Обов’язок

Ключі від дверей і замка церкви він підробив; онде, гляди, городами потай пробирається на пригір, аби здійснити давно задумане. Надворі, зрозуміло, темно і лячно, здалеку долинає відлуння грому, час, коли, видається, тебе ніхто не бачить і не чує. Страх коле п'яти і пронизує скроні, б'є в тім'я, проймає цілком, кожну клітинку, ба навіть нігті обшибають зашпори. Проте, відчуває, − страх переборює якась незнана сила, не зважає ні на що, жене на діло, ще й підганяє. Тут, прохопилася думка, потрібно стати нарівно з нею, тою особливістю, що зараз їй підвладний. А ще − ледве протряхла по Великодню багниста земля стримує, не дає легко ступати. Десь гавкнув пес… Війнув прохолодний вітерець... Обдав обличчя... Він не зважає, місить помалу мочар.

Довкола, мов у вусі, темно і тихо, раз по раз долинає хлюпіт гірської річки, ще вчора неспокійної та бистрої, повноводної та розхристаної, бездушної та свавільної. На другий день Великодня забрала вода життя дитини, десятирічної дівчинки, що разом з подружкою переходили хистку кладку без поручнів, в обох закрутилося в голові. Щаслива змогла вибратися на берег, а безталанну підхопили ненаситі хвилі, кинули під себе, вдарили об камінь і викинули посинілу ген на рінистий берег.

Власне на похороні школярки він остаточно поклав іти на діло, під монотонне алілуяння попа, в людному натовпі. З парохом вони однолітки, ходили в паралельні класи, гралися в дитинстві “спорченого яйця”, навіть буцали м'яча, після служби у війську прикладалися разом і до чарки. Потому їхні дороги розійшлися: той умиротворився в семінарії та має тепер парафію в рідному селі, а він ніяк не пристане до якогось берега, волочиться світами, не може змиритися з тим, що в житті більше смутного, ніж одухотвореного. То, либонь за те, гайне на півроку на заробітки, сам-один, без односільчан, то десь розшукає ясновиду і тижнями пропадає поруч, то, трапляється, запропаститься хтозна-де, що лишень одному Богу відомо. Раніше був одружений, здається, двічі, проте ні там, ні там не залишив по собі потомство. Подейкують, наче він курій, себто безпуцький, але то брехня, переконують інші, - не одна молодиця погицькала його на собі та відьмакою рачки, ялозячись об його забіяку. Кажуть, мастак він у тій роботі, а ще охочий погомоніти про високі матерії та глибоке минуле. Не відмовиться перехилити чарку-другу у вузькому товаристві, сторониться гопкомпаній і брехливих жінок.

Чвакнуло під ногами. Зупинився. Неохоче повернув голову до почорнілого села, переступив з намоклої ноги на ногу, шкода стало недавно придбаних черевиків, лишень розносив їх, а вже повні баговиння. В нагрудній кишені легенької куртки, коло серця, трішечки муляє тут зав'язаний вузлик з ключами. Один з них чималенький, сягає з долоні по зап'ястя, а другий звичайнісінький, яких нині достобіса штампують до колодок. Перше ніж їх підробити, довелося підпоїти церкуника, чи то пак паламаря, тайком узяти на хвильку в'язку з ключами, зняти з них мірку. Згадка про церкуника підняла йому настрій. Паламар у церкві, вважає, головна особа. Потім уже складають ієрархію піп і дяк. Адже церкуник і швець, і грець, і в дуду грець. Але, зрозуміло, те, що він вважає - одне, а насправді - визначено попами давно і без його.

Церкуник, можливо, і підбив його на діло. Склалося те років десять-п'ятнадцять, як він повернуся з тривалих мандрів і заробітків. У сільському генделику, що тоді почали плодитися чи в кожній садибі, паламар, охочий за чужий рахунок хильнути, розповів віч-на-віч захопливу історію про його заможного та щедрого і пращура, який хтозна-коли подарував тутешній церкві моргів сорок доброї гірської землі та коштовно оздоблене «Євангеліє». Той фоліант тепер не має ціни хоча б за те, що на вигаптованому золотом корінці та цупкій оправі проступають незрозумілі знаки, схожі на стародавні літери. «Варто б їх прочитати, - хтиво моргнув. - А може там зашифрований текст якоїсь загадки, що приховує від нас страшну таємницю». Мовив про так напідпитку церкуник, а він одразу не звернув на те увагу, наче пропустив повз вуха, хоч насправді почуте несамохіть засіло в голові.

Потому через рік-півтора на заробітках в Архангельську до його в селищі лісорубів підійшов непомітний чоловік і зрозумілою, проте невідомо чиєю говіркою звернувся, відкликав набік, виклав мету свого знайомства. Мовляв, він тамтешній ясновида, уміє розгадувати людські долі, знається на замовляннях тощо. Вгледів на відстані завдяки своєму хисту, що далеко звідси в православній церкві такого-то гірського закарпатського села зберігається шифр до розгадки неоязичества. На жаль, текст зчитати не може, позаяк закамуфльований. Якщо б він, наголосив ясновида, зміг роздобути ту непевну йому річ, у якій приховано код − обов'язково належним чином буде віддячений.

Тоді й пригадав він історію церкуника про свого заможного та щедрого пращура. Нічого не пообіцяв ясновиді, лише замислено кивнув головою: “Спробую”. Відтоді запалився думкою −  поцуплю з церкви “Євангеліє”. Спершу гадав його сплавити в Архангельськ ясновиді, потому мало-помалу визріла думка самому розгадати та залишити в себе шифр. До того спонукала низка причин, усі наразі не пригадаєш, але основна з них, напевно, та, − він усвідомив після тривалого самовдосконалення: будь-який народ, як і будь-який індивідуум одні в своєму роді. Тоді, задля чого навіть за великі гроші продавати себе в рабство, коли можна без принуки бути вільним у своїх помислах і вчинках...

Потім із року в рік, як приїжджає додому, приятелює з паламарем, залюбки частує й обережно розпитує: де, що та як лежить у ризниці, криласах і за церковними вратами? Відтак, само собою вийшло, вони бавляться в котика і мишку − хто кого зажене в пастку. Церкуник і він потай один від одного змагаються межи собою, хоч випромінюють удавану дружелюбність.

Коліном об щось ударився, намацав розсохатий, скособочений кілок, після снігу його ще не направив ґазда, переступив нахилену ворину, рвучко перескочив рівчак. Ось і твердь, бита неширока дорога на пригір до церкви та тинету. Звідси вже недалечко, сажнів якихось сто. Нарешті, більше не потрібно зігнутим у три погибелі крастися чужими городами, можна трохи розправити плечі, сміливіше і легше ступати. Завидна тут усі рівні, що зараз не скажеш про себе. Та й - поночі бродити поблизу цвинтаря не вельми приємно. Хоч неподалік, у видолку, мріє в густому чорнилі кілька садиб і попова фара. Ліпше про них не згадувати − дивися під ноги, щоб непричком не спотикнувся та не розбив лоба. То було б сміху: ішов на діло і впав посеред дороги. Гляди, сам себе наставляє... Стільки поклав на те часу, щоб зараз усе пішло нанівець. А нерви відчувають наплив струму, вщерть напнуті, видається, гудуть, як електричні дроти. Та ні − то високовольтна лінія за селом. Заспокоюється.

Дорога помалу береться вгору, на закруті впирається ліктем в узлісся глухого пралісу, гаком здирається на ґрунь. Іти, раптом чує, завиграшки, раз, й опинився перед залізними ворітьми з хвірткою. Церковне подвір'я звідси обнесене дротяною сіткою, трохи вище живоплотом. На витягнутих руках перемахнув через браму. Ліворуч і за його спиною стара порожня фара та тинету, праворуч − дзвіниця, а посередині, − наступив на викладене пласке каміння, куций путівець веде до церкви. Важко зітхнув, вийняв з кишені вузлик з ключами, спершу більшим − ураз одімкнув двері, натиснув нехотя клямку, спохопився, взяв у ліву руку холодну колодку, міцно стис, крутонув кілька разів ключем − є! Ключі та замок обережно поклав у куток, на порозі, ввійшов у невеличкий засклений ґанок, і в думках подякував церкуникові, що піде нічичирк, усе, мов ніж у маслі, змащено.

Перше ніж іти на діло, він намалював план церкви і зараз добре розбирається: що, де і як. Отже, знову переступив поріг і опинився в геть темному бабинці, праворуч − кручені сходи ведуть на коруш, або − хори, підперті чотирма гладко витесаними брусами. Спершу намацав ліворуч один, праворуч − другий, прямо − ступив кілька лунких кроків, опинився в значно просторій залі − наві − з чотирма тьмавими вікнами. Затамував подих. Наче хтось диха... Ввімкнув електроліхтарик, блиснув то туди, то туди − мертво, ніяких ознак: іконостас, образи на стінах, вишиті рушники прикрашають ікони, столи, підсвічники, різьблені хрести, в криласі стримлять на древках хоругви. Над головою панікадило та вималюване по випуклій стелі небо. Тихо, прохолодно, віддає порохном. Водить ліхтариком − смужка світла зупиняється то па царських вратах, то бічних дверях іконостасу. Вагається, через які з них увійти до вівтаря − святая святих церкви. Несамохіть іде ліворуч, плавно відчиняє двері, й одразу потикається на ризницю з поличками книжок, свічок, попівською ґардеробою. Ліхтарик навів на престол, і жовтогарячий тлустий промінь засувався гадом по поцвяхованій і розмальованій золотом оправі грубезної книжки. “Воно", − прохопилося слово. Сполохано закалатало серце. Зосереджено втупився в одну цятку. Робить крок, другий, третій, че... − не встиг простягнути руку до книжки, як глухо пробубоніло напроти: “Не руш”.

Тут і вкляк, ошелешено впустив ліхтарик. Онде в кутку креснув сірник і спалахнув язичок свічки. Нарешті впізнав прояву − церкуник. “Не спиться?” - взяв його на кпини. Той мовчки поставив на престол запалену свічку, підняв з помосту ліхтарик, подав. − “На, мені чужого не треба”. Погляди їхні схрестилися. Раптом один другому подали руку. Церкуник підсунув лавицю.

“Нема правди в ногах". − “Кажуть, що так”, - кивнув і глипає на “Євангеліє”.

− “Може, винця? − паламар на правах господаря пропонує. − “Хтозна... Може”, − стенув плечима. Той кинувся до ризниці, несе відкорковану пляшку “Кагору” та дві гранчасті склянки: “Добре... Сам отець Михаїл ним причащається”.

“Коли так − наливай”. Перехилили півсклянки раз, удруге − нема розмови, не в'яжеться.

Нарешті прорвало церкуника: “Даремно ти пішов без мене на діло. Сплавили б удвох “Євангеліє”, по-братськи поділили куш”. − “Не цікавлять мене гроші, лише зашифрований текст”, − досадно махнув рукою. − “Лишися дурниць, − плеснув його запанібратськи. −  Гроші у першу чергу потрібні людині, потому вже цяцьки-бляшки”. − “Може й так... Але зараз мене не цікавлять статки. Хочу мати лише шифр до розгадки неоязичества”. − “Що-що? - не второпав церкуник. − Якого ще неоязичества?” − “Розумієш, − зібрався з думками. – Нині-завтра християнство з попами, ксьондзами, пресвітерами та “царством Єгови” залишиться як пережиток минулого і замість Ісуса, можливо, хтось інший страждатиме на хресті за твої гріхи”. − “За чиї гріхи − хто страждатиме? − паламар намагається зрозуміти його. − Твоя казка не доходить до мене”.

Він, як малій дитині, пояснює: “Кожна епоха відображає притаманний їй світогляд. Ось, наприклад, доба Риб, що тільки закінчилася, вибудувала і сформувала кілька монотеїстичних релігій, як, скажімо, християнство. Без юдаїзму не було б і християнства, тобто “Новий заповіт” доповнює “Ветхий”, отже замішаний на жидівських сцяках. Але зараз я веду мову не про релігію, чи то пак віру, а привертаю твою увагу до світової політики”.

Збадьорився церкуник: “Ну дає... Посеред ночі в церкві коло вівтаря двоє халамидників з “Кагором” толкують про світову політику. Нічого не скажеш, − охоче налив обом вина. − Точно, тепер християнству настане гаплик, − обхопив пальцями майже всю склянку, щоб, нишком чаркуючись, не цокнуло скло. − Предтечі”, − залюбки смакує “кров'ю Христовою”.

Він розуміє, що з сим недалеким і помелом, у якого на думці лише пустопорожні балачки біля пляшки, навряд чи про щось домовиться. Паламар ні так, ні за будь-які гроші не віддасть йому зашифрований текст коштовно виготовлений “Євангелії”. Ліпше бідолаха й надалі скнітиме на мізерній платі, ніж зважиться раз і назавжди покінчити з осоружною бідністю. Йому, бач, релігія не дозволяє бути багатим. А може, лінощі і страх... І він підійшов до церкуника з іншого боку: “Цікаво, як ти довідався про мій намір саме сьої ночі проникнути до церкви?” − Хмикнув той: “Логіка. Невже ти думаєш, що я дурень. Е, глибоко помиляєшся. Не перший рік ошиваюся коло попів, дещо навчився. Твоє щедре частування, випитування про справи церковні насторожили мене відразу. Тоді й укмітив, що ти зацікавився сим злощасним “Євангелієм”, − сердито кивнув на престол, аж язичок на свічці замиготів в усі боки. − Хочеш його вкрасти. Ні, поклав я. Не бути тому. Бо перший, хто тебе напоумив прихопити його, − кулаком гримнув себе в груди, − я. Та знай  − умію фіґлювати, та не хочу покутати”, − мало не рве па собі сорочку.

“Заспокойся”, − засовався він на лавиці, бачить, що паламар зараз розплачеться.  − “Добре тобі казати “заспокойся”. Не знаєш, як я відтоді, коли вперше закинув тобі думку, − тицьнув перстом па престол. − Караюся... Нишпорю повсюди за тобою в селі, зрозуміло, так, аби ніхто, боронь Боже, не запримітив. Ех, до чого ти мене довів”, − таки бризнули сльози.

Йому непереливки. Зібрався був на діло, а мусить заспокоювати плаксу. Безумовно, не схопить зараз “Євангеліє” та ходу звідси. Паламар одразу ж його стуконе. Може, закралася злостива думка, бацнути по голові горопаху, і край... Облиш − я йому життя не давав, не мені й відбирати. Церкуник тим часом приніс з ризниці ще пляшку вина, розливає, примовляючи: “Сам розумієш − “Євангеліє” не моє, належить парафії. Проти громади не попреш”. − “Громада, на жаль, у нас уражена черв'яком. Ні риба, ні м'ясо. Мечеться лайном в ополонці”, − з-під лоба зиркнув на паламаря.

Війнуло в церкві, грюкнула шибка. Спохопився один і другий. Аж раз, криво посміхнувся церкуник, заспокоїв: “Я забув вікно причинити, коли залазив сюди”. − “Стривай, − приклав пальця до рота він. − Якась мара крадеться”. В бічних дверях іконостасу спершу показався собачий писок, вітрить, і хвостом вертить. Очі − скляні, лищать, погляд − рішучий. Обидва: ні паламар, ні він не встигли й очухатися, − пес крутнувся, враз щез. Кинулися з ліхтариком і свічкою за ним, обдивилися наву, затемнені кутки бабинця, побували й на коруші, в ґанку − ні слуху, ні духу від псища. Найбільше його прикро вразило те, що в кутку на порозі немає ні ключів, ні колодки. “Напевно, − майнула думка, − поцупив собака”. Поділився з церкуником. Той мерщій із свічкою шугнув до церкви зачиняти вікно, коли - виходить ні в сих, ні в тих, язик в п'ятах: “Євангеліє вкрали”. − “Хто?” - Паламар винувато здвигнув плечима: “Не знаю”, − шморгає носом.

“Тікаймо звідси, − сіпнув соню за рукав. − Кіна не буде. Чуєш, когут піє. Скоро світатиме”. − “Лиши мене... Що я накоїв... − побивається церкуник − Тепер на мене тюрма чекає”. Лишень вимовив останнє слово − щось як лусне: вдарив грім і зиґзаґ велетенської блискавки наскрізь протяв церкву. Тих обидвох невидима страшенна хвиля миттю підхопила і відкинула в бік тинету. Лежать порізно без пам'яті на чиїхось гробах, не чують і не бачать, як онде, посеред ночі, заповзятливі язики ватри розкошують у порохнявих стінах, уже й випорскують з вікон і дверей. Ніхто наразі не прокинувся і в селі, хоч потому дехто казав, і чув, як гриміло. Церква згоріла дотла.

Перші, хто прибув на згарище − й побачили край тинету двох непритомних. Одразу ж, як ведеться в даному разі, їх прикопали на деякий час у яму, щоб мати сира земля повернула невдахам свідомість і здоров'я. Так і сталося. Небавом обидва розплющили очі й узріли над собою насторожені обличчя, які враз, мов по команді, проясніли. − “Живі”, − то тут, то там промовили в колі. Паламар лише прийшов до тями, заплющив очі, з думкою: ліпше вмерти, ніж виправдовуватися тепер. А він повернув голову до погарі, де ще вчора стояла церква, поворухнув устами: “Таки хтось його поцупив”, − злегка прояснів.

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати