та м'ясних голубів. Маю і рідкісні породи голубів: німецьких виставкових, кар’єрів, дутишів. Пишаюся лондонською породою – англійськими якобінами (і ми собі замилувалися голубами з цікавою шаллю – авт.). До речі, лише у мене на Закарпатті є двійко "комарнянських котрмеляків", привезених зі Словаччини.
– Дороге задоволення: утримувати це все?
– Звичайно, і у матеріальному, і у моральному плані. У клітках повинна бути чистота, а раціон повинен складатися мінімум з восьми компонентів, зокрема всякого зерна, спеціальних вітамінів. Чимало коштів йде і на щеплення проти різних хвороб. Тому тільки із зарплати або пенсії голубів утримувати нічого – занадто дороге задоволення. Однак, все береться з досвідом: я довгий час будував ці клітки для птахів, але тепер сам маю чим гордитися. Головне у цій справі – бажання та любов до живого.
– Нові породи пробуєте виводити?
– Ні, для чого? Аби мені зараз цим зайнятися – потрібно мінімум 6-7 років для вдосконалення одного виведеного виду. А мені вже 70, коли? Це вже прерогатива молодих.
– До речі, маєте з ким поділитися досвідом і кому передати естафету?
– Ой, з цим поки складно. Молодший онук цікавиться, але не на всі 100 відсотків. Однак, сподіваюся, що скоро "дозріє" і я передам йому свої досвід і господарство. Таке ж не можна упускати. Нещодавно сидів і згадував: на моїй та паралельній вулицях колись жило близько 20 голуб'ярів, сьогодні – це лише 3. Є різниця, правда? Пріоритети змінилися, на жаль. Колисть мій дід – відомий голуб'яр – не міг вийти з дому без білих рукавиць, як же – еліта, а сьогодні не всі знать, що голубівництво взагалі існує. Зараз радію ось сусідському школяреві: його аж «розпирає» цікавість до моїх пернатих.
Пройшовшись господарством пана Едуарда, милуємося його різноманітністю. Справді, є чим «жити» і що передавати поколінням.
Ольга Борсук, Зелене Закарпаття Фото Вероніки Брудки