Людина без властивостей (гнучкий формат)

Того літа відбулася чергова "Аргентинська революція" (військовий переворот). Закарпатська рідня відала, що обидва Федори – затяті комуністи й відомі аргентинські профспілкові діячі. Федір-старший зробився комуністом раніше, ніж емігрував за океан на початку тридцятих. Належав до типу людей, чиї життєва вдача й темперамент цілком перейшли на громадське служіння та політичну боротьбу. У довоєнну пору таких чимало мали в нашому краї. Людей різних політичних уподобань зі схожою на перших християнських неофітів затятістю і несхитністю власного вибору. Стійких переконань, зі здатністю тримати твердо спину. Для них не існувало глибоких розривів між ідеєю та вчинком. Така натура за останні десятиліття майже вкінець зникла з наших очей. Так, мало не анекдотом здасться історія про двох відомих закарпатських діячів русофільського спрямування. Коли в 70-их прийшов одному час помирати, той не пустив до одра свого давнього друга, бо колись угледів у його громадській поведінці дрібні ґанджі і промахи.

До слова, саме в 1966 році аргентинські профспілки, ліві радикали разом з комуністами чимало постаралися, аби скинути недостатньо лівий уряд, і тим привели нерозважно до влади криваву військову хунту. Нові господарі країни швидко та жорстко розібралися з незадоволеними і бунтівними. Отак часто історія у несподівано химерний спосіб вправляється з людьми та їх долями.

А до чого ж тут комуністи? Подумайте, якими б очима дивився на теперішніх наших гламурних комуністичних бонз той же Олекса Борканюк? Йому, переконаному комуністу виразно проукраїнських поглядів, з усією зневагою до уподобаних теперішніми його одновірцями буржуазних радощів життя, та побачити наші містечкові щурячі перегони з гутаперчевими політиками, що їх завжди "партії ведуть" (чи радше ті, на чиїм утриманні знаходяться ці партії). Там, де все  без правил, де щоразу міняють напрям руху для незмінних учасників змагань.

Дозволю собі маленький відступ. У дусі частенько уживаної альтернативної історії. Що би сталося, якби... Отож, у 1942-1944 роках колаборантський режим Віші в окупованій нацистами Франції не впав, відтак і зберігся в країні на десятки літ. Звісно, зазнав із часом м"якої еволюції, щоб згодом  з цього постала вільна та незалежна Франція. Зосталися повсюдно пам"ятники та вулиці, названі в честь вішістських героїв Національної революції. Головний майдан Парижа все ще носить ім"я двічі рятівника Франції, славного Верденського переможця – маршала Анрі Петена. Французам бо відомо, що колись раніше країна мала найжорстокіших ворогів – бандитів-макі, з чиїх звірств постало багато нещасть і страждань для народу, і вже ніякий не герой – пройдисвіт де Голль, який покинув свою країну напризволяще в найтяжчі її роки.  Минулі ж герої і тепер залишаються в пошані та при ділах. Якийсь-там французький Іван Мигович донині не зраджує рідній партії і бореться за свободу та незалежність провінції Савой (з того й годується).  Багато знатних вішістів розбрелися по демократичних партіях, щоб так принести найбільше користі любимій вітчизні (у кожного ж бо свій бізнес).

Отож, вернімося до наших баранів. Ми вкотре заблукали там, де інші вже віднайшли свою дорогу. Одначе, наші проблеми, як завжди, сховані всередині, родом з нелегкої нашої колективної історії. Ми надто довго вправлялися з тим, що зветься колаборантством і співучастю, входячи у близькі відносини зі злом. Звідси – наша печальна нечутливість, до всього додався фантомний страх, що йде з минулого. Старі психотравми ураз не минають. Поправді нам нині потрібен не героїзм, а звичайна чесність. Проте, як і раніше, для нас звична роль майстрів імітації й пристосуванства, вражаюча гнучкість індивідуальних реакцій. Від цього зростають поруч "партачі життя", як їх колись назвала Олена Теліга. В організації суспільного життя частіше задовольняємося тим, що зветься в нас здоровим прагматизмом. Це тільки ілюзія, наче знайдеться колись для нас, нинішніх, розумний ідеальний верховний правитель. Так навіть гірше, якщо покладемося цілком на чесного й справедливого ідеаліста, який щиро прагнутиме вести нас на добро. Згадаймо покійних В. Чорновола чи грузина Звіада Гамсахурдію. Для них так само знайшлися свої "любі друзі", здатні знеславити та марґіналізувати усякі благі починання.

Однак, у цьому світі усе можливо. Та ж таки Грузія спромоглася на зміни. Грузинам бо належало самим змінитися (у нас таких спроможних меншість). Тоді й минулі поразки не стають перешкодою. Скоріше – навпаки. Знедавна їм вдається долати дорогу до себе. І в нас би могло статися.

От тільки чому так важко глядіти в дзеркало?

Теги: листи, комуніст, колаборантство, історія

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати