Хван, О та мої колишні закадичні друзі

Третій гуртожиток у студмістечку на вул. Ломоносова був  винятково «чоловічий», себто навіть дівчатам-однокурсницям заборонялося провідувати нас. Не кажучи вже про інших... (Звісно, про людське око). А все через те, що сильна стать з «братніх нам країн» тут проходила так би мовити апробацію рік, навчаючись на підготовчому відділенні, й дуже була падка на слабку, есесерівську. Тож, у кімнату поселяли одного совка-парубка й двох іноземців. Совок, безумовно, мав прищеплювати чужинцю любов до ідеології Радянського Союзу. Така була негласна вказівка з деканату.

Перед тим я вже ділив помешкання з антрацитними братами-ангольцями та смугло-червонястими мадагаскарцями. Ангольці – миттю запалюються і хутко втихомирюються та страшенно ледачі, мадагаскарі – меланхоліки, напредиво спокійні. Корейці, ввесь континґент, осіб тридцять, які мешкали в гуртожитку, передусім мене вразили тим, що від шкарпеток і взуття до головних уборів ходили всі в одному, а на заняття та інші заходи шикувались і крокували шерегами. Хван і О призвичаїли мене вживати в їжу замість солі соєвий соус та смакувати їхніми національними стравам, приготовленими переважно з рису, риби та капусти. Брати їжу паличками я так і не зміг навчитися.

Якось Хван і О запропонували мені вбити бродягу-собаку (самі не сміли), й обіцяли приготувати делікатес. Я, звичайно, від такої затії відмовився, і пригощав їх нашим традиційним продуктом. Особливо їм подобалося, коли до мене приходили мої закадичні друзі (нині двоє з них обіймають ду-у-же високі посади) з кількома пляшками оковитої. Тоді двері бралися на ключ, бо з нашого боку стукачі, а що вже казати про їхніх кришталево-чистих, без жодної сумнівної цяточки перед ідеями чучхе, завше пантрували кожну кімнату, то – було б усім випивохам-інтернаціоналістам гаплик... Совкам, звісно, менший, а Хвана з О, можливо, там, на їхній Батьківщині, й розстріляли б!

Корейці пили мало, зате швидко валилися з ніг і спали непробудним сном до самого ранку. Наш брат, звісно, глушив «збрагу» за північ. І в розмові насміхався з корейців за їхню самовіддану любов (що, безумовно, підкріплювалася тваринним страхом) до тодішнього вождя КНДР Кім Ір Сена.

Минули роки... Давненько я не бачився з моїми колишніми закадичними друзями, які нині обіймають ду-у-же високі посади. Один з них, затятий і чистокровний українець, викрашається в мантії судді Конституційного суду України, який недавно виніс рішення, що «російська мова в суді не суперечить Основному Закону», а другий з них керує (фактично) однією з областей України, також – затятий і чистокровний українець, недавно цілував руку самому Кірюше Гундяєву...

Що тут скажеш... Десь на зорі нашої Незалежності почув я жахливу річ від одного з вояків УПА, який пройшов Інту, Сибір, Канаду, та на схилку літ повернувся в Україну назавжди. Той вояка, здається, його звали Василь Гайдай, на власні очі бачив, як енкаведисти розстрілюють в’язнів. Кацап – пальне, розвернеться та піде, а хохол – пальне, підійде до своєї жертви, нахилиться, переконається, чи сумлінно виконав наказ командирів!.. І, бува, ще раз пальне.

Такі невеселі думки навіяла мені смерть Кім Чен Іра...

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати