Гай-гай, коли то було, як я ще малим захоплювався постаттю Пинті-капíтана. Власне через того Пинтю й присвятив згодом свою дипломну роботу, (завважте, на ідеологічному журфаці за комуно-совка), закарпатським опришкам. Відтак її, дипломну роботу, поглибив, надав їй художнього змісту й видав у світ як «Заповіти білих горватів». І тепер не дає мені спокою той Пинтя, особливо, після полеглого недавно на полі бою Віталія Постолакі, батько якого румун, а мати – українка з промовистим ім‘ям Калина.
Не повчатиму нікого, як треба любити не тільки свої шкуру з тельбухами, а й жовто-блакитну неньку Батьківщину, розповім ліпше про дорогу на трасі Мукачево – Рогатин, точніше про її відрізок од Сільця до Бедевлі. Там, за Вільхівкою та Широким, і розпочинається межи Великою Копанею й Рокосовим моя незрівнянна Мараморщина з її особливим статусом. Як я вже писав, – Мараморщина вважається краєм, звідки походить нешлюбний генетичний батько Христа. (Чит. «Леґíнь – батько Ісуса»). Отже, Мараморщина живе і дихає прадавнім містичним світом, як мало який з країв у розпальцьованій нині Европі.
Лишень проїдете криваве Красне Поле, як уже за залізничним переїздом вигулькне Хуст з його зарослою лісом у руїнах Замковою горою. Перше ніж стати столицею Карпатської України, Хуст прославився тим, що тут давненько ще Пинтя-капітан стрілив був з канона (гармати) та й у пень зруйнував капосний верховинцям чужинський за́мок. Не доводитиму наразі поважним історикам з культурологами, що в порохову вежу замка тоді таки н е вдарила блискавка (як твердять «вумні» мужі), через що буцімто він розпався, бо покладаюся радше на поважну думку простих людей, позаяк, як рече влучне й тривке прислів‘я: «Народ скаже, як зав‘яже». А наші поважні історики з культурологами вчора мололи одне, нині варять інше. Нема їм віри. Далеким од рідної землі та любого неба! Одне слово, Хустський замок зруйнував Пинтя-капітан.
Аби не бути голослівним, мовляв, Пинтя-капітан – се вигаданий легендарний герой, скажу, що мав він реальних нянька й мамку, щоправда, не був він чистокровним русином на противагу стеблівським буйволам з їхнім народом нізвідки (За Пашкою Маґочієм). Григор Пинтя народився в Трансильванії, а загинув і похований на Мараморщині. Залишив славний слід у спогадах русинів як оборонець їхній од нечисті всякої. Скажімо, як той таки Олекса Довбуш. А чому до Пинті причепилося прізвисько «капíтан», з наголосом на літеру «і», то пояснюється зовсім просто. Слово «капіта́н» перекладається з пізньої латинської мови як воєначальник, що походить від caput – голова. Щодо означення прізвища Пинтя, то тлумачиться воно з румунської – шпора, острога.
Отже, коли з Пинтею трішечки з‘ясували, рушаємо через ту ж таки Стеблівку з чистокровними русинськими буйволами на Буштино, а там і розпростерся в передгір‘ї – «обхарений» уже за Незалежності – віками забабраний Тячів. І лишень виїдете за місто, як уже рукою подати до села Бедевля. До слова, а через Тису видніються по горах і в долині українські з давніх-давен села нинішньої Румунії. Одне слово, тут вам парує ароматом густий узвар з усіляких фруктів, що родить Мараморщина. (Пийте його досхочу, лиш би пузо не луснуло).
У Бедевлі народився і виріс не хто-небудь, а сам основоположник Молдавського князівства Драґош Вóда. (Недавно я мав розмову з Надзвичайним і Повноважним послом Молдови в Україні Йоном Стевіле на предмет, як правильно українською вимовляти та писати: Молдова, молдавський? На що мені пан Стевіле, до слова, історик за фахом, пояснив, що він сам радився з мовознавцями в Кишиневі про те, й йому фахівці пояснили: слід правильно українською вимовляти та писати: Молдова, молдавський).
Так ось, у Бедевлі народився не хто-небудь, а власне основоположник Молдавського князівства Драґош Вóда. Русин ще той. Вояка безстрашний і вмілий політик. А найголовніше, за однією з легенд, Драґош Вóда «під час полювання переслідуючи тура, прийшов з Мармарощини на молдавські землі, де він в місцевості Борени (рум. - тур) забив тура. Йому сподобались ці родючі землі і він з своїми людьми перейшов сюди і заснував Князівство, а за герб взяв голову тура» Вікіпедія. Тобто, можемо сміливо сказати, що завдяки нашому бедевлянському хлопу, молдавани нині мають і герб, і державу. Мало того, відомий рід Рахманінових, так-так, ідеться про рід російського композитора, піаніста та диригента, одного з ініціаторів створення Київської консерваторії Сергія Рахманінова, тісно переплітається з далекими нащадками Драґоша Вóди.
А там, за Бедевлею, після Біловарців, буде село Добрянське, що за совка перейменоване з Няґова, на честь Адольфа, тільки, боронь Боже, не Гітлера, а А. Добрянського, того самого відомого москвофіла. Та то вже інша казка!
ярослав орос 2015-05-17 / 11:33:01
В. Піпаш 2015-05-17 / 09:32:18
пане володимире, за "уточнення-довідку - витяг" з Вашої книжки, -- дякую... проте, гадаю, було б добре, щоб хтось з наших грамотних вуєчків, нехай буде і тетка, написав ґрунтовну працю про родове гніздо драґошів -- бедевлю... се, гадаю, додасть виразності нашому краю...
позаяк Ви, добродію, нині обіймаєте не останню посаду в ОДА, то й доручили б сю роботу виконати на державному рівні...
буду вдячний...
здається, наразі ніхто Вам не заважає виконати поважне доручення!
щиро Я.О.
В. Піпаш 2015-05-17 / 09:32:18
На дану тему подаю уточнення-довідку - витяг із своєї книги "Закарпатська Гуцульщина- історико-етнографічний нарис. - У.:Видавництво О. Гаркуші,2012, с. 24.
"У перші десятиліття ХІV ст., організовано, під керівництвом своїх воєвод та за згодою угорських королів, на Мараморощину, у район між річками Шопурка та Ріка, переселяються (вірніше – підселяються серед предків українців) із Трансильванії та Балкан волохи-романці (предки румунів та молдаван).
У літературі є згадки про три хвилі переселення. Перша, під керівництвом воєводи Драгоша, сина Драгомира, відбулася у 1317 р. Однак, через кілька років той залишив Закарпаття, вивівши співвітчизників до Південної Буковини.
Наступну хвилю переселенців, у 1326 р. привів воєвода Ердив та його брат Станіслав. Третю – у 1334 – 1336 воєвода Богдан. Однак із-за конфліктів із місцевим населенням та іншими волоськими воєводами, у 1349 р. Богдан теж залишив Мараморощину та, всупереч королівській волі, теж вивів волохів-романців у Південну Буковину (у район сучасних міст Сучава та Ясси), поклавши початок створенню Молдавського князівства . На Закарпатті залишилися лише окремі громади (найймовірніше – ті, які привели Ердив із Станіславом), які під впливом волинян перейшли до землеробсько-скотарського господарювання і нащадками яких є мешканці румунських сіл Рахівщини та Тячівщини, також певна їх частина була асимільована українцями.
Цікаво, що, як вважають дослідники, опираючись на повідомлення середньовічних хроністів, серед воєвод волохів-романців були переважно слов’яни, передусім домінували представники роду Сасів-Драгів, який виводять із поморських слов’ян – лютичів. Частина Сасів-Драгів служила угорським королям, увійшла в склад угорського дворянства, а більша частина, переселившись наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. у Галичину – галицьким князям, надалі – польським королям. Рід Сасів-Драгів поклав тут початок багаточисельній (сотні родів) дрібнопомісній галицькій українській шляхті, серед яких: Кульчицькі, Блажовські, Бачинські, Ходковські, Крушельницькі, Витвицькі, Кропивницькі, Волічеки, Струтинські, Конашевичі тощо (Див., зокрема: Волко-Кульчицький І. Про наше лицарство на Бойківщині // Бойківщина: Монографічни збірник матеріялів про Бойківщину з географії, історії, етнографії і побуту. – Філядельфія-Ню Йорк, 1980. – С. 339 – 395.)"