Недавно прочитав я у Мережі проникливий допис ужгородського поета і філософа Михайла Фединишинця про те, як він останні півроку зачастив по неділях на вечірню до Кафедрального собору в місті. Та все через двох білявок, щирих вірянок, у яких, напевне, закохався. Часто ж буває, що через палке закохане серце невірник урешті-решт приходить у молитвах до самого Христа. Отже й наш панич Михайло став на хистку стезю десяти заповідей Ісуса. З чим його, звісно, й вітаємо. Проте, новоспечений неофіт щиросердно бідкається на енурез. Привселюдно ж про те сам зізнався, що «серед служби тягне пішати» його. Мусить по кілька разів виходити до вітру справляти нужду. Стійкий, одначе, християнин.
Веде далі п. Михайло: «…собор – величний, впорядкований, натомість параша, яка справа в дворику і перед якою око милує вишукане дерев‘яне розп‘яття, – мала, низенька, допотопна. Чиста й водночас ніби смердюча. "Ніби" тому, бо це такий собі симбіоз запаху з хлорки, сечі й гівна. Радянська покоцана плитка, залізні незручні унітази, іржаві чавунні батареї та й ніде розвернутися – це все також створює певний душевний дискомфорт, коли повертаєшся в храм заряджатися високими істинами на кшталт збирати духовні скарби на небі. Скажу відверто: я не знаю, яким має бути бударь біля собору, але очевидно, що не такий, в який неприємно заходити. Тим паче розкішний скверик Марії Терезії [нещодавно відкритий побіч] вже зобов‘язує бути до всього вимогливим...»
Щирий вірник і «раб Божий» Михайло звертається у своєму дописі до владики Мілана, нехай би тепер, коли якраз собор у риштованні, варто впорядкувати та довести до ладу й убиральню. Безумовно, має рацію п. Фединишинець. І, відповідно, гадаю, високоповажні достойники Кафедрального собору в Ужгороді прислухаються до свого щиросердного прихожанина.
Кілька років тому я, прямцюючи щодня з роботи через подвір‘я Володимирського кафедрального патріаршого собору в Києві, звернув увагу на те, що біля сямтешньої церкви є два, вдатно «занурені» у землю, клозети. Один – з низесеньким парапетом і «луйтрою в провал» зачаївся під асфальтом майже під самісінькими стінами вівтаря, і взятий цупко на замок, отже призначений тільки для кліру, а другий, ліворуч, біля паркану, відкритий для решти. Та мене обурило інше – те, що на громадському клозеті на облицьованій порцеляною тумбі виведені майже півметровими літерами окремо «М», і окремо «Ж». А знаємо, що Володимирський собор нині у віданні УПЦ КП.
Підстеріг якось я давно знайомого мені патріарха Філарета (колись брав у святійшого інтерв‘ю), коли той під‘їхав до собору та й кажу:
– Не гоже нам так боротися з москалями, якщо навіть онде на клозеті кацапщиною тхне, – киваю зневажливо на те злощасне «М».
Погодився зі мною зважений та кмітливий патріарх, і вже наступного дня під вечір, дивлюсь, викрашається майже півметрова літера «Ч», тільки, на жаль, «М» таки залишили на другому боці тумби для «непонятливых». Ось так я домігся, щоб на громадській убиральні Володимирського собору викрашалася майже півметрова літера «Ч». Здається, дрібничка, а приємно! Хоч, скажемо, з дрібничок і твориться велике.
Пригадуєте з Тичини:
– На майдані коло церкви
революція іде.
Тож, до справ, високочолі! Прецінь, пам‘ятайте, що культура будь-якого народу власне й розпочинається з ошатного та зручного приміщення для справляння нужди. Суть же людського буття і полягає у найнеобхіднішому, а все інше – лише похідне. В ґлянці і без! Тільки – похідне. Слід пам‘ятати про се кожному зосібна з нужденних, як лишень його притисне… Тоді вже ніякі Будда з Мухамедом та Ісусом не врятують твоє status quo, або ж renommеe. Бо, як ідеться у жартівливій співанці, таке може статися з кожним вірником або ж безбожником:
– Причесався, прилизався,
В нові штани вбрався,
А як прийшов до дівчини,
На порозі... всівся.