Гуцульська балада про Другу Світову війну

Недавно, проглядаючи родинний архів, натрапив на цікавий поетичний твір епічного характеру, записаний в звичайному зошиті моєю мамою Ференц Гафією Михайлівною (1925 р. н.). Дана пісня, зі злів матері, була поширена в селі Богдан в 1943-1945 р.р. Тоді вона її і записала в односельців. Автор цієї коломийки-балади не відомий. Вона виконувалася як народна.
 
Цей твір відображає події битви під Сталінградом у складі угорської армії. Пісня чітко інтерпретує радянсько-німецьку війну як чужу нашому народові:

Та веселі літа були тепер сумні стали
не годни си помирити великі держави.
Не годни си помирити, землев поділити
та лиш хотят пусто дурно нарід істребити.

Даний твір проливає світло на глибину психологічного переживання, емоційних почувань, трагізм народу; ілюструє багатство мовно-словесних ресурсів, образність мови, мужність ліричного героя у сприйнятті жорстокої і фатальної дійсності. Ця балада є своєрідним літературним літописом краю епохи Другої Світової війни, що відображає народну інтерпретацію (оцінку війни), долю гуцульських хлопців-легінів, долю народу загалом у період воєнного лихоліття. Застосовані невідомим автором художньо- мистецькі засоби говорять про непересічний талант укладачів твору.

Цей твір є пам’яткою культури Рахівщини, що однозначно має цінність для науковців. Але ознайомити з народним світосприйняттям Другої Світової війни буде корисне всім, тим більше в наш час, коли новою владою реанімуються старі совєтські міфи про цю війну як ’’Великую Отечественную’’.

Ой, як война наставала, сонце ся міньило
та усюди по всім світі сумно ся вчинило.

Над мадярськов границею сонічко сіяло
кілко листу та травички, тілко войська впало.

Ой, тілко войська впало, не мож зрахувати
кровця землю заливає, нема де ставати.

Та веселі літа були, тепер сумні стали
не годни си помирити великі держави.

Не годни си помирити, землев поділити
та лиш хотят пусто дурно нарід істребити.

Була одна тяжка война, в котрім ся народив
провелося двадцять років і другу м захопив.

Сумні часи знов настали по світу білому
та мені би йти на войну хлопцю молодому.

Але сумні літа були, як єм зарукував
та ще май сумні стали, як єм віфацкував.

Дали мені новий мундир та й огненну зброю
і смертельний лист на груди, як упаду в бою.

Ой, як нас відобрали та нас побожили
строго дуже заказали, би вірно служили.

Ой, як нас побожили, усьом розказали
та до фронту московського туди нас післали.

Та ми хлопці молоденькі, ніч не боїмося
та Бог знає, котрий із нас додому вернеся.

Вже нам одно, товариші, воювати мемо
просім Бога, Бог поможе, може ся вернемо.

Привезла нас машіночка аж до Сталінграда
в десять годин до полудня держала порада.

Ми веселі набувались, пили сливовицю
чи здобудем, милі браття, руськую границю?

Впала бомба з ероплана, покотилась глина
та не одна рідна мамка ізбулася сина.

Та не одна рідна мамка, не одна дівчина
ізбулася миленького, шо вірно любила.

Отказали сумну вістку молоді катуни
майже всі туй погинули, Москву не здобули.

Полягали собі спати, закусили зуби
пройшла куля від ворога через мої груди.

Перестала страшна хвиля, я мало піднявся
великий жаль стиснув серце, як єм подивлявся.

Ніч не видко, тілько трупи, кервава дорога
котрий живий, най знимає рученьки до Бога.

Котрий живий, най знимає до Господа руки
шо він ся вісвободив из тьижкої муки.

Умиває кістки в полю ранньою росою
та над кожним вояченьком стоїть смерть з косою.

Нашим тілам молоденьким чорні вовки виют
над тими вояками сірі вовки тиют.

Утирают свої слози біленьков хустинков
відай нігда вже не буду із своєв родинков.

Будь здорова, рідна мамко, і ви, рідні браті
я вже нігда не вернуся д своїй рідній хаті.

Я вже нігда не вернуся ід хаті рідній
та мені би туйка бути на віки вічні.

Надійшла послідна хвиля треба умирати
треба свої грішні душі з тілом розлучати.

Всьо затихло, заніміло, серце вже не б’ється
а душа на віки вічні з тілом розлучиться.

Туй попи не читають дяки не співають
по сто хлопців як соколів у глину ховають.

Та без свічки без родини і без домовини
по сто хлопців як соколів ховають до глини.

Товариші легіники далеко в чужині
дайте вістку товариші додому родині.

Аби ся мамка рідна уже не надіяла
сорочечки вішивані би не нашивала,

Сорочечки вішивані би не нашивала
чужі дівки невістками би не називала.

Не надійся, мамко рідна, сина із войночки
бо вже з сина кровця тече як з поточиночки.

Повій, повій, буйний вітре, із гори в долину
неси вістку, буйнесенький, на ту Гуцульщину.

Плаче мати за синочком що в бою вмирає
та жінка свого мужа вже дарма чекає.

Ви, дівчата молоденькі, весело гуляєте
розвеселіть свої серця, нич ся не лякайте.

Тепер йисте увиділи, шо вже ся лишило
та було ся нам налюбити, доків мож ще було.

Ой, засвіти, місяченьку, май на вищі пани
та на мою файну любку, шо за мною в’яне.

Дай нам вістку, місяченьку, від мене самого
та най ходять най шукають другого милого.

Ой, засвіти, місяченьку, та на мою жінку
її ротик, як малина, личко як калина.

Ой, засвіти, місяченьку, темненької ночі
розвесели моїй жінці заплакані очі.

Моє тіло прострілене московськов стрілою
та будь здоров, люба жінко, не буду з тобою.

Ой, кажи моїй жінці та кажи, най знає
моє тіло прострілене в гробі спочиває.

Смерть жовняра, ой Боже наш, змилуйся над нами
угаси сю тяжку войн,у бо ми сиротами.

Бо вже два рочки як я на чужині
та ні чутки та ні вістки від мої родини.

Ой хата дерев’яна а стіни біленькі
в котрих я забавлявся хлопець молоденький.

Сидить жінка коло вікна, сумно візирає
тай маленьку дитиночку на руках тримає.

Старше дитя конец стола жалібненько плаче
засмутилося бідненьке, видно їсти хоче.

Прощайте ня, мамко, няньку, сестри, браття рідні
бо я вже не верну ид своїй хаті рідній.

Будь здорова, люба жінко, і ви дрібні діти
я вже нігда ся не верну ид хаті навіки.

Рад би я ся повернути до тебе, миленька
рад би я тя пригорнути до свого серденька.

Рад би я вас побачити, діточки дрібненькі
Ньинька й мамку и сестрички і браття рідненькі.

Коли ляжу в сиру землю из товаришами
та сумненько заспіває соловій над нами.

Соловейку, не лінивий, лети до Гуцульщини
та принеси мені вістку від мої родини,

Ой прилетів соловейко, жалібно співає
 сумну вістку від родини мені розвіщає.

Стань, вояче, з свого гробу, стань подивися
твоя жінка молоденька слезами вмилася.

Слези єї не ссихають з личка біленького
діти плачуть позирають ньинька рідненького.

Мамко, мамко, де наш нинько, син мамку питає
щось так давно, як десь пішов, чому не вертає.

Ой мати позирає слезами вмиває
ой ньинько десь, синочку, у гробі спочиває.

Зісталася вдовицею діти сиротами
ой, Боже наш милостивий, змилуйся над нами.

Але вже наше ґаздівство сумно виглядає
всюди жаль, всюди смуток, лиш Бог один знає.

Наша хата засмучена, як би задумана
наша нива неорана та й не засіяна.

Наші коні в стайні стоять сумно, виглядають
та на бога господаря ще раз позирають.

Вся родина і сусіди прощають з тобою
твої рідні старенькії плачуть за тобою.

Плачуть родичі старенькі плачуть та й ридають
діти свої годувати помочі не мають.

Трьох синочків як соколів вони годували
прийшов розказ від цісаря до войни забрали.

Неє кому вже стареньким ниву обробити
та ще хліба заробити, щоб віка дожити.

Чує жовняр сумну вістку тай ся обзиває
що миленький соловейко браттям розвіщає.

Лети ще раз, соловейку, до родинки меї
най слези не проливають з головоньки свеї.

Скажи родичам і жінці, най сами працюють
над бідними сиротами най ся не збиткують.

Най за мене забувають, слези не проливають
а за мою грішну душу в Бога ласки питають.

Богдай тота машіночка до шинів примерзла
шо вона хлопців молоденьких далеко завезла.

Богдай тота машіночка примерзла навіки
туди везла хлопців файних,а відти каліки.

Але тота Мадярщина широка та довга
не одного легіника збавила здоровля.

Сумно стало в Гуцульщині, серце си стискає
легіники йдут на вОйну, відти не вертают.

Теги: війна, Сталінград, гуцул

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати