Портрет з Монмартра

 Її батьки жили на Монмартрі... Вона закінчила Сорбонну... Це якесь потойбіччя для Москви 1975-го, у ті незабутні роки студентства... Ми ночуємо у гуртожитку Інституту іноземних мов, напівпустому, бо канікули. Коридорами вештаються височезні кремезні хлопці-африканці, в'єтнамці смажать на загальній кухні оселедця, і цей сморід, здається, ніколи не вивітриться. А тут Париж, Монмартр... 

До Парижа ми приїхали трохи згодом, рівно 40 років по тому і рівно 5 років тому у групі з Кракова. Нашим гідом (польською – "пілотом") була тендітна Юстина. Туристичний Париж вона знала, здається, краще, ніж я свій Ужгород. За три коротких липневих дні ця дівчина встигла показати нам все, що ми знали з книжок та "Клубу кіномандрів". Ми навіть проїхалися поїздом метро без машиніста. На моє запитання, чи можна, скажімо, у Люксембурзькому саду перекусити на траві з пляшкою пива або навіть вина, вона відповіла з посмішкою: " У Парижі можна все!" Ми так і зробили, серед молоді і старших людей, і нікого це не дивувало і не дратувало. "Ви поїдете на прогулянку нічною Секваною?". Фраза була якоюсь дивною. Яка там Секвана, та ще й вночі, якщо навколо – Париж? А-а-а! Поляки люблять старовинні назви – Краковіа, Ресовіа, Вістула. Секвана виявилася Сеною. Ми пливли нічним Парижем. Вежа Ейфеля, на яку ми вдень видерлися нескінченними сходами, сяяла, переливаючись вогнями. Набережні Секвани світилися, як вдень. Парижани танцювали над темною водою під кронами дерев. Двоє підлітків-панків, весело вітаючи нас, обернулися спинами та зняли штани... "У Парижі можна все!".

Лувр, парк Тюїльрі, Нотр Дам, тоді ще зі шпилем (шпиль, правда, не "Солсберийский", але ж там бив у дзвін горбун Квазімодо!). Тріумфальна арка, Монпарнас, Орсе, колишній вокзал, а нині – музей... А згори Париж – сивий. Суцільні дахи кольору скронь літнього чоловіка. І надзвичайно молодий душею. Ми милувалися ним, а до хвилі терактів, які перетворили вічне місто на режимну зону, з кордонами охорони, металошукачами, автоматами і бронежилетами, залишалося всього декілька місяців. Юрби людей, веселих, безпечних, усміхнених. Дошкуляли тільки нав’язливі хлопці неєвропейського вигляду, які повсюди намагалися всучити вам різний непотріб – пластикові вежі (три штуки за 5 євро), арки, цукрову вату. "Сьор, кольд вота!" Це вони пропонували "серові" пляшечку холодної води за ціною шампанського. "Мулен Руж", млинок, який вже друге століття меле гроші любителів канкану. Безліч магазинів для дорослих, що виглядали дикувато після бутиків Єлисейських Полів. Сорбонна, де вчилася Домінік. 

Ми йшли на Монмартр. До будинку її батьків. Юстина, наш "пілот", біля базиліки Сакре-Кьор дала нам дві години на вільне вештання вуличками цього богемного куточка. "Ви можете замовити свій портрет у вуличних художників. Правда, це 25 євро, але за таку згадку і не шкода", – сказала вона на прощання. Ми проходили усі дві години, зазираючи у кожну вуличку, спускаючись та спинаючись сходами, потерли "на щастя" палець чавунної "людини, що проходить крізь стіну". Під кінець прогулянки, коли часу залишалося обмаль, моя дружина вирішила зайти у лавку сувенірів. Я присів на бордюр, дістав цигарку... 

"Давай, я тебя нарисую". Не знаю, що в мені залишилось таке типове радянське, яке ніяк не дозволяє мені виглядати іноземцем. "Эй, русский, иди сюда, смотри – свежие финики" – здалеку волав мені араб на ринку Кармаль у Тель-Авіві. Я підняв очі. Переді мною стояв немолодий худорлявий рудобородий чолов'яга у береті. "Эдик", – назвав він себе. "Саша. У меня на это нет денег", – відрізав я, згадавши цукрову вату та "кольд вота". – "Я тебя нарисую бесплатно". – "Повторяю, таких денег у меня нет!" – "Садись сюда. Только сильно не дергайся". Він дістав з планшету (це така папка, а не сучасний ґаджет) аркуш, товстий грифель і заходився водити ним по паперу. Уявляєте очі моєї жінки, коли вона побачила мене, позуючи за 25 євро? Та за такі гроші ми би ліфтом піднялися на самий вершечок вежі, а не повзли крутими сходами! Я на мигах пояснив, що це "гратіс". Судячи з її реакції, зрозумів, що мім я непоганий. Ми ж на батьківщині Марселя Марсо!

"Эдик" швидко закінчив переносити мене на полотно, згорнув рисунок у трубочку та перетяг її аптекарською гумкою. Я попросив підписати. Він поставив свої ім'я та прізвище, дату. Вдома я зазирнув у Інтернет. Эдик виявився членом Спілки художників СРСР. Членство не обов'язково ознака хорошого митця, ми це добре знаємо. Але у його випадку, як на мене, це не так. І, що головне, він – хороша, добра і безкорислива людина, це точно. Ми потисли один одному руки. "А почему вы выбрали именно меня?" – "Сам не знаю, лицо понравилось". Тепер вже буду знати, що бодай у Парижі, на Монмартрі, є хоч одна людина, якій сподобалося моє обличчя... 

А у тому далекому 75-му, у останній наш вечір, Домінік побалувала гостей французькою кухнею. Цибулевий суп, тонісінький бекон, запечений з чорносливом. Справжнє французьке червоне. Жартома вона сказала: "Чого ви наговорюєте на своїх правителів, що у вас в магазинах нічого немає? У вас є все, самі бачите!" Ми знали, вона зайшла у сусідню "Берьозку". Для тих, хто молодший, поясню. За Союзу це була мережа валютних магазинів для іноземців. Там дійсно було все. 

Ось такі мої "паризькі" спогади. Пожежа знищила Нотр-Дам. До вежі Ейфеля тепер можна дістатися лише через кордони поліції. На бульварах під каштанами хазяйнують "жовті жилети". Домінік повернулася додому. Эдик, сподіваюся, все ще малює на бруківках Монмартра. Ми всі сидимо вдома через летючу мишу, нібито з'їдену десь на краю світу... А на стіні висить мій портрет, перший, і, думаю, останній у моєму житті. 

Теги: портрет

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати