Війна на Великдень

Років зо п‘ять тому, загодя приготувавши вербових прутиків, рано-вранці прийшов їх освятити, а церковця виявилася тоді чомусь ще закрита. Кинув оком на красне сонечко, що грало в небі, відтак на побіч дзеркально-іскристий ставок, неквапом підійшов до води й навприсядки з трепетом освятив тричі на чотири боки жмутик вербових прутиків. І дійство се відбувається, наголошую, вже не перший рік.

Що стосується великоднього кошика, то, щиро кажучи, ще не відчуваю в собі тої сили, щоб звеліла мені самому здійснити таїнство причастя тіла і води опісля весняного рівнодення, що цьогоріч припало на 20 березня. (Знаємо, що Великдень визначається співвідношенням місячного й сонячного календарів (місячно-сонячний календар), і попівські баєчки про воскресіння Христа тут недоречні, позаяк Його народження відбувається щороку одного ж і того дня, а воскресіння переходить, зазвичай від останньої неділі березня до першої неділі травня. Мабуть, про се знає будь-який спудей національного вітчизняного вишу, не кажучи вже про тьму-тьмущу доморослих професорів з одним і двома «фф» на кшталт ревного християнина Януковича та його затятих поплічників Путіна з Кірілом-Гундяєвим. Цьогоріч в Україні попи з мирянами вшановуватимуть воскресіння не тільки розіп’ятого на хресті Ісуса, а ще й розірваного навпіл, а мо‘ – натроє. Та все через ненависть, брехню і жадобу!

Не вдаватимуся наразі в теологічно-політичні розбірки, а наведу промовистий приклад, що стався зі мною та моєю родиною якось, кілька років тому, на Великдень. На Теремках поряд з автокефальною церковцею недавно в межу розговілася вздовж і вгору новозбудована церква, що належить московському патріархату. Люду і там, і там тоді було сила-силенна. Ледве розмістилися ми біля невисокого дротяного парапету, що слугує, мабуть, за межу, позаяк з одного боку того залізного плотика кропили великодні короваї тлусті московські попи з викапаними хохляцькими личками, а з другого – менше вгодовані. Поки десь там автокефальні пастирі забарились, тут нагодилися з відром і замашним віником «московити», кажу ж їм, і не тільки я, покропіть і наші скромні пожитки.

– Нє-є, – закивав один з них… – Ви – не наші…

– Ось тобі й маєш! – тричі сплюнув я через ліве плече та якраз на межу. – Ваші – не наші… Перед Богом – усі ми наші.

Звісно, пастирі «московські» на те не зважили, справно захоплені людиноненависними канонічними справами. 

Теги: Великдень, верба, Гундяєв

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати