Дон Кіхот у білому халаті

Ці рядки я написав рівно 10 років тому. І зараз, у переддень його великої дати, хотів написати щось нове, аби не повторюватися. І не зміг. Безжальний час викреслив з пам'яті усе не сказане раніше. Значить, воно, це не висловлене, виявилося не таким вже важливим. Губляться якісь штрихи, деталі, дрібниці. Залишилося головне, що я хочу донести до читача. До тих, хто його знав, цінував і любив. До тих, хто його ще пам’ятає.

Нам з моєю сестрою дуже пощастило. У нас, крім "належних усім" батьків, наших дорогих мами і тата, був ще й дядько. Наш дядько Дмитро, "Дім", як ми його називали. Так уже склалося його життя, що своєю родиною він не обзавівся. Це питання завжди цікавило масу людей. Чому? Думаю, відповідь на нього не дасть уже ніхто. Але факт залишається фактом: у нас було троє "батьків", і нашому вихованню, розвитку й становленню Дмитро Олександрович присвячував усього себе. І, я впевнений, він вважав нас і своїми дітьми теж.

У дитинстві я надзвичайно любив недільні ранки. По-перше, не потрібно було йти до школи (ми тоді ще вчилися по суботах). І по-друге, у цю пору під звуки незмінної недільної радіопередачі "З добрим ранком!" можна було пірнути в ліжко до Діма. Це були наші "чоловічі розмови", під час яких я міг запитати про щось цікаве і відповідати на його розпити. Та просто – лежати поруч і відчувати його тепло.

Дмитро Олександрович прожив величезне, довге й неймовірно насичене життя. Він був увесь час на очах: і завдяки небаченому росту, і через свій характер, рід діяльності і покликання, нарешті. А я зроблю спробу розповісти про нього те, що найчастіше було ніби в тіні. У його житті – яскравому й, здавалося б, відкритому для всіх – були хвилини, години і дні, сховані від чужого погляду. Нас було дуже небагато, тих, хто бачив його у розпачі і у невтомній радості, у смутному роздумі і у тихому сумі: його мама – наша "бабуся", мої батьки, сестра, я. Два-три його найближчих товариша. І все. Для інших він був незвичайною і нерідко чудакуватою людиною, прекрасним оповідачем і співрозмовником, дружелюбним колегою, прекрасним педагогом. Цілителем. Рятівником. Тут може бути довгий ланцюжок піднесених епітетів. А був він, насамперед, – Лікарем. Лікував, звичайно ж, завдяки величезним і глибоким знанням, неймовірній інтуїції, потужній ерудиції, умінню уважно вислухати чужий біль, терпляче, не перебиваючи. Сама його постать вселяла впевненість у благополучному результаті – хвороба мала відступити, піти, програти.

А разом з тим, це була натура часто невпевнена в собі, яка терзала себе сумнівами. Він був великою дитиною, міг наївно повірити в порожні, гарні слова для того, щоб незабаром розчаруватися в людині, що їх вимовила, причому розчаруватися назавжди й безповоротно. Часом він бував навіть боязким, що зовсім не в’язалося з його величезним ростом, гучним і впевненим голосом. І вже ніщо не могло захистити його від хамства, що наповнило наше життя до межі. Тут він губився, блякнув, ховався у собі.

Дмитро Олександрович був вхожим в усі коридори і кабінети. Чи не кожен партійний начальник був його пацієнтом. А він, дивак, замість того, щоб пожинати плоди таких знайомств, пишався дружбою з письменниками й художниками, музикантами й ученими. Мало хто знає, що він був досить близький з Ростроповичем, бував у нього вдома в Москві та навіть консультував Солженіцина, який жив у той час у Ростроповичів на дачі.

А хто тільки не побував у ті незабутні 60-70-і роки, роки нашого дитинства і юності, на нашій скромній кухоньці! Там сиділи опальний Чендей, незаслужено забутий письменник Цибульський, справжній "український буржуазний націоналіст" і щирий патріот України. Там пили чай відомі художники Кашшай, Микита, Бедзір та Габда. Там "різалися" в шахи професори Студнєв і Бахур (однокласник Діма, у ту пору вже москвич) і наш добрий сусід Григор – самобутній поет, співак і просто прекрасна людина. А ще там бував справжній російський граф на прізвище Махонін, який давав нам із сестрою перші уроки бездоганної англійської. Та кого там тільки не було – людей не настільки відомих, але нескінченно милих усім нам, вірних друзів нашої родини! А розмови й суперечки були абсолютно типові для інтелігентських кухонь епохи розвиненого застою. Махрова антирадянщина, як говорили в програмі "Час". Ні, Дім не був дисидентом – тут, думаю, зіграла свою роль пам'ять про страшні 30-і роки, що відняли в нього назавжди батька, простого священика, пастиря. Але от "інакомислячим" він справді був, бо про все у нього була власна думка, часом нещадна. Він був скоріше навіть "інохідцем", а виходить, як співав Висоцький, "не таким, як усі".

У Дмитра Олександровича було дві пристрасті – музика та книги. Не маючи особливого музичного слуху, він дуже тонко й вірно відчував музику, зокрема, хорову та оперну. Хоча й естраду він також любив, приміром гурт "АВВА" і "Тріо Мареничів" – просто обожнював. Його колекція платівок поступалася тільки бібліотеці. Отут він, як міг, "зловживав" своїми знайомствами. Його кабінет був завалений до стелі стосами газет і журналів (а виписував він, здавалося, усе – від "товстих" журналів до "Футболу й хокею"), і в цьому удаваному безладі, що найбільш цікаво, він миттєво знаходив потрібну статтю або художній твір. Дмитро Олександрович читав до останніх свідомих днів свого життя, перечитував улюблене, не пропускав новинок. А поруч, на дивані, неголосно дзижчав радіоприймач, постійний супутник: без щовечірніх "ВВС", "Голосу Америки" і "Радіо Свободи" представити його розпорядок дня було просто неможливо. До речі, про диван та розпорядок. Як лікар, він власним прикладом спростував (і успішно) усі канони "здорового" способу життя. Його домашні дні і години здебільшого проходили на дивані. Як в Обломова, скажете ви. Але при цьому він встигав зробити за день неймовірно багато. Вставав рано, практично не снідав, тільки кава й сигарети. На роботі – ніяких бутербродів або обідів. І знову кава й сигарети. Удома, після повернення з роботи – щільний обід і сон до вечері, досить пізньої. А вночі – працював, писав (у тому числі й листи, він любив це робити), читав, робив виписки, перевіряв студентські роботи. І все це з кавою та сигаретами. І так до 80-ти років. А ви кажете – режим… А ще він обожнював природу – особливо гори й море, любив годинами дивитися на них і слухати їхні п’янкі звуки.

Багато хто асоціює Дмитра Олександровича з Дідом Морозом або Дон Кіхотом. Але це, скоріше, зовнішня подібність, хоча Доном Кіхотом він, все ж, мабуть, був. Він не воював з вітряками, але був справжнім лицарем. Лицарем сумного образу. Хоча, при всій доброті його величезної душі, він міг бути і жорстким, і, часом, жорстоким. Міг інколи скривдити, іноді – незаслужено. Але довго сердитися на нього було просто неможливо. Він так щиро, по-дитячому, переживав сказане в серцях, під поганий настрій, від утоми! І конфлікт ішов сам собою.

Ми говорили з ним про все, часто – начебто і ні про що, а разом з тим, про найважливіше, дороге. З роками, на жаль, таких розмов ставало усе менше, вірніше, відбувалися вони рідше – телефонний дзвінок, розпити про здоров’я, про роботу, про наших дітей. Дідусем він був небаченим, і онуків своїх балував так, як нам, його племінникам, які у дитинстві не скаржилися на відсутність подарунків, і не снилося. Але міг виявити й строгість – не серйозно, правда, але це діяло.

Під кінець життя тема здоров’я, на жаль, стала основною. Потім – єдиною. Потім – усе... Його не стало. Зараз, з роками, розумієш, про що не договорив з ним, чого не довідався, про що не розпитав. І вже не розпитаєш. Ніколи. Залишилася тільки пам'ять. Сподіваюся ми, його нащадки, що зосталися на цій землі, цю пам'ять про нього не зрадимо.

Рівно 20 років тому, 8 листопада 1999 року Дмитро Олександрович, вже важко хворий (наслідки перенесеного інфаркту та серцевої недостатності), святкував своє 80-річчя. У цей день він востаннє зібрав навколо себе усіх дорогих йому людей. Багатьо хто з його рідних і близьких не дожив до цього дня – друзі дитинства, однополчани, мати, брат і невістка. А звертаючись до тих, хто стояв поруч, він жартував, що після такого ювілею залишається лише одна мрія – зустріти третє тисячоліття.

Цій мрії не судилося здійснитися. Невдовзі, 19 грудня 1999 року, його не стало. Біля домовини стояли сотні людей, що знали, поважали і любили його. Проводжала його в останню путь улюблена мелодія "Ave Maria" у виконанні скорботного скрипаля. Людина, що прийшла у цей світ у день Святого Дмитра, пішла у вічність у день Святого Миколая. Чи це не знак вищих, нам невідомих, сил?

Вже 20 років немає його на цій Землі. Він спочиває на Кальварійській горі рідного йому Ужгорода, поруч з рідними. Він забажав покоїтися поруч з мамою, на могилу якої приходив до останніх своїх днів. Поруч з братом і невісткою, моїми батьками. До яких я приходжу уже більше двох десятиліть. І прийду сьогодні, у день вікового ювілею мого дядька...

Мабуть, душа його спокійна. Він здійснив більшість з того, для чого з’явився на цей світ, чого хотів, про що мріяв, чого прагнув. Його немає серед нас, він залишився лише у назві вулиці, у літературних нарисах, у живописних витворах мистецтва, у спогадах, у серцях близьких і рідних йому людей. У бронзовому барельєфі поруч з його кабінетом у обласній клінічній лікарні. В усмішках улюблених онуків. Та хіба ж цього мало?

Теги: Снігурський

8 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати