На жаль, у часи, коли жив Шевченко, Закарпаття було відділене від України двома кордонами – Австрійської монархії та Угорського королівства. Тож закарпатці, якщо й потрапляли до Російської імперії, то їх було небагато, хоча окремі з них досягли помітного успіху. Як-от, перший директор рішельєвського ліцею в Одесі Іван Орлай, перший ректор Петербурзького університету Михайло Балудянський, перший декан філософського факультету в Петербурзі Петро Лодій, директор Ніжинського ліцею Василь Кукольник тощо. Однак, чи були серед них ті, хто знав Шевченка?
Як відомо, Шевченко знався із Нестором Кукольником, свого часу відомим літератором, з яким вони разом бували на вечірках. Чи знайомий він був із його батьком, закарпатцем? Невідомо, але цілком можливо, що від Нестора Кукольника Шевченко міг щось довідатися про батькову екзотичну батьківщину за Карпатами.
Однак цілком вірогідно, що знати Шевченка міг інший закарпатець – Андрій Дешко, чия доля вельми багата на несподівані повороти. Він народився у 1821 році в селі Дешковиця на Іршавщині в родині сільського священика. (Близькість прізвища Дешко до назви села говорить про закорінений тутешній рід).
Закінчив богословську греко-католицьку семінарію в Ужгороді. Ще під час навчання написав драму «Пожар Мукачевской крепости или новий меч?». На жаль, ця цікава з різних поглядів літературна спроба нині нам недоступна. Деякий час був парохом у селі Великі Лучки на Мукачівщині. Проте через конфлікт з єпархіальним керівництвом 1841 року Андрія Дешка позбавили духовного сану. Далі вивчав юриспруденцію в Пештському університеті в Угорщині, де в 1845 році познайомився з Михайлом Балудянським, на той час вже відомим діячем у Петербурзі. За його сприяння Дешко у 1846 році і переїхав до Росії продовжувати навчання.
У 1847 році закінчує Київський університет. По його закінченні викладає латину в гімназії у Кам’янець-Подільському. З червня 1849 по 1855 рік викладає в гімназії в Симбірську. У 1856-1859 роках колезький асесор Андрій Петрович Дешко працює старшим учителем латинської мови Псковської губернської гімназії. Відзначений орденом святого Станіслава другого ступеня, отримав дворянство і чин статського радника. Був членом Російського географічного товариства та членом закарпатського «Товариства св. Василія Великого». Помер у Санкт-Петербурзі у 1874 році у віці 53 роки.
До історії Андрій Дешко увійшов передусім як автор першої угорської граматики, виданої в Росії («Угорська граматика з російським текстом у порівнянні з чуваською і черемиською мовами», 1856 рік). Також він надрукував у Росії і кілька важливих статей про Закарпаття – «Про Карпатську Русь» (1850), «Товариство святого Василія Великого» (1866), «Весілля на Угорській Русі» (1867), «Народні пісні, прислів’я і приказки Угорської Русі» (1867).
Цікаво, що перед смертю учений відвідав Закарпаття, де зустрічався з греко-католицьким єпископом Василем Поповичем в його резиденції, про що збереглися згадки у листах, які нещодавно віднайшли в Державному архіві Закарпатської області.
Нашу ж увагу привернув один факт його біографії: у 1846-1847 році він навчається в Київському університеті. У цей час у Києві проживає і проводить бурхливу діяльність Тарас Шевченко – вже відомий поет і успішний художник.
Київ не був великим містом – до півсотні тисяч мешканців (Як, наприклад, теперішній Хуст). До того ж, третину його складали військові. Тому інтелігентне коло добре знало одне одного. Наприклад, на той час студентами університету було усього кілька сотень осіб. Викладачем історії в університеті був найближчий друг Шевченка Микола Костомаров, чия наукова зірка вже починала яскраво сіяти.
Ясна річ, що студент Андрій Дешко, який сам палко цікавився літературою, історією, етнографією, до того ж, щойно приїхавши у нову для нього країну, не міг залишитися байдужим до найвідоміших київських культурних діячів. Те, що Шевченко був близьким до університетських кіл, свідчить і призначення його на початку 1847 року учителем малювання Київського університету.
Тому Андрій Дешко міг тісно спілкуватися зі студентами та викладачами, що складали кістяк Кирило-Мефодіївське товариства (відомо близько двох десятків осіб). Або й відвідувати різноманітні вечірки, сходини, читання, які було прийнято давати у губернському місті і де частенько бував, а то й виступав і сам Шевченко. Бо жити у той час у Києві і не знати про Шевченка видається неймовірним. Особливо для такої допитливої натури, якою був Андрій Дешко.
У тому ж 1847 році він закінчує рукопис великого нарису «Про Карпатську Русь» із присвятою кам’янець-подільському єпископові. Але, вочевидь, що ідея, а, може, й написання цієї статті належить ще періодові навчання. Ймовірно, на це вплинули і київські зустрічі зі студентами і науковцями, які в той час щиро горіли бажанням пробуджувати національну свідомість, збирати і публікувати відомості про власний народ, його мову, культуру, історію.
У своєму напрочуд фаховому нарисі (можливо, найкращому з написаних на той час в Росії про Закарпаття) Андрій Дешко про закарпатців пише таке: «Мова їх ясно доводить, що вони є гілкою народу південноруського; в їх говірці є, щоправда, деякі відмінності від говірки малоросійської і галицької». Таким чином він відносить і себе, і своїх земляків до одного народу із Шевченком.
Очевидно, безпосередні враження від України і стали тією основою, на якій він і зробив цей важливий висновок. Ось ще кілька цитат із статті: «Є і в самому обличчя горян чимала подібність із малоросіянами. Шати жіночі також нагадують убранство українок: та ж вишита червоною ниткою сорочка, і запаска з плахтою, підв’язана червоним поясом». Або «Деякі пісні, тут такі ж самі, як і на Україні, наприклад, «Не ходи, Грицю, на вечорниці».
Нарис Андрія Дешка «Про Карпатську Русь» неодноразово передруковувався. Виходив він у Києві, Львові і в Ужгороді, де у 1868 році (ще за життя етнографа) його опублікував закарпатський часопис «Світ».
Завершує свою статтю дослідник таким висновком: «Під подвійною владою угорською й австрійською вона (Карпатська Русь) захована у своїх Карпатах, наче відрізана від світу; але в неї ще є інші приємніші кровні родинні зв’язки з великим народом, якому належить вона не тільки за ім’ям та мовою, але й за своєю любов’ю до нього, що складає одну з кращих стихій її внутрішнього духовного життя»
У цьому погляди Андрія Дешка, як і погляди інших закарпатських будителів ХІХ століття, цілком збігалися. Жоден з них не обстоював існування окремого четвертого східнослов’янського народу, а тодішніх русинів Закарпаття, Галичини, Буковини, як і решту українців, зараховували до одного народу.
Дерев'яна церква в селі Дешковиця, до якої ходив і Андрій Дешко
Обкладинка однієї з найвідоміших праці Андрія Дешка
Т.Шевченко. Автопортрет, олівець, 1845 рік
Шевченко серед студентів Київського університету. Серед них міг бути і Андрій Дешко.
Картина художника П. Сулименка, 1964 року
Ужгород 2024-07-31 / 10:02:22
У ХІХ століття на Закарпатті були або москвофіли, або мадярони. Москвофіли визнавали, що закарпатці належать до українського (малорусского) народу, який є частиною "общерусского".
сорри 2024-07-22 / 19:01:53
Він, судячи з усього, був москвофілом і вважав українців, зокрема закарпатських, частиною вєлікава русскава народа.
Москвофіли - то тупикова гілка українців