Марцін Свєтліцький, добрий диявол ранку

Книжка, про яку далі хочу провадити, для українського читача давноочікувана: на її появу чекалося вже кілька років, а вірші автора відомі з кількох публікацій у літературних часописах і навколо літературних леґенд. Отже – Марцін Свєтліцький. 64 вірші про водку та папіроси: пер. з пол. – Харків: Фоліо, 2011. – 107 с.

У нашій країні поезії друком виходить настільки мало, що вже саме час засумніватися в її, поезії (але й країни, врешті, теж), існуванні. Проте поетам таки вряди-годи вдається про себе нагадувати: то передчасною смертю, то європейською нагородою, то – якщо стрибнути вище голови – виходом поетичної збірки.

Марціну Свєтліцькому в цьому сенсі підфартунило: він ще живий, його книжка вийшла не в якійсь там вчергове Німеччині, а в Україні, а переклали його вірші прекрасні українські поети Андрій Бондар, Остап Сливинський і Сергій Жадан.

Як вже зрозуміло з назви, в українській книжці Свєтліцького ми знайдемо 64 вірші – про тебе й про мене, про неї й про нього, але про горілку й сигарети теж: так само, як про сонячну Домінікану й гамбургери. Народжений у 1961-му, Марцін залишається вічним панком, постпанком, постімпресіоністом, ілюзіоністом, героєм кримінальної хроніки і літературних рецензій, жителем Кракова, який не має паспорту, музикантом, пияком і радіоведучим, улюбленцем всіх своїх десяти друзів, ворогом польської ідентичності і одним з найкращих польських поетів останніх десятиліть. Марцін – фронтмен заснованого ним у 92-му році рок-бенду Świetliki, в якому він співає (краще сказати – виконує) власні вірші. Це накладає певний відбиток на його творчість: багато текстів ніби спеціально написані для музики, насичені повторами (приспівами), контральто й криками з зали. Польський Джим Морісон в мініатюрі, не більше й не менше.

На цій ліричній ноті облишимо загальні зауваги і перейдемо до віршів. Їхня прозорість і брутальність, антипоетичність і гемінґвеївська простота створюють такий неймовірний романтичний шарм, що доводиться всіх їх вкупі любити – і вірші, і Свєтліцького, і польську поезію, яка може собі таку розкіш дозволити.

Марцін Свєтліцький пише переважно про себе. Може, тому ця збірка ще не отримала жодної рецензії, хоч і вийшла понад два місяці тому; а може й тому, що нікому, крім нас, грішних, вона не потрібна. Якби автор цих віршів був героїчним пожежником чи хоча б дрібним клерком, то ми б отримали в його поезії багато сонця, вітру, польських архетипів і посилань на нобеліантів, але Свєтліцький – всього-на-всього Marcin Świetlicki, тому в його текстах багато речей повсякденних, як-от: сигарет, потягів, набридливих і нецікавих людей, горілки, сп'яніння й злості, поліцій, міста, пекла і велосипедистів. Так любити жінок може тільки самець, так любити сигарети може тільки поет.

Вірші Свєтліцького найкраще сприймаються з бодуна. Тоді складається таке враження, ніби говориш з Марціном по телефону, і він все це тобі розповідає, або ніби п'єш з ним у скайпі, цокаючись об монітор, матюкаючись на повільний нет і просячи зачекати 10 хвилин, адже саме стільки тобі до найближчого кіоску з пивом і сигаретами.

"У моєму домі нема проблем

 з алкоголем, бо я

п'ю в місті. П'ю зі страху,

п'ю з радості".

В обід, коли ранково-святкова похмільна піднесеність минає, залишаючи тільки вразливість до яскравого світла й звуків, вірші Свєтліцького можуть вас розчулити, як малу дитину:

"Надто сентиментальний

Я з бодуна.

Це відомий стан, коли навіть реклама

Доводить до плачу".

Особлива форма брутальної категоричності, характерна для Марціна, дозволяє йому формулювати свої думки виразно й по-чесному, так, що хоч-не-хоч, а доводиться йому вірити, ставати на його сторону, ставати спільником. Ця чесність підкупляє настільки, що починаєш ці вірші приміряти на себе, привласнюючи слова й переживання ліричного героя собі:

"Ти – ангел.

Я – труп.

Ти – правда.

Я – хуй там правда".

Якщо йти за правилом, що раз у рік і мотика стріляє, то і в "64 віршах про водку та папіроси" знайдемо героїчні настрої, сповнені молодечого запалу й бунтарства, дурки і жаги пригод:

"Одного дня

Річкою Віслою

Припливе

Корабель піратів

З п'ятьма щоглами і

Двадцятьма гарматами.

І вони спитають:

- Хто тут Свєтліцький?

І тоді я стану

Просто посеред Ринку

І буду показувати:

- Того. Того. Того.

Того. Того. Ту і

Того прибрати.

Ту ліквідувати.

Того. Ту. ВСІХ!"

Так насправді трапляється з добрими віршами, що пишучи чи говорячи про них, розпалюєшся і піддаєшся шалу, вдаючись до майже безперервного цитування. Що, як на мене, й правильно, бо не варто писати про поезію краще, ніж вона на те заслуговує (може й взагалі не варто про неї писати). Непотрібно засмічувати ефір своїми домислами, якщо натомість – і наостанок – можна поділитися ще однією улюбленою строфою:

"Отже, проїхали. Про щось розмовляємо.

Про літературу, можливо, навіть про

Жінок. Дощ починає падати.

Він непогано тримається,

Хоч і п'яний як свиня. Я непогано тримаюсь,

Хоч як свиня тверезий.

І знову він – показуючи на тих двох, говорить:

Дивись, непогано складається, їх двоє і нас двоє,

Підсядемо до них. А я, я говорю: Не хочу,

Ні, не маю бажання,

Ну його нахрін, у мене настрій

Непересідальний.

Ну його нахрін, у мене настрій

Непересідальний.

Поміж сваркою з однією жінкою й розмовою з іншою,

Котра, можливо, теж перетвориться на сварку,

Я не маю бажання.

Ну його нахрін, у мене настрій

Непересідальний".

Дякую за увагу. Зустрінемося в пеклі, друзі.

Андрій Любка, для ART UKRAINE

Теги:

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати