Мініатюрні птахи з людськими обличчями. Відтак у маєві людському перевів погляд на чоловіка, десь мого ровесника, який на ослінчику за тим столиком управлявся завзято різцем, й отетерів. Невже се – він, той з Майдану хвацький метальник коктейлями Молотова! Тоді подейкували, що начебто його вбили. Стривай-стривай… А як же його звати? Ніяк не пригадаю. Та ж він! Я підійшов ближче, привітався. Майстер одірвав на мить гострий погляд від роботи, якось несусвітно глянув на мене, про так запитав: «Хочете придбати?» – кивнув на свої антропоморфні статуетки, й знову заходився рвучко вправлятися різцем по темно-червоному брусочку дерева, що вже набирав художніх форм.
Я наспівав йому один рядок: «Горіла шина, палала…» Він мотнув головою, гнівно подивився на мене, намагаючись уторопати своїми безжальними, можна сказати, божевільними очима, що від його хочуть, і як зозла випалить: «Хто – ви?» Замешкався я відповіддю, й уже зібрався іти, щоб не здіймати довкола рейваху, коли чую: «Добродію, здається, ми з вами були на Майдані», – в його очах ураз з‘явилася мила посмішка та й голос роздобрів. Чую, що він, як і я, не можемо пригадати ім‘я один одного. Щиро поздоровкалися. Розговорилися. Виявляється, що його тоді добряче шарахнуло. З Майдану забрала «швидка». Кілька діб пролежав у комі. Потому прийшов до тями, й майже втратив пам'ять, попри те, набув інших ознак пізнання. В лікарні відчув потребу вирізати з власне темно-червоного дерева птахів з людськими обличчями. Втратив роботу. Тепер ошивається довкола Майдану (самого Майдану сторониться), різцем заробляє собі на хліб та й на те, щоб було чим заплатити за помешкання. Діти пишаються ним, дружина – терпить, як висловився, «любу їй обузу». Хотів подарувати мені один з його виробів. Я відмовився: «Згодиться комусь іншому», – подав йому правицю, й щез у жерлі станції метро.
М-да… Ліпше бути диваком, аніж скніти повік гівнюком.
І в підземці згадав про птахів. Темно-червоних. Дерев‘яних.
А мо‘, й живих!