Сільвія Плат. Lady Lazarus. Випадок України

На початку 90-их натрапив на два здавалось би несхожих тексти: поему Юр. Тарнавського “У РА НА”, навіяну Чорнобилем, та вірш американки С. Плат “Пані Лазар”. У Тарнавського – про тисячі років самоти непристосованої до світу України, що лишень позіхає у повільному своєму вмиранні. Вірш Плат – про людину з відчуттям самознищення, у гострому переживанні власної самотності та сирітства, там усе про життя і смерть, що стане відмовою від себе...

Що з нами не так, ми наче приречені на життя під скляним ковпаком (саркофагом) у байдужім спогляданні Європи.

Однак, повільне вмирання не може тривати вічно, і нема приреченості на самотруєння газом (для нас, на відміну від Плат, той газ – російський). Самознищенню належить закінчитися – у воскресінні нового життя. Але то вже про другий вірш С. Плат, який я так само спробував перекласти на українську.

Сільвія Плат (Silvia Plath)

Lady Lazarus

Одначе, зуміла.
Я правлю сим ділом
Щораз в десять літ.

Це я, чудасія, вигулюю тіло,
Просвічує шкіра, неначе
Стою в кабінеті під лампою Наці.

Нога, що папір’я.
Обличчя розмило. На просвіт прозоро визирує в світ
Лиш контур, ерзац від єврейки Ліліт.

Білуй мою шкуру,
Мій вороже милий.
Жасні в мені діри –

Ніс, блиск повнозубий, шпарини беззорні,
Болотний мій віддих
Почезне несхронно.

Плоть гложе – могила
Вже скоро, так скоро
Глитне мене в домі.

Мені лишень тридцять,
Я в осміх-оскому:
Невже, мов тій кішці, вдев’яте ждать скону?

Це – третій  мій Номер.
Дурня ось, та й годі, гибіти, зникати
Ледь рік щойно стане за ліком десятий.

Волокон мільйони летять на всі боки,
Юрбою збігались глядіть витріщаки.
Займаються мною:

Розгвинчують руку,
Викручують ноги.
Стриптиз сей – убогий.

То ж, пані, панове,
Дивіться, ось лікоть, коліна та кисті,
Без м’яса, без плоті зосталась геть-чисто.

І все ж я по правді в цих рештках ще жінка.
У десять уперше закралось те лихо –
Звичайне нещастя. А потім – у двадцять

Уторилась трясця. Я діяла тихо:
Піти й не вертаться.
Уклякти. В шкарупу.

Ось я – черепашка, на зови – ні згуку.
Ви довго старались, вже й перли стріпались,
Злисніла черва кругом все обсіла й помалу точила...

Роблю це я вміло й, таки так, натхненно –
Мистецтво вмирання
Проста річ, напевно.

Се – схоже на пекло.
Се – справжня реальність.
Гадаєш – то виклик. В цім є театральність?

Вмирання в комірці – це річ не остання.
Прилюдно ж, у клітці,
Клянусь-бо, що легко.

Відтак – я верталась.
Опівдні вповзала в те звичне обличчя,
В покинуте місце. Оселі звичайлась.

“О, чудо. Воскресла!” – дур-зáхват прорвало.
Мене аж стинало. Нокаут.
Я впала.

Роз’ятрені шрами леліяла, бгала,
Ще слухалась серця й розплата настала.
Небачена плата. Ціна – невимовна.

Плачý я затято, відплачуюсь спóвна
За слово, за дотик,
Що в прожилках кров є,

Що жмуток волосся ліг в зборку одежну.
Так, так, Herr Менґеле.
Отак, Пане Враже.

Твоє я творіння.
Продаш чимдорожче
Дитя щирозлотне,

Чи даш в переплавку, аж вереск обложе.
Очікуй: я зважу, чи, себто, вивáжу
Твої непроминні діла.

Зола, все зола.
Товчеш і шуруєш, і смалиш останки.
Полиш лиш костей недогарки.

Обручки вінчальні та зуби складуєш.
Так золото любиш?
Чи, може, на продаж виносиш ті змилки?

Тепер, пане Боже, чи б, пак, Люципере,
Ти будь на сторожі,
Бо я ще не вмерла.

Крізь попіл просяє моя рудизна,
Я майже жива – людей ось ковтаю
Без жалю, немов воздусі.
____________________
© Екзиль, Ґражда, 2007

ВРАНІШНЯ ПІСНЯ

Годинничок рушив – для золотця в лої
в напружнім коханні зачався лік днів.
Акушер ляснув ніжку – і лемент твій голий
умент сповнив простір навкружних стихій.

Відлунням змаг хору – то чути осанну во славу твого прибуття.
Глухою стіною стоїм пред тобою – безпомічні наші тіла.
Музейний холод. Найліпший мармур. Осяйна й зрима твоя нагота
нас сповиває в свої покрови...

То хто ж я нині? Повідь, хмарино, мандрівце небес легка.
Я ледь на хвилю в небосинь ізлину,
А ти за матусю сподобся сама.
За дзеркалом вікон мій обрис стира безпомного вітру рука.

Меткий в лет метелик, в сні шемріт – твій подих
безсвітно поруч всю ніч снував.
Пригаслі ружі торгав невгаву, вони ж бо й негожі, непевні, мов лжа.

Не сню. Передранок. Лежу, вчуваюсь: у вусі плюскіт, прибій морів. Ти в крик – я дочасно,
вся в поспіх – ховаю, як тлін позосталий, залишки снів...

Розквітчаною коровою в сорочці доби Вікторії сповзу додолу,
спіткнувшись ледь, хилюсь до тебе – маленький котик
розтулить ротик. Квадрат вікна щось п’є й ковтає, затим щезає
бліда, сухотна й нудна зоря.

Ти вмить підносиш, увись вергаєш
пригорщу звуків, чистіших нот.
Їх плинно здіймає, так наче зринає
повітряна куля в жаданні висот.

Теги: Плат, вірш

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати