Слово про Семена Панька

До свого сорому, про постать Семена Панька я довідався поза межами Закарпаття. Коли п’ять років тому вийшов мій перший переклад із сербської (роман «Комо» Срджана Валяревича), львівський письменник Юрій Винничук сказав, що я продовжую давню закарпатську традицію перекладати юґославів, а тоді розповів мені про Семена Панька. А тепер я, у свою чергу, хочу розказати читачам про цю непересічну людину.

Фактично Семен Панько, хоч і народився після Першої світової війни, був одним із останніх реліктів австро-угорських часів, адже в своїх зацікавленнях і контактах він був повноправним громадянином Центральної Європи. А це означає, що знав і цінував культуру своїх сусідів, крутився в інтелігентних середовищах одразу кількох країн, виконував своєрідну функцію «посередника», мосту між народами й літературами.

Семен Панько отримав добру освіту, навчався у Мукачівській гімназії, слухав лекції у Будапештському університеті (саме там і навчився мов), після Другої світової закінчив філологічний факультет університету в Ужгороді. Та найбільше, як і кожного письменника, його формувала самоосвіта, любов до книжок і літератури.

Справжній поліглот, Семен Панько перекладав художню літературу з сербської й хорватської (тоді її ще вважали сербохорватською), чеської, словацької та угорської мов! Окремо варто згадати, що перекладав він не тільки на українську, а й із української на угорську – завдяки його зусиллям угорський читач може познайомитися з творчістю Івана Франка і Леся Мартовича.  

Переклади Панька на українську – це не якісь тексти-одноденки, а глибокі, складні, поліфонічні твори видатних письменників, справжня класика. Тут варто назвати переклади книжок чеського письменника Івана Ольбрахта, угорського поета Атіли Йожефа, хорватського прозаїка №1 Мирослава Крлежі та автора світового рівня, Нобелівського лауреата з літератури Іво Андрича.

Власне кажучи, Семен Панько відкрив для себе й переклав українською видатний роман «Міст на Дрині» за кілька років до отримання Андричем Нобелівської премії. Хтозна, можливо, совєтська цензура після такої «буржуазної» нагороди як Нобелівська премія вже й не дозволила б видавати цей роман українською, тож Семен Панько «встиг» перекласти цей шедевр вчасно. До речі, переклад справді майстерний і словниково дуже багатий, вишуканий і точний. Минулого року, під час відвідин музею Іво Андрича в Белґраді, серед перекладів книжок нобеліанта різними мовами мені було надзвичайно приємно побачити і роботу Семена Панька.

Але не перекладацтвом єдиним: Семен Панько був також і цікавим письменником, видав кілька збірок поезії, написав один із перших романів («Під синіми Бескидами») в історії закарпатоукраїнської літератури, писав книжки для дітей, збирав фольклорні матеріали, залишив цікаві мемуари.

Безумовно, цей письменник і перекладач зробив би ще багато добрих справ, написав і переклав чимало вартісних творів, але доля відміряла йому коротке, та яскраве життя – усього на 55 років. На щастя, він виховав собі заміну, сина Сергія, перекладача й науковця, який продовжує батькову справу.

А в ювілейний рік власними силами організував цілу серію заходів у пам’ять про батька. Це зворушлива й гідна пошани робота, адже завдяки цьому через сорок п’ять років після смерті ми знову згадуємо Семена Панька, його твори й переклади.