Українська письмова мова на Закарпатті у кінці ХІХ – поч. ХХ століття. Поворот до народовства

Коротка передмова до дослідження

До Дня української писемності та мови присвятив своє нове дослідження у співпраці з Олександром Мальцем про тяжкий шлях утвердження української письмової мови на Закарпатті. І тяжкий він був не стільки через шовіністичну політику Угорського королівства, а, першочергово, через попів-москвофілів Мукачівської та Пряшівської греко-католицьких єпархій. Чи вибачиться сьогодні Мукачівська греко-католицька єпархія, як інституція, не окремі священники, за гріхи москвофільства своїх попередників ХІХ-ХХ століть? Бо теперішнє масове функціонування у краї московського православ’я є наслідком попередніх епох. Історичний детермінізм ніхто не відміняв. Додаю світлину стовпів москвофільства у закарпатському краї, взяту із часопису москвофільської орієнтації за 1929 рік.

Українська письмова мова на Закарпатті у 90-ті роки ХІХ  –  початку ХХ століття. Поворот до народовської традиції

Чому лише українська письмова мова? Та тому, що українська народна, чи як тоді її називали - руська мова (жива, розмовна) завжди була у краї функціональна як мова народу, з  її локальними варіантами-говорами. Інше питання, мова письма, мова літератури, освіти, науки. Тут справді  ситуація виявилася складнішою у силу декілька важливих чинників.  

Їх виявлення, з’ясування, ідентифікація може потягнути на велике монографічне дослідження. А до того, дана тема вже висвітлювалася низкою авторів.  Тому, у даній розвідці, ми не будемо повторюватись, а тільки побіжно озвучимо гальмівні чинники запізнілого проникнення української письмової мови на Закарпаття, коротко зупинимось на джерелах їх формування, прояву альтернативної до української письмової традиції, впливу міжнародних геополітичних та українських культурних і громадсько-політичних чинників, зокрема, впливу національно-культурних та громадсько-політичних процесів, що відбувались у Надніпрянській (підросійській) частині України та сусідній Галичині, часових рамок домінування проросійської письмової традиції та низки інших явищ. 

І, головне, визначити, коли та за яких обставин відбувся у краї той надлом проросійської письмової традиції та був започаткований новий, український, базований на народовській традиції. На це питання треба дати чітку відповідь з означенням часових рамок та обставин, які вплинули на даний процес.  

Щоб дати відповідь на поставлене запитання ми не уникнемо опису певного політичного та соціального становища краю у другій половині ХІХ – початку ХХ століття. Найперше – це державної приналежності та адміністративної підпорядкованості земель Закарпаття до Угорщини,  навіть, ще до 1867 року. Все одно існувала певна адміністративно-державна відокремленість, ізоляція краю від інших українських етнічних теренів Австрійської, а далі Австро-Угорської імперії. Вона впливала на перебіг загально-культурних, освітніх, громадсько-політичних процесів у регіоні. Не будемо розвивати тут тему угорського асиміляційного і, навіть, шовіністичного тиску на українців краю у другій половині ХІХ – початку ХХ століть, що, безперечно, мало місце у суспільній практиці означеного періоду і дуже впливало на загальний суспільний клімат Закарпаття. Багато дослідників пов’язують його з тим, що угорський великодержавний тиск породив опір у формі москвофільства, так званого, руху будителів.

І справді, в 50-ті, а особливо у 60-80-ті роки ХІХ століття рух будителів набрав патріотичних захисних рис супроти державної політики угорського шовінізму, пробував творити літературу, публікувати їх у галицьких москвофільських виданнях та видавати перші місцеві друковані видання [11.-с.203-205, 28., 30.-.с.288]. Але ні за мовою, ні за формою, ні за змістом не були вони оперті на місцеву мовну та культурну етнічну основу, а орієнтувались на церковно-слов’янську і російську [19.]. Навіть якщо будителі і пробували додавати до неї певних окремих місцевих слів, створюючи своєрідне язичіє, тобто більш лайтову версію проросійської письмової мови для розуміння її народними масами та називаючи її "карпаторусскім язиком" або "нарєчієм", вона таки залишалась чужою версією письмової традиції. Тому у краї на десятиліття задомінувала проросійська письмова традиція.  

Чому так сталося? Найперше тому, що серед українців Закарпаття єдиною, мінімально освіченою верствою були представники духовенства [12.-c.33]. У силу своєї вузькопрофільної освіти, корпоративних інтересів, обмеженого світогляду, відсутності у краї світського освітнього закладу греко-католицьке духовенство Закарпаття не опанувало передових європейських течій (романтизму і просвітництва) в галузі освіти, науки, культури, мистецтва, філософії, зокрема, і в мовознавстві, а отже, не було у нього сформовано і розуміння суті національної ідеї [12.-c.33]. Українці Закарпаття у ХІХ столітті не мали, за окремими винятками, своєї світської, більш освіченої інтелігенції, позаяк місцева українська шляхта асимілювалась, і тому майже цілком походила з попівської верстви. А як відомо, духовенство є особливо консервативним у питаннях мови і новаторства в культурі. З означених причин закарпатська інтелігенція швидко потрапляє під вплив російських мовно-літературних та ширших імперських ідеологічних доктрин [4.-с.119], з його головною конструкцією "Єдіной Русі", "Єдіного русского народа от Попрада до Камчаткі, що не сприяло швидкому утвердженню в краї природної української письмової традиції.  Її утвердження затягнулось на десятиліття.

Таким станом не могла не скористатися російська імперія, яка давно поклала око на українські землі Австрійської, а з 1867 року Австро-Угорської імперії. З початку другої половини ХІХ століття, а то і раніше, на даних теренах вона почала активно проводити гібридну агентурну політику підготовки до подальшої їх анексії, чи то на її термінології – "собіраніє русскіх земель" [22.-с.147, 3.–с.105]. Тому намагалась створити на них свої середовища впливу, чи по сучасному – 5 колону, прагнула створити відповідні настрої у тамтешнього суспільства, просувала свої наративи, щоб, коли настане час проведення "спеціальной воєнной операції", місцеве населення зустріло "освободітєлєй" з квітами, якщо це говорити фразами українських реалій, які настали після 24 лютого 2022 року.

І, зрозуміло, першими хто потрапив під її агентурний інформаційний вплив – це були представники греко-католицького духовенства східної Галичини, Закарпаття, Пряшівщини. У Північній Буковині діяли посередництвом місцевого православного духовенства; в хід пішли пропаганда, агітація через різні дипломатичні місії, щедре субсидіювання на відповідну діяльність місцевих прихильників, сприяння у цій діяльності середовищам слав'янофілів. У західні терени України потоком надходила російська література, періодичні видання, церковна література.   Український закарпатський  історик в діаспорі І. Жеґуц у своїй публікації «Книжка і преса – її шляхи у Закарпаття протягом двох століть» [33.] пише, що в Пряшівській єпархіальній бібліотеці, досліджену С. Добошем ("Русские книги в городе Прешове"), знаходиться 64 титули російської літератури ХVІІІ століття та понад 200 титулів ХІХ століття. Зустрічаємо там російських класиків, критиків літератури, як: Бєлінський, Буслаєв і Державін; істориків: Карамзіна. Ламанського, Погодіна, Іловайськаго. Соловйова; ідеологів російського слов’янофільства: Самаріна, Аксакова, Каткова, Кірієвського. Серед періодики відзначається "Московский вестник" та "Русский вестник", видаваний М. Катковим [13.–с.367]. Зрозуміло, що не менше подібної літератури мало бути і в Мукачівській єпархіальній бібліотеці, приватних колекціях священників-москвофілів. Вищезгаданий І. Жеґуц наводить у своїй статті цікаві факти: "За свідченням д-ра Миколи Хробака, юриста з Галичини, він під час Першої світової війни квартирував як старшина австрійської армії у Великім Березнім, на фарі. Яке здивування викликала в нього тоді обширна колекція російських класиків у нашого духовника". [13. –с.366]. Він же згадує, на підставі опису Миколи Кушніренка, який учителював у с. Іза, про велику колекцію російської літератури пароха даного села, відомого русофіла Івана Раковського: "після смерті І. Раковського не вдалося відтворити обсяг його бібліотеки, бо люди її розтягнули." [13. –с.367]. А як відомо, с. Іза стало одним із центрів і, навіть більше, епіцентрів ствердження та поширення російського православ’я на Закарпатті у ХХ столітті [10.–с.169]. Форпостом російського православ’я у краї є вона і сьогодні.

З цього приводу корисним буде порівняння закарпатської ситуації із ситуацією у сусідній Галичині, де також серед духовенства масово було поширено москвофільство. Однак там виникла і власна школа романтизму - "Руська трійця". Українознавчі студії та публікації цього гурту, зокрема видання першої книжки народною мовою – "Русалка Дністрова", створили стійку національну традицію [15.-с.24-33,329-338]. Передова галицька інтелігенція, на відміну від закарпатської, опираючись на традиції "Руської трійці", здобутки революційної пори 1848-1849 р.р., зуміла опертись у культуротворенні на народні етнічні корені, почала орієнтувалася на народну розмовну мову. Ця суспільно-політична течія отримала назву "народовський рух". На Закарпатті ж з другої половини і аж до кінця 80-х років XIX століття майже вся інтелігенція перейшла в табір москвофілів та проросійської письмової традиції [11 .-с. 210-211].  

Описана нами вище загальна суспільна ситуація в краї у 50-80-х рр. ХІХ століття, зокрема, масове захоплення інтелігенцією русофільством, агентурна діяльність тут російських урядових і неурядових кіл та, відповідно, привнесення на Закарпаття проросійської письмової традиції, вважаємо в основному схематично висвітленою. Для подальшого з’ясування теми нашого дослідження, нам необхідно зрозуміти початки формування у краї нової української, чи проукраїнської письмової традиції. Коли та за яких обставин, власне, почався поворот до народовської традиції, як це було в сусідній Галичині у 60-х  роках ХІХ століття.

У започаткуванні на Закарпатті народовського напряму необхідно розглянути два важливих аспекти. Теоретичної декларації щодо приналежності закарпатців до українського народу та, власне, філологічної практики, реального застосування народовської письмової традиції. Так низка закарпатських діячів ХІХ століття: істориків, мовознавців, письменників, етнографів, починаючи від І. Базиловича і завершуючи А. Кралицьким, стверджували, що закарпатці належать до українського народу ("І наша Угорська Русь разом з Галичиною належить до малоруської гілки слов’янського племені", А. Кралицький) [18.]. Але, стверджуючи, що закарпатці належать до українського народу ("малоросійської гілки") ще не означало визнання  його (українського народу) етнічно самодостатнім, історично суб’єктним, а його живу розмовну мову самостійною та повноцінною для використання у письмі, літературі, науці. А до того, таке твердження ще не суперечило відомій імперській тріаді про триєдиний "русский" народ. Сам же Кралицький на письмі також послуговувався ще тим же язичієм. Хоча, у силу контактів з відомими українськими громадсько-політичними та літературними діячами (М. Драгоманов, І Франко, О. Русов), будучи знайомий уже з творами українських письменників [6., 13.-с.370, 11.-с.202], він був найбільш україноцентричний з плеяди закарпатських будителів.

У філологічному плані першопрохідцем у запровадженні на Закарпатті нової, проукраїнської народовської традиції, без сумніву, можна вважати відомого закарпатського педагога, мовознавця, перекладача, укладача підручників для народних шкіл Закарпаття 1881-1890 років - Василя (Ласла) Чопея [2.]. Він перший із закарпатців, хто вважав самостійність української мови, яка має право на розвиток і функціонування. У 1883 році в Будапешті був виданий укладений ним "Русько-мадярський словарь" [18.]. Для Закарпаття, для подальшого розвитку його мовно-філологічної письмової традиції це було революційне видання. За своїм значенням, впливом на розвиток письмової традиції краю, його можна порівняти навіть із виданням "Русалки Дністрової" для Галичини. В. Чопей у своєму "Словнику" вперше оперся на пласт живої народної лексики, запозичення лексичного матеріалу з інших українських теренів [2., 18.]. Видання мало непересічне значення, навіть, якщо у даному словнику були використані і російські слова. Практично – це був маркер для трансформації письмової традиції Закарпаття.  

Та найважливіше те, що "Словник", на наше переконання, став маркером і для політики офіційного Будапешту. А якщо точніше, урядові кола почали реагувати на доробок В. Чопея, який без сумніву, користувався у педагогічних і мовознавчих колах Угорщини авторитетом [2.]. Найперше це стосується навчальної літератури (підручників) для народних шкіл, преси. Особливо це відчутно було у 90-х роках ХІХ  - початку ХХ століть. Стверджувати це лише висновками народознавчих студій буде спрощеним підходом. На наш погляд, вплинула на політику Угорського королівства, під ту пору, щодо використання мови письма для закарпатських українців (закарпатських русинів), загальна напружена геополітична ситуація в Центральній Європі, а якщо точніше, загострення відносин між російською імперією та Австро-Угорщиною. Неозброєним оком було видно агентурну підривну діяльність царської росії на території українських земель австро-угорської держави. Відень це добре бачив, розумів рівень небезпеки і тому сприяв укладенню угоди у 1890 році між народовцями Галичини і польським національним рухом, відомої під назвою "Нова ера" [8., 27.]. Цю угоду не варто розглядати у звуженому форматі, лише як українсько-польське порозуміння. Австрійський уряд свідомо пішов на укладення даної угоди задля ослаблення впливу російської 5 – колони – москвофілів. Намісник Галичини Казимир Бадені пообіцяв, що австрійський уряд підтримуватиме національний розвиток галицьких українців за умови їхньої лояльності та боротьби з москвофільством [8.].

На наше переконання, поки-що не підтвердженого документально, «Нова ера» знайшла свій відгомін і в Будапешті. Урядовим колам Угорщини Відень мусив довести агресивні плани царської росії, щоб остання скорегувала свою політику на Закарпатті та Пряшівщині щодо москвофілів, які не приховували своїх надій на росію. Зітхання останніх на Закарпатті, «коби нас забрала росія», добре описав Михайло Драгоманов [11.-с.212]. Цей, власне, політичний і, навіть більше, геополітичний чинник, мабуть, таки відіграв роль у певній зміні підходу будапештського уряду до норм «руської» (української) писемності. Це дуже добре ілюструє "Руська читанка для другої класи народних шкіл" під редакцією Яноша Гашпара, видана у Будапешті 1891 році [9.]. Особливо цікавою є передмова до даного підручника (читанки) під назвою "Слово переробителя". Процитуємо тут перший абзац названої передмови без скорочень та сучасних мовних корекцій, тобто автентично: "Мадярско-королівский міністер народного просвіщення опреділив наново переділати всі тоти книги, котрі доселі во руснацьких школах лиш употреблялися. Причинов сего розказа била тота вина, што дотеперішні книги не на руснацькім, ай на русском язиці били написані, за то їх не лем діти, но містома й самі учителі не могли точно порозуміти." [9.–с.5]. Додаткові коментарі тут, мабуть, зайві. В такій, мовно-філологічній подачі надруковані тексти для дітей. А віршики, взагалі наближені до фонетичного правопису української літературної мови. Як бачимо, Міністерство освіти Угорщини обрало для навчання українських (руських) шкіл Закарпаття народовський варіант писемності, втілювало його у шкільну практику. Для підтвердження даного твердження проілюструємо його ще витягом із шкільного зошита за 1894 рік Ференца Івана, учня другого класу с. Богдан: "Катирина хліб місит. Катя иде до церкви. Корова молоко дає. Красти злодійська робота. Кривду нікому не треба чинити." [14.]. Тексти свідчать про застосування української лексики з його варіаціями закарпатських говорів, української абетки, зокрема літер "й", "і", м’якого знаку, елементів українського фонетичного правопису. Фотокопії даного зошита розміщені на блозі Петра Ференца в інтернет-виданні "Закарпаття онлайн" [34.].

Подібну письмову мовна практику бачимо і на сторінках періодичних і неперіодичних видань того часу. Проілюструємо це витягом з тексту надрукованого в газеті "Неділя" за 20 серпня 1898 року, що видавалася руською (українською) мовою у Будапешті: "В народной просвіті дуже важним фактором має бити газдовська повторительна школа, в основі котрой єще перед 30 роками положили, понеже тогдашній школьний закон распорядил, чтоби  діти училися в школі польовому газдовству и огородництву." [7.]. А ось віршовані слова пісні, у тій же газеті, передані, майже сучасною, українською літературною мовою [29.]:

Ой засвіти місяченьку

И ти зоре ясна

Перед тими воротами

Где дівчина красна

За граматикою та лексикою істотно не відрізняються тексти і пізнішого часу. В названій газеті "Неділя", за 23 серпня 1914 року у статті "Прокламація українцев"  читаємо наступний текст: "Наши братя галицькі русини, котри ще й українцами називають себе, виповіли, что з цілою силою боротися буду по стороні Австро-Угрії против Россії, а то про то, бо в Россії многомілліонний малорусскій, т. є. русинський народ живе котрий там ніякого права немає…" [26.]. Подібні тексти можна проілюструвати також із видань неперіодичних, зокрема календарів на відповідний рік, де, окрім календаря, вміщувалося багато дописів господарського, політичного, культурного та іншого характеру [23.,24.].

Наведені факти, витяги з текстів шкільної літератури, періодичних видань засвідчують, що у 90-х роках ХІХ століття та початку ХХ в краї відбулася суттєва зміна у застосуванні письмової мови. Від, майже російської, або дуже зросійщеної письмової практики, яка застосовувалась у 60-80 – ті роки ХІХ століття, відбувся перехід до більш наближеного варіанту народної розмовної мови, яке отримало назву народовської письмової традиції.

Однак, вартує зауважити і ще один аспект, на який потрібно звернути увагу. Це те, що народовські тексти галицьких видань і закарпатських різнилися між собою. Навіть уже по наведених текстах у даній статті бачимо, що проводити знак рівності між народовською письмовою практикою Галичини і Закарпаття не вартує. Закарпатська народовська письмова практика була не тільки більш запізніла в часі у порівнянні з галицькою,  але й відмінна за філологічною суттю. І не в тому полягає відмінність, що застосовувалась місцева вимова чи місцева лексика, а в тому, що письмова практика залишала у собі набагато більше русизмів, церковно-слав’янізмів, зокрема тієї ж церковно-слов’янської літери – Ѣ, ѣ  (ять), що застосовувався в царській росії, російських слів, російських літер, звуків. Хоча російським словам часто надавалась українська фонетична вимова. Наприклад російське слово «правІтЄльство» (уряд) в закарпатській народовській версії читалось як «правИтЕльство». Далі використовувався етимологічний правопис, чи точніше, церковно-етимологічний правопис.  

Чому так відбувалось? Найперше, мабуть, тому, що правлячі кола Угорщини не були зацікавлені у застосуванні варіанту письмової мови, який у цих роках уже утвердився в Галичині з фонетичним правописом, адже вони прагнули сформувати окремішню ідентичність, яку означили як "угро-руський народ", що немає нічого спільного з українцями на схід від Карпат [20.-с.218]. Розвиток загальної соборницької ідентичності українців, загальної української культури, загальної літературної мови суперечив планам проведення національної політики Будапешту щодо неугорських народів країни, зокрема його асиміляційним планам. Тому, мабуть, мала бути і відмінність у письмовій практиці між русинами Галичини і русинами Закарпаття. А ще, свідома ізоляція краю угорською адміністрацією від культурних впливів з тієї ж таки Галичини [16.–с.20].  По друге, на Закарпатті існувала на багато триваліша традиція застосування проросійської письмової мови. Москвофільство в краї у 50-80 роки було монопольним і більш ретроградним, навіть у порівнянні з сусідніми землями Австро-Угорщини [11.–с.222]. Тому воно таки наклало свій відбиток і на народовську письмову практику. Повне нехтування тривалою проросійською письмовою традицією було майже неможливим. По-третє, це недостатність, дефіцит інтелектуальних національних сил у краї. Якщо Галичина була підсилена зусиллями, кадрами наддніпрянців, чого вартує лише одна постать Михайла Грушевського, то до Закарпаття такої системної допомоги не доходило. [32.-с.131].  І наостанок, вартує підкреслити різницю в соціальній базі народовців Галичини і Закарпаття. Якщо в Галичині український національний рух уже у 80-х роках ХІХ століття переходить до світської інтелігенції, то на Закарпатті ще й на початку ХХ століття він знаходиться в руках духівництва. Це безпосередньо вплинуло і на правописні уподобання. Навіть Августин Волошин на початку  ХХ століття обстоював етимологічний правопис та заперечував фонетичний [18.]. Більшість народовців краю належала до числа духовенства і тим самим була прив’язана до церковнослов’янської писемної традиції.  

Але применшувати, знецінювати значення тих досягнень в утвердженні в краї у 90-х роках ХІХ століття та початку ХХ століття нової народовської письмової традиції, більш наближеної до народної розмовної мови, в жодному випадку не варто. Фактично тоді відбувся перелом, відхід від цілковито проросійської письмової традиції. Це створило базу для наступного етапу у письмовій традиції Закарпаття – поступового запровадження у письмову практику фонетичного правопису, загальної української літературної мови в освіті, літературі, періодиці, науці, який відбувся уже у наступному періоді -  20 – 30 роках ХХ століття та цілковито завершився в добу УРСР.   

Щоб дати обґрунтовану відповідь щодо чинників, які сприяли зламу проросійської письмової традиції необхідно коротко оглянути і стан освітнього, національно-культурного, національно-політичного руху у Наддніпрянській Україні та сусідній Галичині та їх вплив на процеси у Закарпатті. Він активізувався саме з 90-х років ХІХ століття. Поки народовство там пленталося у хвості русофільства, не маючи ні належної організаційної бази, ні серйозних ідейно-теоретичних здобутків, ні достатньої кількості кадрового потенціалу впливи українофілів були обмежені. Але в 90-х роках ХІХ століття – початку ХХ століття в українському національному русі в Галичині та Наддніпрянщині відбуваються якісні зрушення. [1.-с.123-124]. Дуже суттєво зміцнів організований громадсько-політичний рух. Скрізь була розбудована мережа "Просвіт", засновані українські політичні партії, товариства: "Пласт", "Січ", "Сокіл", діяло "Наукове товариство імені Тараса Шевченка" (НТШ), яке по факту функціонувало як академія наук та різного роду допомогові товариства (кредитні та господарські спілки), які опосередковано теж індукували громадсько-політичну сферу на національному ґрунті. Українська громада проводила своїх представників до краєвого сейму та Австрійського парламенту. Таке загальне употужнення українського національного руху мало прямим своїм наслідком послаблення впливів русофільського руху в Галичині і Північній Буковині. Не зачепити цей процес Закарпаття не міг - русофільство дало тріщину. Велику роль у цьому відіграла і місіонерська діяльність Івана Франка, Степана Томашівського, Михайла Драгоманова та особливо Володимира Гнатюка [21.-с.133-140, 31.-с.321-325, 25.-с.39.]. Серед закарпатців з’явилися особи, що почали критично оцінювати здобутки русофільства, науково підходити до пам’яток літератури краю. У цій ділянці особливо виділився Гіядор Стрипський, а також Августин Волошин, Ласло Чопей, Юрій Жаткович та ряд інших діячів [17.-с.216-221]. Цікавою є інформація про вплив на формування світогляду Августина Волошина: відвідання ним наприкінці ХІХ ст. м. Львова, де він побував кілька разів. Поїздки до цього старовинного українського міста зробили справжній переворот у душі Волошина. Він побачив, яка велика різниця в рівні свідомості галичан і його земляків. Його шокувала величезна маса українських газет і журналів, що видавалися в Галичині. Користуючись нагодою, він підписав цілий ряд видань, не дивлячись на їх політичну спрямованість ("Галичанин", "Діло", "Свобода" та ін.). Зав'язуються дружні стосунки між Августином Волошином і Гіядором Стрипським, який навчався у Львівському університеті. Можна без перебільшення сказати, що саме тоді в нього з'явилося бажання створити на Закарпатті організацію, яка була б подібною до галицької "Просвіти" [5 .-с.420].  

Як уже вище зазначено, у Східній Галичині і Наддніпрянській Україні у кінці ХІХ - початку ХХ століть відбулися якісні зрушення в українськім національнім русі. Це спричинило об’єктивний вплив на Закарпаття, а з другого боку і потяг самих закарпатців до української національної ідеї, в її національно-культурному та філологічному і мовознавчому плані зокрема. Проникнення її на територію колишньої Угорської Русі стало фактором об’єктивним, оскільки виріс потенціал українського національного руху в інтелектуальній (науково-теоретичній), громадсько-культурній і політичній площинах. Цьому явищу не змогли протистояти ні угорський режим, ні карпатські гори, ні заскорузлі стереотипи закарпатських москвофілів.

У підсумку даної статті, можна стверджувати, що шлях української письмової мови на Закарпатті був складний, тривалий у часі і повільний у своєму темпі. Сформована за допомогою царської росії у 50-80-х роках ХІХ століття москвофільська течія була тут особливо потужною. Вона сформувала у краї проросійську письмову традицію. Її злам був тривалим і доволі тяжким.

Підрив цієї письмової практики, якби це парадоксально не звучало, відбувався і за допомогою урядової політики Будапешту, найперше у освітній галузі з 90-х років ХІХ століття. І робила це вона не з благодійних намірів, а з безпекових. На наш погляд, це був відгомін політики "Нової ери" 1890 року укладений у Львові, як наслідок напружених російсько - австро-угорських відносин. З цього часу у мовознавчій письмовій практиці Закарпаття відбувається перехід до ширшого застосування народної розмовної лексики, ширшого застосування української абетки. Цей перехідний період іменуємо як народовський період у письмовій практиці Закарпаття, який тривав до періоду включення його до складу Чехословаччини і, навіть більше, аж до тридцятих років ХХ століття. Письмова народовська практика Закарпаття 90-х років ХІХ – початку ХХ століття, хоч і була великим поступом вперед, вона була відмінна від галицької, містила багато нашарувань попередньої москвофільської традиції.

Серед місцевої інтелігенції у цей період формується вузький прошарок осіб, які критично оцінили «здобутки» москвофільства, включилися в діяльність на засадах народовства. Одним із першим був Василь (Ласло) Чопей, який у 1883 році видав дуже важливий для подальшого розвитку народовської письмової традиції краю "Русько-мадярський словарь".  

Дуже важливим зовнішнім каталізатором для активізації процесу з впровадження української письмової традиції на Закарпатті був якісний зріст українського національного руху, розвиток української мови, української літератури, загалом культури, науки, зокрема суспільних дисциплін і особливо історії України в означений період у Наддніпрянській Україні та Галичині.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексієвець М.. Цвіркун В. Українська культура XIX-XX ст. і проблема сучасного культурного розвитку нації.// Культурне відродження в Україні. –Львів: Астерікс, 1993. - с.119-126.
2. Барань Є. З історії лінгвоукраїністики в Угорщині (мовознавча діяльність Ласлова Чопея)//Studia Slavica .
3. Бача Ю. Літературний рух на Закарпатті до середини ХІХ ст. - Пряшів: Словацьке педагогічне товариство, відділ української літератури в Пряшеві, 1961. - 271 с.
4. Бірчак В. Літературні стремління Підкарпатської Русі. Друге поповнене видання. – Факс. вид. –Ужгород: Карпати, 1993. – 192 с.
5. Вегеш М.М., Чучка П.П. Августин Волошин - президент Карпатської України // Вони боронили Карпатську Україну: Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців. – Ужгород : Карпати, 2002. – с. 412-454.
6. Гаврош О. Як закарпатські москвофіли відстоювали єдність українців. Блог Олександра Гавроша .
7. Газдовсько-повторительні школи.//Неділя. -1898 рік. - 20/2 сентября, номер 40. (Матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
8. Гаркуша О.Г. Нова ера .
9.  Гашпар Я. Руська читанка для другой класи народних школ.- Будапешт, 1891.-175с. (матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
10.  Данилець Ю. Православний рух на Закарпатті на початку ХХ століття (на матеріалах румунського походження) //Румунсько-українські відносини. Історія та сучасність.-Сату Маре, 2016.-с.161-171.
11.  Дашкевич Я.Р. Михайло Драгоманов і Закарпаття // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова: Збірник наукових праць. – К.: Наукова думка, 1991. - с. 200-231.
12.  Дорошенко Д. Угорська Україна. – Ужгород: Срібна Земля, 1992. – 59 с.
13.  Жегуц І. Книжка і преса - їхні шляхи у Закарпатті протягом двох століть // Культура Українських Карпат: Традиції і сучасність. Матеріали міжнародної наукової конференції, Ужгород, 1-4 вересня 1993 року. - с. 365-374.
14.  Зошит учня другого класу Івана Ференца з с. Богдан за 1894 рік (Матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
15.  Кирчів Р.Ф. Етнологічно-фольклористична діяльність "Руської трійці". - К.: Наукова думка, 1990. – 344 с.
16.  Клочуряк С. До волі. - Ужгород, 1992. – 82 с.
17.  Мазурок О.С. Проблеми української мови у листуванні Ю.К. Жатковича з В. Гнатюком // Українська мова на Знакарпатті у минулому і сьогодні: матеріали науково-практичної конференції (Ужгород, 5-6 травня 1992 року). Ужгород, 1993 .- с.216-221.
18.  Майор Р.І. Народовський рух на Закарпатті в 1860-х – 1918 рр.: ґенеза розвиток та ідеологічні засади .
19.  Майор Р.І. Русофільство на Закарпатті у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: ґенеза, розвиток та ідеологія .
20.  Мишанич О.В. «Карпаторусинство», його джерела і еволюція у ХХ ст.// Мишанич О.В. Карпати нас не розлучати: Літературно-критичні статті і дослідження.-с.212-252.      
21.  Мишанич О.В. Роль В. Гнатюка в літературному процесі Закарпаття кінця ХІХ - першої чверті ХХ ст. // Мишанич О.В. Карпати нас не розлучати: Літературно-критичні статті і дослідження.-с.130-149.      
22.  Мокляк Я. Православ'я в Галичині - політичні аспекти // Зустрічі (Варшава). - 1990. - №1-2. - с. 147-154.
23.  Образковий календар на простий рок 1909 (Матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
24.  Образковий календар на переступний рок 1912 (Матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
25.  Олашин М. Степан Томашівський: штрихи наукової діяльності // Календар "Просвіти" на 1995 рік. - с.38-40
26.  Прокламація українців // Неділя. -1914 рік. - 23/10 августа, номер 34. (Матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
27.  Романів О. Архітектор українського П'ємонту. (До 150-річчя з дня народження Олександра Барвінського).// Шлях Перемоги. -1997 рік. -3 липня.
28.  Світлик Н. Галицька періодика середини ХІХ – початку ХХ століття та її роль у процесі наукової співпраці інтелігенції Закарпаття .
29.  Співанка.//Неділя. -1898 рік. - 20/2 сентября, номер 40. (Матеріали домашнього (родинного) архіву Петра Ференца)
30.  Статєєва В.І. Мовні питання на сторінках закарпатської періодики ХІХ - початку ХХ ст. (до 1919 р.) // Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні. Матеріали науково-практичної конференції (Ужгород, 5-6 травня 1992 року) - с. 287-292.
31.  Хланта М.І. Значення наукової діяльності. Гнатюка у формуванні української мовної свідомості на Закарпатті // Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні. Матеріали науково-практичної конференції (Ужгород, 5-6 травня 1992 року) .- с.321-325.
32.  Ференц П. Етнонаціональна орієнтація українців Закарпаття в 20 – 30-ті роки ХХ століття. - Мукачево: Карпатська вежа, 2005.-216 с.
33.  Ференц П. Іван Жегуц та його «Книжка і преса - їхні шляхи у Закарпатті впродовж двох століть». Блог Петра Ференца. URL: https://zakarpattya.net.ua/Blogs/217496-Ivan-ZHeguts-ta-ioho-Knyzhka-i-presa---ikhni-shliakhy-u-Zakarpattia-protiahom-dvokh-stolit
34.  Ференц П. Українська мова у школі на Закарпатті австро-угорського періоду (ДОКУМЕНТ). Блог Петра Ференца. URL: https://zakarpattya.net.ua/Blogs/233187-Ukrainska-mova-u-shkilnytstvi-na-Zakarpatti-avstro-uhorskoho-periodu-DOKUMENT

ДО ТЕМИ:

Чи був Євген Фенцик прибічником неорусинів?

Теги: мова, народовство, москвофільство, письмо, будитель

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати