Як писали полум’яні комуністичні пропагандисти, «долю церкви вирішили самі віруючі своїм масовим розривом з унією». «Цей процес відбувався всередині самої церкви за участю її віруючих і духовенства, керівництва, без якихось зовнішніх сил… Рядові віруючі не виявили бажання реєструвати уніатські релігійні общини… Будь-яка спроба створити уніатські групи і общини є протизаконними» (Михайло Болдижар «Безслав’я», 1981).
Отже, для зовнішнього світу було створено віртуальну картинку цілком в дусі нинішньої путінської Росії: народ сам відмовився від «ворожої» уніатської церкви, «прислужниці Ватикану», і з радістю перейшов до Московського патріарха. Що це було не так, підтверджують численні свідчення очевидців та учасників тих подій. Зрештою, понад 120 репресованих греко-католицьких священників (понад третину із усієї кількості, в тому числі все керівництво єпархії) чудово свідчить саме про насильницький характер ліквідації Мукачівської єпархії.
Але безсумнівним розвінчуванням радянської пропаганди, останнім цвяхом у труну брехливості безбожного режиму став нещодавній вихід у світ книжки «Ліквідація УГКЦ на Закарпатті у документах комуністичних спецслужб 1944–1949». 700-сторінковий фоліант детально, буквально по тижнях описує, як радянська репресивна машина, мов залізним катком, знищувала найбільшу конфесію Закарпаття (православних у краї було менше від 20%).
Рішення ухвалювалися вищим керівництвом СРСР та УРСР. Керували ліквідацією греко-католицької церкви вищі чини Міністерства держбезпеки, при якому функціонував спеціальний відділ «О», що займався релігійними конфесіями. Конкретні посади, імена, дати, вказівки, донесення, звіти з нутрищ самої спецслужби створюють масштабну картину попрання будь-яких релігійних та людських прав.
Від самого початку греко-католицька церква була визнана ворожою радянському режиму і дискусія в органах точилася лиш про час і методи її ліквідації. У 1946 році таким чином було «возз’єднано» з Московським православ’ям греко-католицьку церкву в Галичині, при цьому всі єпископи були ув’язнені. А через три роки «саморозпустилася» вже Мукачівська єпархія, яка юридично не належала до Української греко-католицької церкви.
У вересні 1944 року, перед самим вступом Червоної армії на Закарпаття, очільником тутешніх греко-католиків Ватикан призначив 33-річного викладача Ужгородської духовної семінарії Теодора Ромжу, якого терміново висвятили в єпископи. (Перед тим кілька років в єпархії єпископа не було). Вибір на Ромжу випав невипадково, адже він не брав участі в політичних процесах, а тому не міг бути звинувачений у пособництві мадярському режиму, союзнику Гітлера. Окрім того, він навчався в папському колегіумі «Руссікум», готувався стати місіонером в Росії, а тому найкраще орієнтувався в ситуації в СРСР.
Після звільнення Закарпаття від нацистів Мукачівська єпархія офіційно зайняла нейтральну позицію до політичних процесів в області, мотивуючи свою поведінку тим, що церква в СРСР перебуває поза політикою. Однак це не стало для неї індульгенцією, бо вже саме підпорядкування Риму переважної більшості закарпатських вірників створювало ідеологічні труднощі для комуністичної влади.
Єпископа та його оточення пробують схилити до львівського варіанту вирішення проблеми – «возз’єднання». Однак Ромжа виявився твердим горішком, недарма готувався до місіонерства в безбожній тоталітарній державі. Він не піддається тиску. Восени 1947 року його вбивають, спочатку зімітувавши автокатастрофу, а коли молодий єпископ вижив, йому ввели отруту кураре вже безпосередньо в лікарні. (Цікаво, що в опублікованих документах МГБ міститься згадка, що водія вантажівки, який скоїв наїзд на єпископську бричку, виявити «не вдалося». Це при тому, що «студебекер» залишився на місці аварії!)
«Якщо ворог не здається…»
Після вбивства Ромжі МГБ «розробляє» його наступників – колишнього ректора богословської семінарії, каноніка Олександра Хіру, якого Ромжа таємно висвятив у єпископи як свого наступника, та Миколу Мурані, котрого в єпархії проголосили офіційним очільником – капітулярним вікарієм. (Вочевидь, аби відвернути уваги каральних органів від О.Хіри).
Річні схиляння цих кліриків до співпраці з владою не принесли результату. 10 лютого 1949 року Олександра Хіру арештовують, а через кілька днів Миколу Мурані нічними розмовами-допитами доводять до психічного зриву та спроби самогубства і видирають в нього підпис під зверненням про «саморозпуск» Мукачівської єпархії, а самого невдовзі також заарештовують.
На кожного священника єпархії було складено досьє і проводилася особиста «обробка» працівниками МГБ. У панотців відібрали землю, викидали з парафіяльних будинків на вулицю їхні численні родини з малими дітьми. Не давали влаштуватися на жодну роботу ні їм, ні дружинам. У підсумку – понад 120 священників не витримали жорстокого тиску і погодилися перейти в московське православ’я. Ще кілька десятків взагалі зреклися духовного сану. А найбільш затятих та діяльних засуджено на 25 років концтаборів із конфіскацією майна, переважно за політичними статтями. Всім, греко-католицьким громадам було відмовлено в офіційній реєстрації і на підставі цього їхні храми віддавали православним або зачиняли.
Як видно з матеріалів МГБ, вже восени 1949 року почалися підпільні богослужіння священників ліквідованої Мукачівської єпархії, що проводилися таємно по хатах і тривали протягом сорока років, доки у 1989 році влада СРСР офіційно не визнала греко-католиків.
Цікаво, що за донесенням агентури МГБ, «старі» православні неприхильно ставилися до масового вливання в їхні лави колишніх «уніатів» і розкол між цими великими групами вірників і священників ще довго зберігався в Мукачівській православній єпархії.
Нинішня Мукачівська греко-католицька єпархія за тридцять років вільного існування так і не сягнула довоєнного рівня за масштабами та впливовістю. Нині вона вдвічі поступається Московському патріархату за кількістю храмів в області. Удар сталінського режиму виявився відчутним назавжди.
Ділитись
На головну
Версія для друку
Переслати
