Побував я недавно в Нагуєвичах і довкола, вклонитися світлій пам’яті Івана Яковича Франка. За що люблю сього чоловіка, – не беруся вголос сказати, одне слово – люблю. Через те й поїхав до Нагуєвичів, аби хоч трішечки побути там, де ти просто любиш і на тому квит. Мова іде не про саме згадане село та Франком ісходимі околиці, а про лишень місцину, звідки вирушив у світ Іван Якович. Пригадуєте з його ж вірша: «…на горбі край села // стоїть кузня немала». Й потрапив тут на вельми цікаве дійство. З тамтешніх скоморохів на «меморіальному» подвір’ї грали супер-пупер по-сучасному виставу «Украдене щастя». Зараз не пригадаю назву того гурту, що вшкварив інсинуацію «Украденого щастя» за Франком, але впевнено можу сказати – водевіль удався на славу.
Отже, скажемо так, замість Миколи Задорожного, «чоловіка, літ 45, невеликого росту, похилого, рухи повільні», на кону грав викапаний і жвавий аксакал свого народу Мустафа Джемілєв. Його дружину, Анну, «молодицю літ 25», блискуче виконала аматорка й поклонниця Мельпомени, достоту подібна на нинішню, вже в літах, але з вітром у голові Ганну Герман, у дівоцтві Стеців, а Михайла Гурмана, жандарма, «високого, здорового мужчину, літ З0», зіграв мішкоподібний «свободівець» Олег Махніцький, так-так, саме той, що з 24 лютого по 18 червня 2014 року виконував обов'язки Генерального прокурора України. Масовку зіграли «заробітчани Нагуєвичів од Польщі до Аляски».
І тут, як переглядав я «Украдене щастя» Франка, нав’язалося, не сходило з уст Шевченкове:
Гоголю
За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може, й Бог не бачить.
Кому ж її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли — похилились
В кайданах... байдуже...
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате...
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже — викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Це б то, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству
Та німоті плата.
Нехай, брате. А ми будем
Сміяться та плакать.
Отаке-то нещодавно гомоніло в Нагуєвичах, а я чув і бачив.
Айно 2017-05-27 / 18:32:42
Коли пан Орос почне пропагувати конструктивних людей з високим життєвим тонусом, з проектом майбутнього, а не вічно плачучих? Тому в Україні і проблема, що обрали не тих поводирів.
читач 2017-05-26 / 21:40:16
Нагуєвичі - це реальний результат, пане Яруслав, того, до чого ваш герой так усердно закликав: "лупайте, бийте ... ненависних чужеземців - шляхту, єгипетських мамелюків, визискувачів, ... нехай ні грім, ні холод не спинить вас ..."
А деякі, як ви Ярославе, "люблять сього чоловіка, але не знають за що". Так люблять тільки ті, що нон- стоп під градусом або під впливом наркотиків.