Біполярний розладнаний світ

Нещодавно тямковитий люд добрим словом згадав, як тридцять років тому впав Берлінський мур, заодно мало-помалу пішли шкереберть: Варшавський договір, РЕВ (міжурядова організація соціалістичних країн) і вся та несусвітня ідеологічна дурня, що пудрила мізки довгенько й вичинила доволі стійкий індивід – совка. На жаль, совок ще бродить між нами, цупко вчепившись за, либонь, кожного сущого. Я, звісно, пригадую ті доленосні роки, й вирішив стисло, від імені мого художнього героя Ольґерда Переяславця та його матері розказати: «Що передувало тут, в Україні, аби Союз таки розпався!» Совок, на превеликий жаль, ще нічогенький. Ряст топче.

Отже після Чорнобиля дався взнаки 1988 рік. Тоді комуняки у дихаючому на ладан Союзі дозволили попам, своїм ідеологічним про людське око супротивникам, відзначати широко й гучно 1000-летие Крещения Руси. Основні святкові заходи відбувалися в Москві, а майже рік перед тим радянський академік Борис Раушенбах, звісно, погодивши з політбюро й КҐБ, надрукував у «Кур’єрі ЮНЕСКО» хвалебну «державницьку» статтю присвячену хрещенню Русі, перекладену відтак та опубліковану багатьма мовами.  Мічений Gorby, він же Михайло Сергійович Горбачов, на честь такої визначної події щиросердно нагородив орденами Трудового Червоного Прапора та Дружби народів очільників РПЦ, їже з ними дісталася така відзнака й тодішньому митрополиту Київському і Галицькому, екзарху України Російської православної церкви Філарету. Тож, безумовно, шматок святкового пирога отримала й ерзац-столиця УССР.  

Довідавшись про те, що в Києві відбудеться одна з урочистих прелюдій відзначення 1000-летие Крещения Руси, мама Переяславця захотіла й собі вочевидь таке почути і побачити. На те звернулася до сина. Ольґерд, як мовиться: «Нічого робити, – пішов воду гасити». Попросив головреда газети «Соціалістична трибуна» Олександра Сидоровича Морикваса, аби той через свої мохасті зв’язки роздобув хоч би одне (бо, як виявилося, роздають лише для обраних) запрошення на святкову літургію у Володимирському соборі Києва. Сидорович слово дотримав – дістав. Матінка леґіня віддячилась головреду: привезла з екологічно чистої, не чорнобильської зони, баночку маринованих манюсіньких-манюсіньких, як на підбір, білих грибочків у легесенькому оцтово-солоному розсолі, приправлених горошинами чорного перцю та лавровим листком. Бартер за часів «перестройки» – діло негрішне. Виправдане! Гасло: «Від кожного – за здібностями, кожному – за потребами» майже повністю втратило сенс і йому на заміну прийшло «Ти – мені, я – тобі».

Мати Ольґерда, приїхавши з сином до Києва, ледве проштовхнулися на святкову літургію. Володимирський собор, ще за квартал оточений з усіх боків міліцією, був затлумлений вщент мирянами та непоказними людьми в цивільному. Через що обоє вони недовго пробули у тому вируючому хороводі роззяв, аґентів спецслужб і щирих прочан, розчаровані подалися геть, а наступного дня, прогулюючись середмістям, на розі вулиці Пушкінська та бульвару Шевченка, зіткнулися з натовпом біля тоді ще не перейменованого готелю «Україна». Цікаві до всього, вони й собі пристали до чималої юрби, що поїдом їла очима розгодованих до непристойності, випещених, у коштовних клобуках попів, які поважно, вервечкою, спираючись на свої патериці з позолоченими головками, виходили з шикарних автобусів «Інтуристу» й направлялися, напевно, до трапези в ресторан недешевого готелю.  

– І де ж тут Христос! – дорікнула Ольґердова мама.

– Не зрозумів? – запитав подивовано син.

– Їхні ряси пошиті з дорогої матерії.

– Ваша правда, – уточнив перегодом Ольґерд. – Ряса з грецької мови саме й перекладається, як витертий, поношений одяг.  Шмаття вбогих і жебраків.

Вона тоді й пригадала, розповіла синові, ще запримічене нею в дитинстві. Жила ж бо сиротою, без батька, зі своєю матір’ю, по сусідству з тамтешнім попом. Звичайно, жилося нелегко, та щораз на Різдво і Великдень, хоч кров з носа, а мусіло бути у них на столі, як в усіх. Мало того, одну паску з твердих сортів білого борошна слід було спекти й віддати попові (Так заведено здавна в селі). Опісля одного з Великоднів, вона малою підгледіла з цікавості через тин, як панотцеві свині мали що їсти, зокрема й розпарені зачерствілі паски аж зо три, а то й більше тижнів.

Розглядаючи з Старокиївської гори довколишні краєвиди, мама Ольґерда раптом зупинила свій погляд на вишуканих банях Андріївської церкви, про так запитала у сина:

– Думаєш, він тут таки був?

– Хто?

– Апостол Андрій Первозваний.

– Сумніваюся.

– Брешуть, як пси, де тільки можуть, їх мость превелебні.

– Хіба лиш вони… – Ольґерд переповів одне з інтерв’ю з Борисом Патоном.

Той бо ж оприлюднив, як він – президент Академії Наук УРСР, та тодішній голова міськвиконкому Києва Валентин Згурський 1979 року разом з’їздили були до штаб-квартири ЮНЕСКО в Парижі на погодження дати святкування Київської Русі та Києва – 2000-ліття. Там затялися, нізащо не хотіли схвалити, що Київ аж настільки поважний у віці, й «омолодили» його на п’ятсот років. Патон, який був присутній на засіданні, напівжартома порадив Згурському: «Швидше йди на трибуну і погоджуйся. Інакше зріжуть ще кілька сотень!» Той так і зробив. Отже таким побитом і з’явилося офіційне рішення ЮНЕСКО про святкування 1500-ліття Києва у 1982 році.

– Мабуть недуже хотіла сього й значно молодша за Київ повік підступна до нас Москва? – поцікавилася в Ольґерда його не в тім’я бита, прозорлива мати.

– Зрозуміло, Щербицький, який був у добрих стосунках з Брежнєвим, насилу умовив тоді генсека, аби кремлівська та великодержавна окацапина погань не перечили хоча б 1500-літній даті з дня народження Києва.

З тих часів і взявся Переяславець за гуж, волочачи на гору скрипучого арійського воза, нагромадженого сякими-такими знаннями, постійно доповнюючи гарбу. Добре усвідомлюючи, що без первісних знань нічого ставати на прю з своїм штудерним, добре підготовленим ворогом. Міцно зціпивши зуби, леґінь крок за кроком долає узвишшя, яри й перешкоди, підносячи ввись вікодавні арійські науки. Ще з спудейських років придивляється і принюхується до новоявлених віянь, що після опари Чорнобиля густо, кому що до вподоби, забродили в розсипчасто-пухкому суспільстві. Вітчизняні, безперечно, читай українські, забудьмо вже про радянські: мистецтво, релігія, політика хвацько вдарились у християнську немовби доктрину, засалену щедро гура-патріотичним, позбавленим міри, апломбом. Коли ж відкрилися шлюзи, звісно, на поверхню ринуло всеньке-усеньке, що віками-роками замулено лежало на глибокому споді, й стражденні, відповідно, кинулись прибирати найлегше, що потрапляло до їхніх пожадливих рук. Ольґерду стало зрозуміло, що тодішнє ще радянсько-вкраїнське суспільство не годне докорінно мінятись, прибирати сучасних ознак. Укрзагал, прибитий віками й розшматований порівняно недавно загребущими сусідами, розгублено метався з крайнощі в крайність, аби втриматись хоч якось на плаву, не канути знову ж у безвість, на припасоване воріженьками дно.

Раптом Переяславець довідався про РУНВіру та їхню священну книгу «Мага Віра» авторства Лева Силенка. Дуже його зацікавило. Вивідав, у кого ж можна її позичити в Києві, й якось у розмові з академіком Миколою Жулинським узнав, що він – директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР має вкрай потрібне Ольґерду видання. Той не відмовив – позичив йому на місяць товстелезну, сторінок 1427 – «Мага Віру». Леґінь, уже ознайомлений з «Ріґведою», «Сотворенням світу» Івана Франка, «Світоглядом українського народу» Нечуя-Левицького, «Люборацькими» Свидницького, «Вірою предків наших» Шаяна й, безперечно, засадничими працями Ніцше, відчув щось неладне в просторікуванні Лева Силенка. Стовп, духовний учитель і пророк РУНВіри, самозакоханий у себе до нестями, виставився яко Христос, тільки трохи відредаговано-поштиво й у вишитих хрестиком українських шатах. Себто: зовнішність начебто в тексті є – утроба ж відсутня. Та перше, що відвернуло Переяславця від РУНВіри – монотеїстичне самолюбування Лева Силенка. Шило на мило, звичайно, Ольґерд не проміняв. Зостався вірний неземному – Небесному лику. Однак, попри все, лишився задоволений од того, що осилив таки 1427 сторінок грубезного опусу, й звідтам дещицю взяв собі на замітку. Як ніби той волохатенький джміль: не гребує, збирає пилок звідусіль! 

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати